За час існування Спільнокошту на Великій Ідеї більше ніж 1000 людей профінансували проекти на суму понад 200 тис. грн. Доброчинці вкладають у проекти від 1 грн. до 10 тис. грн., а деякі з них навіть організовують акції підтримки своїх улюблених проектів.

Одного разу ми задумалися: хто вони, ці доброчинці? Громадські активісти, культурні діячі, фінансисти, рекламщики, айтішники? Кожен з цієї тисячі – окрема історія. Ми вирішили започаткувати серію нетривіальних розмов з доброчинцями Спільнокошту.

Першим співрозмовником став художник Станіслав Сілантьєв, який у підтримку Спільнокошт-кампанії журналу Korydor організував благодійний аукціон «Вуха», де допомагав виданню збирати гроші від художників і простих громадян, подарував організаторам свою картину, а згодом домовився з Національним центром Олександра Довженка про дарування доброчинцям Спільнокошту колекційних кіновидань. Як з'ясувалося, художник робив це не тільки заради мистецтва.

– Що тебе підштовхнуло до того, щоб зробити свою краудфандингову міні-кампанію для онлайн-журналу «Коридор»?

– Особисто для мене поява «Коридору» в українському інформаційному просторі має велике значення. Адже «Коридор» – чи не єдине видання, яке дає можливість ознайомитись із професійними текстами, критичними репліками і коментарями, які безпосередньо стосуються українського культурного ландшафту. На сторінках Facebook я дізнався, що «Коридор» потребує допомоги, тому вирішив у той же момент оголосити благодійний міні-аукціон, єдиним лотом якого стала одна з моїх робіт – «ВУХА». Умови акції були простими: аукціон тривав десять днів, і кожен охочий міг залишити свою ставку під опублікованою мною відозвою. Потім я вирішив створити окрему групу, яка б стала рекламним потенціалом акції, і водночас подорожував з роботою чи аркушем паперу з написом «ВУХА» по місту і просив людей кинути копійчину. Кожного благодійника документував на фото, а потім демонстрував учасникам групи цих щирих достойників. У підсумку роботу придбав мій товариш, фотограф Ярослав Солоп, що дуже символічно для української культури, де «спасение утопающих – дело рук самих утопающих». В результаті було зібрано 800 грн. завдяки аукціону і 412 грн. завдяки активізації у реальному просторі.

– Наскільки я розумію, ти домовився з Нацiональним центром Олександра Довженка, щоб «Коридору» було подаровано зібрання фільмів.

– Насправді, я сам працюю в Національному центрі Олександра Довженка, і з появою нового заступника генерального директора і водночас голови кіноархіву інституція певною мірою почала відроджуватись. Так було організовано кілька пристойних видавничих проектів. Результатами цих проектів я і запропонував центру поділитися з громадськістю у такій формі, яка визначена регламентом Спільнокошту.

– Як люди реагували на те, що ти їм розповідав про Спільнокошт?

– Реагували по-різному, тому що мотивація у кожного була своя. Хтось вимагав від «Коридору» поряд з соціально-критичними, феміністичними, гендерними, політичними студіями висвітлювати інші. Хтось «Коридор» не читає, але довіряє, що це корисна справа. У підсумку половина респондентів і благодійників віддали свій голос за вільний, незаангажований портал про українську культуру і мистецтво.

– А як ти сам ставишся до ідеї краудфандингу?

– Чудово ставлюсь. Більше того, у мене для тебе ціла промова з цього приводу.

– Давай!

– В цілому, питання спільнокошту було актуальним у будь-який період історії людства. Замочити разом мамонта, а потім з’їсти його колективно – це той самий краудфандинг, тільки стимульований законами природи. Для мене спільнокошт може приносити як користь, так і негаразди. У такому випадку краудфандинг можна умовно поділити на позитивний, негативний і нейтральний. До прикладу, білі генерали Юденич, Колчак, Денікін і навіть Врангель намагалися отримати ресурси від тих, кого об’єднувала ідея монархізму. Натомість російські більшовики втілювали ідею спільнокошту насильницьким способом, проводячи політику військового комунізму. Краудфандинг іншої природи – це відомий вислів доби Хрущова «сообразить на троих». Горілка наприкінці 1950-х подорожчала і стала коштувати біля трьох рублів, для досягнення мети поціновувачі напою збирали на корисну справу кошти, не відходячи від прилавку. Позитивний же вид краудфандингу – це продукт, який запущено в соціум задля клонування інших хороших справ. Збір коштів на культурні проекти, будівництво лікарень, музеїв,  влаштування безкоштовних юридичних бюро, дитячі майданчики – це ті самі хороші справи.

– А ти як художник як ставишся до ідеї збору грошей на проекти?

