Допомагати треба не дітям, а одній дитині. Про стратегію реформування інтернатів в Україні

Ростислав Галелюк, виконавчий директор міжнародного благодійного фонду «Центр філантропії і фандрайзингу», минулого тижня презентував свою книгу «Путівка №3507. Мозаїка пам’яті». П’ять років тому Галелюк закінчив школу-інтернат, а сьогодні презентує книгу спогадів про життя на вулиці та в інтернаті. 

«Я хочу попросити, щоб окрім своїх мрій Ви замислились над чужими. Подумайте про чужих дітей. Гірко, що аби привернути увагу до сиріт, треба зробити щось неадекватне, епатажне. Наприклад, провести дітей в костюмах попугаїв Хрещатиком, викрикуючи незрозумілі звуки перед камерами. Благодійність має стати розумною», – звернувся Ростислав до спільноти своїх інтернет-друзів. 

ВЕЛИКА ІДЕЯ прочитала книгу «Путівка №3507. Мозаїка пам’яті» і презентує вибране. Повну версію книги можна закачати за посиланням.

 

В центрі уваги та опіки – сім'я

Діти – сироти – не причина і не проблема, а наслідок проблем. Наслідок відсутності ефективної державної політики збереження сім'ї як колиски суспільства. Головним завданням роботи державних органів у сфері сімейної політики має бути збереження сімей і профілактика соціального сирітства, а не автоматизована відправка дітей в інтернати. З проблемними сім'ями, на жаль, ніхто не працює.

Критерій справжньої ефективності – не кількість відібраних у батьків дітей, а кількість збережених сімей. Треба змістити акценти. Якщо батьки не виконують своїх функцій – їх просто позбавляють батьківських прав. Держава не надає жодної соціальної підтримки, не допомагає боротись з алкоголізмом, знайти нову роботу… 

Кваліфікований супровід, психологи, педагоги, лікарі, ефективна робота центрів зайнятості – от що потрібно кризовим сім'ям. Не просто прийти з міліціонером і забрати дитину від «поганої мами чи тата», а розібратись у конкретній проблемі, конкретному випадку, втрутитись, стати свого роду посередником (фасилітатором), врятувати те, що розвалюється.

Дітей треба забирати від мами у крайньому випадку.

Зрештою, давайте економити кошти бюджету: порятунок кризової сім'ї з залученням кваліфікованих фахівців обійдеться дешевше, ніж 5-10 річне утримання дитини в інтернаті та виплати соціальної стипендії після його закінчення.

Якщо з певних невідворотних причин дитина стає сиротою, треба насамперед вжити всіх можливих заходів для влаштування її в нову сім'ю. Дитячі будинки теж мають робити все для того, щоб повернути дитину в сім'ю. У нас викачують державне фінансування (а воно ж якраз залежить від кількості вихованців), шукають хоч когось, щоб відкрити клас і створити робоче місце: забирають дітей з малозабезпечених сімей, малюють неіснуючі діагнози затримки психічного розвитку…

Дитячі будинки мають стати реабілітаційними центрами. Соціальні служби мають допомогти сім'ям, які знаходяться в кризовому стані, вирішити проблеми (алкоголізм, наркоманія, насилля над дітьми, пошук нового робочого місця тощо). На цей період дитину треба вилучити з родини, але не для того, аби назавжди закрити в інтернаті, а тимчасово, поки йде процес відновлення нормальної сімейної атмосфери. Вилучити не в інтернат, а в тимчасову приймаючу сім'ю. При цьому дитину не можна виривати зі звичного способу життя (змінювати школу, місто проживання тощо). Важливим інструментом має стати ведення реєстру кризових сімей, який дасть можливість працювати і аналізувати ефективність роботи уповноважених органів на місцях.

Інтернати – пережиток минулої епохи

Треба дбати про зменшення кількості дітей у класах та інтернатах загалом, що дасть можливість ефективно проводити виховну роботу. Гостро стоїть проблема стигматизації інтернатів.

