«Бабуся та рак» стане терапевтичною історією для кожної бабусі та її онуків

Внесок на суму 250 грн – і нова книжка Марії Правди «Бабуся та рак» попрямує до вас! Трохи більше місяця лишається до завершення збору коштів на видання цієї важливої книжки. Наші авторки поділилися тим, як цей проєкт змінить життя людей та що він принесе особисто їм.

Марія Правда, авторка книжки «Бабуся та рак»: «Я переконана, що книжки здатні змінювати життя, що слово може стимулювати до дій, вилікувати від смутку, дати надію. Вірю, що «Бабуся та рак» стане такою терапевтичною історією для кожної бабусі, що хворіє, та її онуків, які хочуть і мають право розуміти, що відбувається у світі дорослих. А ще – я хочу вірити, що вихід цієї книжки надихне інших авторів створювати свої дитячі книжки на серйозні теми, а отже, цілющих слів стане більше».

«Моя дочка Яся ще не знає, що таке рак, що бабуся лікується від нього. Але вона знає, що бабусі щось болить, і що треба бути пильною та уважною. І вигадує тепер, як лікувати бабусю: «треба приклеїти їй пластир та розсмішити». Заради цієї дитячої чуйності й варто говорити про складне, бо діти його роблять простішим. Від таких слів моїй мамі відразу стає легше».

Ганна Сурган, ілюстраторка книжки «Бабуся та рак»: «Відчуваю, що чим більше ми висвітлюємо такі теми, тим менш болісними вони стають для нас самих. Ми боїмось того, що сховано в темряві, десь у підвалі. Саме тому я хочу впустити в ілюстрацію якомога більше сонячного теплого світла. Відтоді, як почала роботу над книгою, я мала декілька серйозних бесід, чи потрібно взагалі говорити про таке дітям і навіщо це робити. Здається, що опоненти так реагують, бо в них самих ці теми табуйовані. Страхи несвідомо транслюються навколо, закарбовуючи несвідому схему приреченості. Я мрію, що, читаючи дітям таку книгу, батьки зможуть проговорити з маленькою людиною так, щоб з дитинства замість страху вселити надію і впевненість».

Христя Венгринюк, головна редакторка дитячого арт-видавництва «Чорні вівці»: «Бути щирими з дітьми – це, в першу чергу, бути щирим з собою. Для того, щоб розповісти малечі, що життя буває різним, нам самим треба вміти подивитися в очі страху. Біль, хвороби, війна – це не приреченість, а лише форма боротьби. Ми не знаємо, яким життя буде завтра, не говорячи вже про десятиліття. Не варто ховати дітей у рожевій клітці, відгороджуючи від реальності. Ми можемо знайти тиху, спокійну, дитячу мову, щоб говорити з ними про складне. Власне, це ми і робимо».