Долаючи мовчання: порушення харчової поведінки як соціокультурний феномен (*стаття з каталогу )

Проблематика порушень харчової поведінки (наприклад, анорексії, булімії) переважно витісняється в простір медицини, психіатрії та психології. Таке явище часто не розглядається як соціокультурний феномен. Проте його детальніший аналіз дозволяє побачити різноманітні протиріччя і розбіжності в соціальних та культурних приписах щодо життєвого визначення жінок, жіночого тіла. Порушення харчової поведінки роблять очевидними специфіки «виробництва жінок» і «жіночих тіл» в суспільстві і культурі.

Жіноче тіло як простір політичної боротьби

Дослідники відзначають (І. Гофман, П. Бурдье, М. Фуко), що за допомогою тілесної активності людина проявляє свою приналежність до певного соціального прошарку, індивідуальний стиль життя з властивими йому/їй цінностями та, що не менш важливо, вступає у взаємодію з соціальним оточенням. У рамках соціологічних концепцій розглядається вплив суспільства на конструювання «образу тіла» і породження проблемних зон такої дії, які є наслідком тиску соціуму і висуненням високих вимог суспільства до сприйняття людиною свого тіла.

Жіноче тіло – це далеко не біологічний феномен, а згусток міфів, значень, приписів про те, яким воно є і яким має бути. Кожна частина жіночого тіла щось означає і контролюється різноманітними практиками. Незліченна кількість заходів і засобів, покликані «покращити» жіноче тіло і привести його у відповідність з тим, що вважається ідеалом. Однак цей контроль і модифікації не мають межі – це «контроль заради контролю».

Для жінки, почасти позбавленої в сучасному суспільстві доступу до багатьох владних і матеріальних ресурсів, володіння «красою», «красивим» тілом є її ресурсом, свого роду товаром. Відповідно вона, у відсутності інших можливостей, змушена використовувати своє тіло для досягнення певних благ. Тіло стає найбільш очевидним простором для здійснення контролю і самопрезентації. Відповідно фемінізацію порушень харчової поведінки можна розглядати як реакцію жінки на тиск з боку соціуму і влади, як результат її пригніченого становища. Жінки, скривджені в суспільстві, розглядають тіло як засіб вибудовування своєї автономії та суб’єктивності.

Соціальна стигматизація і відторгнення

Визначення порушень харчової поведінки як медичної патології запускає два механізми: по-перше, виправдовує «витіснення» жінок в простір медицини, наприклад, в клініки на лікування, а по-друге, сприяє соціальній стигматизації.

Оточуючі навішують ярлик «порушення харчової поведінки» і на цій основі вибудовують свої відносини з певною людиною, намагаючись або привести його / її у відповідність з поняттям «норми», або відкидають його/її, якщо ця відповідність неможлива. У разі порушень харчової поведінки це також проявляється в спробах нагодувати, відстежувати харчування, відправити на лікування, насварити і т.д. Більше того, індивід, як носій виявленої в нього/неї «хвороби», сприймається лише як об’єкт і точка докладання медичних сил.

Результатом негативного досвіду взаємодії з оточуючими людьми стає формування песимістичної позиції щодо можливості будь-яких змін, недовіра, самообмеження соціальних контактів. Модель «лікування» або взаємодії з жінками з порушеннями харчової поведінки ґрунтується на спрощеному, стереотипному розумінні цього явища як нав’язливого бажання схуднути. Більше того, така модель за своєю суттю репресивна і спрямована на дисциплінування, контроль і примусове лікування. Відчувається дефіцит соціальних дискусій, які б підіймали питання соціального тиску, дискримінації жінок у суспільстві.

Поява спеціальних Інтернет-спільнот дозволяє в певній мірі вирішити проблему стигматизації, шляхом створення неформальної групи підтримки. Для жінок з порушеннями харчової поведінки, що знаходяться під тиском соціальних інститутів, Інтернет-спільноти виявляються спробою знайти свій «голос», репрезентувати свій досвід і переживання – все те, що активно виключається з офіційного, часто лише медичного дискурсу. Інтернет-спільнота – це спроба вийти зі сфери соціального тиску, нерозуміння і засудження. Сам факт існування подібних спільнот свідчить про незадоволення жінками уже існуючими трактуваннями свого стану, спроби знайти підтримку і допомогу за межами медичного середовища або соціальних контактів, формуючи досить закрите коло однодумців.

Протестуючий потенціал

Порушення харчової поведінки можна розглядати і як форму придушення з боку культурних норм і еталонів, а також як форму звільнення, як спробу самостійно здійснювати контроль над своїми тілесними проявами. Розмежування цих явищ в реальності неможливо, так як вони взаємопов’язані між собою і взаємообумовлюють один одного. 

Сьюзі Орбах розглядає порушення харчової поведінки, зокрема нервову анорексію, як доступний жінкам спосіб продемонструвати незадоволеність своїм становищем у суспільстві. Вона описує анорексію як форму голодної боротьби і частину жіночого протесту.

У той же час Рамзі Гордон стверджує, що булімія – це соціальна епідемія, що уособлює внутрішній конфлікт, який відчувають жінки. Жінки, які страждають булімією, знаходяться під тиском суперечливих культурних вимог, які примушують до інтеграції суперечливих цінностей успіху і влади, розглядаються в термінах природності, фізичної привабливості .

Відповідно порушення харчової поведінки – це специфічний спосіб реагування жінок на протиріччя в соціальних і культурних вимогах по відношенню до самого поняття «жінка». Метафорично порушення харчової поведінки можна порівняти з таким художнім прийомом як «субверсивна аффірмація».

Цей прийом прижився в арт-середовищі як практика протесту. Вона являє собою перебільшене повторення нормативної поведінки, моделі або затвердження. І на перший погляд таке дійство виглядає як згода, проте перебільшення, химерність повторення, «надлишкова старанність» доводять цю нормативність до абсурду, гіперболізуючи її виконання. Подібні повторення/виконання «висміюють» ту чи іншу норму, деконструюють її .

У свою чергу порушення харчової поведінки доводять ідею контролю тіла до абсолюту і максимуму за принципом: «Ви хочете худе тіло, ви хочете щоб я контролювала своє тіло, своє харчування – я буду це робити, робитиму з особливою ретельністю». Подібне перебільшення є не лише бажанням привести своє тіло у відповідність з нормою, але спробою протистояти цим приписам, «взяти повід контролю» у свої руки.

Навіщо потрібна виставка ГОЛОСИ?

Сучасні дослідження порушень харчової поведінки не можуть більше обмежуватися розглядом лише двох позицій – медичної та соціологічної. Все більш актуальним стає звернення до досвіду конкретних жінок. У цьому плані особливо цікавим стає процес того, як ці жінки репрезентують себе в публічному просторі, намагаючись вийти із замкнутого медичного дискурсу, реагуючи на ті маніпуляції, яким вони піддаються. Виставка ГОЛОСИ дозволяє безпосередньо звернутися до досвіду конкретних жінок, тим самим надавши їм простір говорити від свого імені про свої тіла та життя. Подібний проект несе в собі і терапевтичний ефект – дозволяє побачити в наративах жінок той соціокультурний контекст, який часто ігнорують і виключають. 

Тетяна Щурко, соціолог