Саме поняття «інтернат» треба вилучити з використання, бо воно стає клеймом для дитини на все життя.

Інтернат – це не просто назва, це комплекс СРСР, котрий треба викорінювати. Це своєрідне гетто. Вказування в атестатах історії життя і всіх бід (закінчив інтернат для сиріт, школу для дітей з вадами слуху/зору і т.д.) неприпустимо. По-перше, це неетично. По-друге, акцентує увагу на проблемах. По-третє, формує самоусвідомлення дітей як неповноцінних. І, нарешті, є жорстокою цинічною формою дискримінації.

Треба готувати дітей до сім'ї. До створення власної сім'ї – теж. До самостійного життя. Випускати розвинених людей, відходити від радянських педагогічних штампів. Необхідно створити умови для оволодівання вихованцями навичок побутового життя.

І ні одна санепідемстанція не вправі забороняти дітям самостійно готувати. Ні один правозахисник не має називати прибирання території, висадку дерев чи обробіток невеликого поля експлуатацією дітей. Дітей треба привчати до роботи. Чомусь вдома обробляти з батьками город – це нормально, це виховання пошани до праці. А не дай Боже в інтернаті дитина візьме до рук молоток – це вже експлуатація. У вихованні має бути не тільки комплексний, але й адекватний підхід, інакше й далі звідти виходитимуть пристосуванці.

Рівень освіти в інтернатних закладах неприпустимо низький. Враховуючи цей факт, а також потребу в соціальній адаптації, про яку кричать на кожному кроці, вихованці інтернатних закладів мають навчатись в загальноосвітніх, «звичайних» школах. Бажано – в різних. Якщо розділити дітей по окремих класах окремих шкіл у містах – ми отримаємо чудеса соціальної адаптації.

Спілкування з «домашніми», відпочинок, уроки, на яких ніхто не акцентує увагу на тому, що «ти сирота», інший світогляд – от що насправді допомагає інтегруватись в соціум. Десь з 5-го класу в інтернаті дитина може тільки виховуватись, їсти, одягатись і спати. Важливо розуміти, що такий крок змінить не лише самих дітей і їх світобачення, але й сприйняття цих дітей у суспільстві. Тому якщо ми справді дбаємо про майбутнє, а не про робочі місця – іншого шляху немає.

Житло в інтернатах має бути перелаштоване на «блочну» систему (поселення в житлових блоках школярів за родинним принципом, адже, як відомо, дуже часто там живуть кілька братів і сестер з однієї родини). Система інтернатного виховання не може сприяти дітям вулиці та важковиховуваним підліткам у соціально-психологічної адаптації, для цього необхідні спеціальні центри. Вони є, але в недостатній кількості. 

Потрібно розширити мережу з забезпеченням кваліфікованими досвідченими кадрами. В дитячих будинках працюють всі підряд. Спеціальної освіти немає, спеціальної підготовки дипломованих чи хоча б сертифікованих спеціалістів – теж. Інтернати для сиріт мають специфіку, про яку чомусь забувають.

Соціальних працівників готують погано, психологів у дитбудинках не вистачає. Всі забули про працівників інтернатних закладів, а їм теж потрібна допомога. З ними треба спілкуватися, їх потрібно навчати, підтримувати. Вони знають про своїх дітей все. Вони могли б з ними працювати ефективніше, та ми оминаємо їх, пригортаючи знедолених до серця, щоб зробити сумне фото. Вихователі в інтернатах «гниють», втрачають інтерес до дітей. 

Соціальний супровід інтернатних навчально-виховних закладів здійснюється на жахливому рівні. Одного соціального педагога та одного психолога на 100-150 дітей недостатньо. Різні вікові та індивідуальні особливості мають враховувати спеціальні фахівці, підготовлені до роботи з такою специфічною категорією, як діти-сироти. 

Державні гранти не повинні бездумно проїдатись та ділитись наближеними до влади НГО. Вони мають працювати на моніторинг і профілактику соціального сирітства. Треба переглянути державну підготовку соціальних працівників, психологів, педагогів. Ці професії мають стати престижними, а їх представники – кваліфікованими.  