– Гадаю, спільнокошт не врятує цей кондовий світ, але змінити його на краще може. Ідучи на зустріч з тобою, я дізнався, що мій знайомий захворів на лімфому, інші знайомі хворі на СНІД, цукровий діабет і гепатит одночасно. При цьому всі вони мають багато друзів, і їм буде легше боротися з цією проблемою. Моторошно стає тоді, коли розумієш, що десь далеко-далеко, а може, і зовсім поруч живе людина, шанси якої отримати бодай найменшу допомогу дорівнюють нулю. Спільнокошт – це наша можливість вплинути на ситуацію своїми зусиллями.  

– У такому випадку це означає входити в певне протиріччя з владою. Виходить, спільнокошт у великих масштабах – це такий вид анархізму.

– Виходить, що так, і це не найгірший вихід із ситуації. Вчергове згадаємо батька Махна – з одного боку, він достойний лицар і справедливий месник поневоленого народу, з іншого – авторитарний управлінець, який прагнув влади не менше за більшовиків. І вбивство махновцями отамана Григор’єва – найкраще цьому підтвердження. З іншого боку, торкаючись теми подій, що нещодавно відбулися у Мистецькому Арсеналі, можемо впевнено сказати, що якщо діяльність культурних інституцій фінансуватиметься коштом громадськості через краудфандинговий механізм, ми матимемо інституцію, очільники якої не розглядатимуть держустанови як приватну власність і місце для власного самоствердження. Разом з цим, згадайте репліку політкомісара з фільму Івана Кавалерідзе «Перекоп», відзнятого 1930 року, який закликає будувати завод, щоб той виготовляв верстати, які б могли виготовляти інші верстати.

– Ти навів приклад Арсеналу, і тут цікаво розглянути таку ситуацію. Раптово оголошують, що у нас є можливість зібрати гроші і профінансувати всією нашою спільнотою Арсенал. Чи не буде це кроком до того, що ми захочемо правити цією інституцією, вирішувати, що в Арсеналі варто виставляти, а що ні?

– Хороше запитання, спробую відповісти, як це бачу я. У Північній Кореї був такий диктатор Кім Ір Сен, який у 1955 році проголосив державною ідеологією «чучхе», яка покладає усі надії і сподівання на власні зусилля. Державне фінансування Мистецького Арсеналу і допоміжне фінансування з боку кількох десятків заможних українців – це не «чучхе», сумісництво ролі головного куратора з посадою «заступника гендиректора» – це також не «чучхе». Також бойкот, оголошений деякими «художніми об’єднаннями» цій інституції, – не «чучхе» вже тому, що бойкотувати потрібно було тоді, коли всі лицемірно замовчували проблеми взаємовідносин всередині інституції задля отримання зеленого світла у здійсненні власної виставкової діяльності. Виходячи з цього, було б непогано, якби фінансування таких монстрів здійснювалося шляхом невеликих грошових внесків українськими «незаможниками», у тому числі тими, для яких слово «культура» не більше, ніж солом’яна шляпа на голові у гусара поручика Ржевського.

– А ти бачиш перспективу спільнокошту в такому форматі?

– Ні, в такому не бачу. Ми є представниками недоцивілізації, де питання людської солідарності маніпулюється з позиції національної єдності. А я не хочу ніякої національної єдності, і слово «національний» у моєму житті займає другорядне місце. Так само і культура за формою має національний характер, а за призначенням – універсальний, від слова «універсум».

– Коли зі Спільнокоштом все тільки почалося, людям було незрозуміло, навіщо давати гроші на якісь культурні та громадські ініціативи. Як і раніше, їм здається, що гроші варто давати виключно на благодійність.

– Тут ми знову повертаємося до попереднього питання: не людям здається, а українцям здається. Люди мають загальну систему цінностей, загальну структуру, загальне ставлення до тих чи інших питань, а українці – це лише їх частина, і їхні внутрішні інтриги не завжди вписуються в людський світогляд.  Важливо зрозуміти, що свобода сьогодні все ж таки має свій грошовий еквівалент. Саме тому або ти ідеш у глибокий андеграунд і помираєш, як бліда креветка десь на дні Каховського водосховища, або витягуєш десять гривень і допомагаєш самому собі, щоб цього не трапилось.

– Знову анархізм!

– Краще анархізм, ніж популізм. Нас 46 мільйонiв, i якщо половина від цієї кількості працездатного населення даватиме на Спільнокошт по 1 гривнi, щодня ми матимемо 23 мільйони. Так, у перший місяць ми обладнаємо тисячу лікарняних палат, які перебувають у жалюгідному стані, у другий – побудуємо великий музей, а на третій, якщо не проп’ємо, відправимо тисячу українців на Мальту здобувати основи знань з туризму і мореплавання.

Фото – © biggggidea.com / Ганна Грабарська