Про проблеми сирітства треба говорити не лише напередодні Дня захисту дітей і Нового року. Завжди. І говорити правду. Потрібна активність медіа. Треба говорити про простих людей, які беруть дітей у сім'ї. Не про героїв, а про людей. Треба говорити про усиновлення, про соціальну адаптацію, про формування найнеобхідніших життєвих навичок. Треба показувати реальний стан інтернатів.

Треба мобілізувати добро, але добро розумне і діяльне. Благодійність має стати далекоглядною.

Треба переглянути систему діагностики розумової відсталості і затримки психічного розвитку дітей-сиріт в інтернатних закладах, бо сьогодні сотні тисяч дітей задля комплектації шкіл та через необ’єктивну оцінку стали «розумово відсталими», а відтак їх життя зламане. Існуюча система психодіагностики, яку проводять спеціальні психолого-медико-педагогічні комісії, призводить до катастрофічних помилок. Сімейні форми виховання мають своїм наслідком скорочення дітей в інтернатах, а це не вигідно системі.

Щороку ми отримуємо величезну кількість необ'єктивно оцінених дітей з вадами психічного розвитку, хоча дуже часто вони є просто педагогічно запущеними, з ними ніхто не працював, вони не відвідували школу… Цю систему треба ліквідувати.

В жодній країні світу немає діагнозу «затримка психічного розвитку», а у нас – ледь не половина вихованців інтернатів!

Після закінчення спецшкіл діти не отримують атестатів, а відтак стають непотрібними назавжди. Така тенденція призведе до того, що через 50-60 років кожен українець буде визнаний психічно неповноцінним. 

Критерієм оцінки інтернатів не мають бути концерти/співи/танці/ігри на свіжому повітрі/аплікації та гарні коридори. Єдиний об’єктивний критерій – як склалось майбутнє випускників, який базис дала школа для подальшої самореалізації дитини не як сироти, а як людини. Нормальна людина, гармонійно розвинена особистість може вирости лише в повноцінній родині, котру не замінить навіть найкращий у світі інтернат. 

Враховуючи жахливий стан нашої професійно-технічної освіти, її невідповідність запитам ринку праці (візьміть хоча б маразматичну загадкову професію «Оператор комп'ютерного набору»), дітей в інтернатах могли б навчати столярній справі, автоводінню (з видачею прав на керування транспортними засобами) і т.д. Знання, уміння, навички – всім цим потрібно завантажити дітей максимально, воно знадобиться. На відміну від цілодобового перегляду телевізорів… Цього ніхто не робить.

Головне завдання держави – не лише створення умов для, але й сама деінституалізація, тобто виведення дітей-сиріт з традиційної системи державної опіки. До речі, в Європі інтернати (там, де ще залишились) – це 10-14-20 осіб, котрі проживають в одному приміщенні.

Треба організувати комфортне, хороше життя для тих, хто віддає себе дітям у інтернатах і дитбудинках. Їм потрібна увага, їм потрібна повага, їм потрібен відпочинок, їм потрібна людяність. Не менше, ніж самим дітям.

Тільки тоді вони працюватимуть нормально, тільки тоді вони віддаватимуть серце дітям повністю, якщо будуть відчувати себе потрібними… Вони працюють за невисокі зарплати, вони живуть цими дітьми… А ми ігноруємо працівників інтернатів, демонізуємо, не чуємо… Треба сформувати центри незалежного громадського моніторингу, щоб мати змогу реально оцінювати та впливати на життя дітей-сиріт. 

Студентам ВУЗів – випускникам інтернатів держава платить нині біля 3000 щомісяця (у вересні – біля 5000). В порівнянні з мінімальною зарплатою це великі гроші, правильно розпоряджатись ними випускники не вміють. Ніхто з них не вчиться, не ходить на пари, а в кінці семестру або «сирітствують» («ну поставте мені оцінку, не виключайте, я ж сирота»), або кидають навчання, щоб… Щоб знову вступити за пільгами наступного року. І так доти, поки діють ті пільги (до 23 років). Добре, що міністерство таки переглянуло свою політику і встановило максимальний відсоток «пільговиків».  

Свого часу при вступі я відкрито виступав у ЗМІ з вимогами до профільного міністерства скасувати пільги або хоча б обмежити їх (це при тому, що сам міг вступати поза конкурсом). Сьогодні потрібно ще переглянути державні виплати студентам з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Не скорочувати, а пов'язати їх з академічною успішністю. Як приклад: половина суми (близько 1500 гривень) виплачується всім, а інша половина – у разі академічної успішності (середній бал «4» за п’ятибальною шкалою). Дітей потрібно хоч якось стимулювати до праці. А, погодьтесь, гроші, та ще й такі – хороший аргумент.

Економіка сирітства

Інтернати – це дорого. Дуже дорого.

Щороку на їх утримання виділяється до 8 мільярдів гривень (кошти бюджету плюс фінансові вливання спонсорів). Однак до дітей доходить не більше 12-15% від цієї суми. Все інше з'їдають зарплати працівників та комуналка… Школи-інтернати в СРСР будувались як монументальні споруди на 200-500 дітей. І навіть коли там залишається 50-100 вихованців – приміщення треба якось обігрівати, прибирати, ремонтувати… А це колосальні гроші. Саме тому порожні койки в інтернатах керівники стараються заповнити дітьми з малозабезпечених сімей, переконуючи батьків, що дитина житиме в хороших умовах…  

Зараз близько половини дітей в інтернатах – «домашні», і це ненормально. Інтернати – це дорого. Коли в США йшли суперечки, що краще: приймаюча (фостерна) сім'я чи державні сирітські установи – цей аргумент був дуже переконливим (до слова, від інтернатів відмовились). Так само – в Канаді. 

Важливо почати думати про дітей, а не про інтернати. Не зважаючи на таке масштабне фінансування інтернатів, стандарти щодо забезпечення дітей одягом, взуттям, засобами особистої гігієни є застарілими, радянськими. Відтак ці норми – неадекватні. Про «найновіші винаходи цивілізації», як наприклад антипреспіранти, взагалі забули, а одне взуття чи п’ять пар шкарпеток на кілька років – це стандарт…

Інтернати опираються сімейним формам виховання. Не всі, не всюди, але опираються. Бо це означає скорочення штату, розформування.

Держава бере на себе питання забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Гроші мають «ходити» за дитиною, в яких би інститутах чи інституціях вона не була. І сума повинна бути не меншою, ніж виділяється на утримання дитини в інтернаті. Та й взагалі – треба брати приклад з Ізраїлю, де дітям виплачується необхідний прожитковий мінімум незалежно від того, є у них батьки чи ні.

Держава має зрівняти всіх дітей, бо пільги призводять зовсім не до самореалізації сиріт...

Фостерна сім'я

Давайте говорити щиро: всі діти не можуть бути усиновленими. Потрібне активне впровадження інституту фостерної сім'ї. Професійної сім'ї, приймаючої сім'ї. Коли батьки сприймаються як батьки професійні і отримують зарплатню за договором найму з державою. Психологи, соціальні педагоги, досвідчені вихователі. Спеціалісти. Це вирішить проблему влаштування старших, більш зрілих чи важковиховуваних дітей, яких бояться всиновлювати.

Має бути холодний розрахунок, підхід, за якого батьки можуть виховати нормальну дитину, забезпечити їй повноцінну освіту і сприяти соціальній адаптації. Саме в такому форматі можна виховати нікому не потрібних важких підлітків, не дуже схожих на «бідних нещасних сиріток», що викликають жалість і співчуття.

Треба вести реєстр людей, готових стати батьками за наймом.

Тішить, що дедалі більше поваги відчувають ті, хто взяв дитину з  інтернату. Не важливо, опікунство це, будинок сімейного типу, чи прийомна сім'я... Цинікам, котрі кажуть «та, то за гроші», відповім: готовий платити батьку, аби він тільки був.

Не так легко стати для когось батьками, на таке наважиться не кожен. І якщо держава заохочує та підтримує сімейні форми виховання – це добре. Хай хоч Національну премію імені Тараса Шевченка дають. Головне – знайти для дитини маму і тата…

Таємниця усиновлення 

В ХХІ столітті маємо всі умови для скасування таємниці усиновлення, яка є домінуванням інтересів усиновлювача над усиновленим. Розумні батьки мають щиро і нормально спілкуватись з дітьми, без побоювань, що колись дитина, дізнаючись правду, не зможе це пережити. Треба навчити батьків, як правильно пояснювати подібні речі.

Гаазька конвенція та міжнародне усиновлення

Відповідь на багато питань дає нам Гаазька конвенція, до ратифікації якої ми дійшли лише сьогодні. Прийшов час легалізувати в Україні агентства, котрі займаються пошуком дітей для закордонних усиновителів. Сьогодні цей процес все одно відбувається, але неофіційно, корумповано, окремими людьми, так званими «посередниками» (держава цього «не помічає»). Часто чиновники на місцях не лише вимагають, але й отримують гроші за усиновлення дітей іноземцями.

Якщо з'являться установи, котрі займатимуться пошуком дітей для усиновителів повністю легально, прозоро і відкрито, зі сплатою відповідних податків, ліцензійним державним і незалежним громадським контролем, проблема корупції має бути усунена, а майбутнє усиновлених за кордон дітей можна буде простежити.

Переосмислення розуміння благодійності

Благодійність має бути далекоглядною. Якщо ми хочемо отримати нормальну соціально активну особистість, треба створювати умови для самореалізації, а не для паразитування. Волонтери мають зрозуміти, що ігри біля ялинки та пісні про матір не дають нормальних результатів. Натомість з дітьми треба працювати професійно: в якості волонтерів мають приїздити фахівці чи просто люди, які можуть і хочуть навчати. Тренінги з профорієнтації, практика використання грошей, кулінарія, світоглядні моменти… 

Ми маємо зрозуміти, що позитивні емоції біля ялинки – ніщо, в порівнянні з самою страшною атмосферою сирітства. Виходять діти з інтернатів зі знаннями, навичками та вміннями, замість яких ми даємо їм у чужий світ цукерки і м'які іграшки. Стипендії для осіб з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених піклування батьків, що продовжують навчання у ВУЗах та професійно-технічних навчальних закладах, величезні. 

Держава відкуповується від проблем грошима. Однак випускники інтернатів не вміють розподіляти їх так, щоб вистачало на місяць. Клуб, дискотека, п’янка, а потім – три тижні голодного життя. Так починаються крадіжки, так починається кримінал… То, може, їх таки треба чомусь вчити? Замість телевізорів привезіть фарби і м’ячі, комп’ютери чи електронні книги. Інструменти для розвитку, а не веселого проведення часу. Освіта, освіта і ще раз освіта. Підготовка до нормального життя, формування особистості.

Благодійність має бути далекоглядною, – ніколи не втомлюсь це повторювати. Не потрібно підтримувати систему, дбати треба про дітей, а не про інтернати. Чим красивішими будуть стіни дитбудинків, чим феєричнішими будуть сирітські концерти і фестивалі, чим більше буде пільг, тим частіше батьки, котрі не впевнені у своєму майбутньому, віддаватимуть своїх дітей в інтернати. Очікувати іншої реакції в країні, де третина людей живе за межею бідності, неможливо. Треба берегти сім'ю, а не будувати басейни й розважальні центри для інтернатів.

Треба дати можливість сиротам рухатись самостійно, адже вони мають бути повноцінними, а не соціально ізольованими. Треба стати їм другом, а не інвалідним візком. Допомогти порадою, але вчасно відійти, щоб дитина рухалась самостійно. Не вирішувати всі проблеми замість них.

Діти-сироти вдало пристосовуються до паразитування, гребуть ресурси і від держави, і від спонсорів, і від довірливих добросердечних людей. 

Ефект сирітства: коли тебе завжди обіймають, шкодують, співчувають і плачуть, ти починаєш використовувати це у своїх цілях. Це важкі діти, вони можуть непомітно використати кого завгодно, виманити все, що потрібно. Саме тому в інтернати треба йти підготовленими. 

Підтримувати треба обдарованих дітей. Не має значення, сирота чи ні. Треба.

Трохи грішних думок

Боюсь, що мене зрозуміють неправильно, але прийшов час по-іншому оцінити реальну ефективність третього сектору. З моменту проголошення Незалежності тисячі громадських організацій, центрів з гарними пафосними назвами, асоціацій і фондів освоїли величезну кількість грантів. Чому ніхто не говорить про ефективність? 

Чому спаплюжено саму ідею громадянського суспільства декларативним виконанням проектів і відмиванням грантів?

Щодня громадські організації критикують державну політику у всіх сферах. Питання: а де їх відповідальність? Чому вони не хочуть проаналізувати свою роботу? Чи багато проектів довели свою ефективність, чи багато програм мають результати і матимуть їх у далекому майбутньому? Чому немає моніторингу роботи громадських організацій і благодійних фондів? Чому без будь-якої суспільної користі проїдаються державні і недержавні кошти? 

Чому в більшості організацій немає ні місії, ні мети, а лише стандартна затерта фраза в Статуті – «захист і задоволення потреб та інтересів»…

Як можна сьогодні допомагати сиротам, завтра читати тренінги на тему толерантності, післязавтра купувати протези для панд, а в четвер садити підсніжники? І це все лише тому, що є можливість доїти грантонадавачів…

Є ще й самовіддані меценати, благодійники (на жаль, їх мало). В інших немає ні розуміння, як правильно допомагати, ні бачення власної місії... За «порятунок сиріт» ніхто не може бути засуджений громадськістю, за цю справу беруться всі, бо престижно, почесно і «круто». Нечисті на руку «меценати», в свою чергу, бачать прибуток. Правильно вони «допомагають», ефективно чи ні – це не цікавить нікого. Головне – гарна картинка, зірки, заплакані дитячі очі на відео. Сотні, тисячі беззмістовних круглих столів, засідань і конференцій…

Благодійність у сфері підтримки сирітства є частиною тієї системи, яку треба переосмислити. Бізнесу ніколи думати над правильністю чи неправильністю, ефективністю чи неефективністю. Про це ніхто не говорить. Даєш гроші – значить допомагаєш, висить на стіні лист подяки – значить робиш добру справу. Керівники інтернатів та численні благодійні фонди цим користуються. 

Ті, хто дає гроші, не мають часу думати. Ті, хто приїздить в якості волонтерів, теж хочуть робити добрі справи і мають щире серце; от тільки їх ніхто не вчить допомагати розумно.

Меценат – це покликання. Фандрайзер – це професія. Директор благодійного фонду чи керівник програм – це не тільки покликання, але й професія, і добрих намірів тут недостатньо. Треба знати і розуміти тих, кому хочеш допомогти. Носити іграшки в дитбудинки – так само ефективно, як і возити репродукції картин сліпим. Це треба розуміти. Тому кажу: допомагати сиротам мають ті, хто «на своїй шкурі» знає систему зсередини, хто там виріс або все життя працював. Треба визначитись: ми хочемо пожаліти чи допомогти. 

Зрештою, зрозумійте: мало є благодійних фондів, котрі готові вирішити проблему і саморозпуститись. А це – головне наше завдання. Бо насправді... Насправді ми не можемо стати батьками для сиріт... 

Будьте наставниками

Допомогти всім одночасно неможливо. Візьміть одну дитину, станьте її другом, наставником. Стоячи осторонь, підтримайте самостійні рухи. Заберіть додому на вихідні та свята. Візьміть на ринок, до магазину. Навчіть азам нормального життя. Займайтесь з нею, знайдіть репетитора (освіта в інтернатах відсутня – показників навчальної діяльності від них не вимагають, це перекривається танцями-співами-гарними коридорами і вазонами).

Цікаво, що в США немає інтернатів як явища. А тимчасових наставників мають біля 1 млн дітей, чиї сім'ї опинились у кризових ситуаціях.

Ще цікавіше: на одного вихованця інтернату в Україні припадає майже один працівник! Ефективність роботи не піддається критиці. Тому знову повертаємось до загадкового терміну «фостер»: є ж сенс, правда?

Хто відповідає за сиріт?

Вилучати дитину з сім'ї чи ні, влаштовувати в інтернат чи до прийомних батьків – справа не уряду, не Президента. Це юрисдикція місцевих органів влади. І коли керівники цих органів усвідомлюватимуть себе батьками сиріт щодня, а не до Дня захисту дітей – тоді, і тільки тоді ми зможемо щось реформувати. Починати завжди потрібно з себе.

Стереотипи

Стереотипи, що усиновлення – щось жахливе – поволі стираються. На усиновлювачів перестають дивитись як на «дивних» людей. Цей процес почався, і його не зупинити. Нам належить побороти ще багато стереотипів не лише в сфері підтримки сиріт та благодійності загалом.

В Україні існує недовіра до благодійних фондів. Це неоднозначне питання: хтось справді не дуже «доброчинний», а хтось – просто жертва іміджу благодійності як такої… Важливо інше: навіть не довіряючи фондам, треба щось робити, когось підтримувати, комусь допомагати… Фонди можуть тільки мобілізувати людей, вказати на проблему, дослідити причини, дати поштовх і мінімальну підтримку.

Ми маємо зрозуміти, що допомагати можуть всі, а не лише багаті. Бо для того, аби навчити дитину писати, готувати, прати, молитись, вірити, працювати, не треба бути міліонером. Якщо ви можете зробити безкоштовно сайт, зняти соціальну рекламу, провести соціологічне опитування, пофарбувати паркан чи спекти пиріжки для безхатченків – то чому цього не робите? Все, що ви вмієте, може комусь допомогти.

Лайкати та репостити фото з проханням про допомогу в надії, що ви тільки лайкнули, зробили добру справу, «поширивши інформацію», а хтось таки допоможе – це не благодійність. Це байдужість.

Наостанок

Ми не маємо кричати про суспільство без сиріт, бо сироти були, є і будуть завжди та у всіх країнах. На жаль. Питання в тому, що ми робимо, аби не лише дати їм пафосне «далеке світле майбутнє», а й… А й подарувати найголовніше – себе. Подбати про них. Стати для них другом. Стати для них татом і мамою…

Іноді, щоб тебе почули, треба витримати довгу паузу. Я мовчав майже 5 років. Прийшов час сказати. Сказавши, треба робити.

У мене є чітке бачення місії. Допоможіть мені допомогти дітям. Хоча… Хоча, якщо можете, зробіть це без мене, бо ні один фонд не може найголовнішого.

Ні один фонд не може стати для когось мамою і татом…

Як же хочеться вірити, що хоч одна людина, прочитавши цю книгу, на хвилину замислиться… І змінить чиєсь життя, змінивши своє…

Підіть в інтернати. Станьте батьками сироти. Якщо не можете – другом для однієї дитини. Допомагайте правильно… Бог за сиріт! В добру путь.

image

Декалог мецената і волонтера, який працює з сиротами

1. Допомагати дітям, а не інтернатам.

2. Давати знання, а не цукерки.

3. Виховувати самостійність, а не споживацтво.

4. Підтримувати прагнення, а не пільги.

5. Будувати сім’ї, а не державні сиротинці.

6. Привозити найнеобхідніше, а не наймодніше.

7. Боротись постійно, а не тимчасово.

8. Знати куди йдеш, бути готовим.

9. Розуміти, що добро – філософія життя.

10. Любити. І знати, що допомагати треба не дітям, а одній дитині.

 Фото-іміджі – buamai.com

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Внезапная свобода может убить. Метамодернистка изучает границы ответственности за вмешательство.