«Коли в моє місто приїжджають гості, вони допомагають мені побачити деякі речі зовсім інакше. Можливо, для цих людей я зроблю те саме», – каже австралійський фотограф Пані Пол, наминаючи вареники у львівському кафе. У нього довге руде волосся, кошлата борода і змучений з дороги вигляд. Кілька днів тому він приїхав до України з Лондона. Завтра Пані поїде до Чернівців, а звідти – до Давиден. У цьому маленькому селі біля румунського кордону народилася його бабуся.

Рік тому Пані вже побував у Давиденах – проїздом, без жодних знайомих в регіоні, без знання мови. Цьго разу він повернувся туди, щоб зробити повноцінний фотопроект середовища, звідки пішло його коріння. Знайшов молодих людей через каучсерфінг, які допомагатимуть йому. Через тиждень після нашої зустрічі ми знову говоримо про його українське коріння, австралійське дитинство та лондонську роботу.

«Стережися! Тут більше не Європа»

Село, в якому бабуся народилася та жила, називається Давидени. Я знайшов його на карті – воно знаходиться дуже близько до румунського кордону – і вирішив поїхати туди з Чернівців. Спочатку я хотів їхати автостопом, але потім передумав – чим далі на північ я їхав по Румунії, тим менше ставало англійської мови, і щойно я перетнув кордон, то зрозумів, наскільки змінився краєвид. За допомогою ґуґл-перекладача я написав записку українською мовою і показав її жінці на автовокзалі. Вона сказала мені: «Стережися! Тут більше не Європа!». Проте всі на моєму шляху дуже допомагали мені і скеровували до Давиденів.

Цей приїзд не був таким шаленим, як перший, коли я був цілком один і не знав ані слова українською. Не думаю, що відкрив щось новаторське, – мені просто було приємно отримати ковток свіжого повітря, побачити інший бік речей. Звичайно, візуально все виглядає інакшим, проте життя тут дуже схоже на життя у тих частинах Австралії, де я виріс.

Маленькі міста, розбиті дороги. Австралія набагато більш випростана, розтягнута – стоїть один будинок, потім довга дорога, інший будинок, довга дорога, магазин, довга дорога. А тут села дуже компактні, будинки стоять близько один до одного, потім довга дорога й інше село. Там, де я жив у дитинстві, ми мали шматок землі розміром з Давидени лише для нашого користування. У нас було кілька коней і маленький сад. Можливо, саме це і приваблює людей їхати до Австралії – простір, на якому нікого немає поблизу, немає ніякого шуму – лише ти і пустота. Дуже легко знайти місце, куди можна поїхати на тиждень і не побачити жодної людини. Це прекрасно.

Коли я вперше перетнув кордон, мені здалося, що тут набагато... холодніше. Я був зовсім самотнім і дуже вразливим. До цього я чув про Україну лише погані речі. Я досі знаю людей, які ніколи б не приїхали до України, тому що думають, що це пропаща країна. Ці ж люди не поїхали б навіть до Польщі. До того, як я зібрав трохи інформації, я навіть не знав, що це одна з найбільших країн. Україна здавалася дуже далекою і таємничою. І ще дуже суворою. Типу: «Вітаємо в Україні. Тут не варто жартувати. О, ти пожартував. Зараз я тебе вб'ю». В моїй голові було багато стереотипів.

Одного дня ми поїхали до психлікарні. Мені не дозволили зробити жодної фотографії. Відчуття було таке, наче золотий пісок сиплеться крізь мої пальці. Але чим більше я про це думаю, тим більше розумію, що, можливо, це просто не моя історія. Кому було б ліпше від того, що я зробив би ці знімки? Я не знаю нікого, хто б оцінив напругу тієї ситуації. Спочатку ми пішли в магазин і купили побутову хімію, купу продуктів і все таке, щоб пожертвувати їх лікарні. Коли ми підійшли до воріт, охоронець сказав нам іти геть, але ми показали йому наші пакунки, і він пропустив нас. Всередині стара пані записала наші імена та все, що ми пожертвували, у список. Ми віднесли пакунки в кімнату з іншими пожертвами: одягом, покривалами, великими купами шоколаду і мила. Ми спитали її, чи можна фотографувати, вона подзвонила до директора, але той відмовив. Не знаю, хто приймає ці рішення. Можливо, родичі хворих. Багато хто соромиться такого. Зрештою, добрий проект – це не просто зробити багато гарненьких фото або скористатися людьми, яким пощастило менше за мене, але які є візуально цікавими. Деякі речі ліпше не документувати.

Фото з Давиденів більш соціально дружні. Це просто портрети цікавих людей, старших людей, характер яких видно на їх обличчях, підлітків зі школи, їхнього стилю, але не з точки зору моди. Я не хотів робити важку історію у стилі «Погляньте на цих людей, на їхнє важке життя». Це чиста документалістика. А психлікарня – це окрема історія. Я міг би провисіти там багато днів. Але для чого?

Цей проект буде для моїх знайомих просто екзотикою. Люди думають, що я поїхав в абсолютно шалене місце, що це моя неймовірна пригода. А я просто поїхав до села з селянами і просто пофоткав їх. Нічого шаленого. Я і не мав на увазі показати шаленість. Просто хотів познімати щось, що було б для мене зміною обстановки, і пов'язати це з сімейною історією.

Моя сім'я ніколи не була такою аж сімейною. Не було особливого ставлення до спадку, особливої гордості. Тому це було важливо для мене. Багато що сталося не так, як я собі уявляв. Я очікував, що більше проникну в культуру, отримаю інсайдерський погляд на неї. Це виявилося не так просто. Не можна просто заявитися в чужий дім. Потрібно, щоб люди тобі довіряли. Натомість багато хто навіть не вірив у мою історію. Насправді я радий, що скоро повернуся до своєї роботи. Якщо я не робитиму її, її робитиме хтось інший.У сусідньому селі ми знайшли найстаршу жінку в нашому роді. Їй 90, вона пройшла через Другу світову війну, була медиком. Також на пам'ятній плиті біля нового органу в церкві я знайшов прізвища своїх родичів. Але загалом було досить складно шукати якісь свідчення. Ми були в багатьох селах і багатьох церквах, багато їздили і блукали навмання. Одна людина казала нам: «Вам треба до цього села», інша – «Вам треба до того села». Основною метою було дізнатися, як далеко я зможу дослідити своє коріння.

«Батьки зустрілися на одному фестивалі, де я і був зачатий. Їм обом уже було за 30, вони були просто хіпі, які жили в комунах. Мати таких батьків досить непросто. Хоча багато хто мріє про це»

Обидві мої бабусі народилися в Україні, проте жодна не розмовляє українською. Одна з них, німецькомовна, народилася в німецькій сім'ї у Давиденах. Друга народилася у Львові, вона розмовляє польською. Їй було сім років, коли її з родиною переселили у єврейське ґетто, тож про Україну вона має не дуже приємні спогади. Після Голокосту бабуся Вера опинилася у Варшаві, де народила мого батька, а потім переїхала до Австралії, тому що хотіла забратися так далеко від післявоєнної Польщі, як тільки могла.

Австралія була тоді справді відкрита для євреїв і виглядала «тим» місцем, щоб переїхати. У Мельбурні вона стала працювати журналісткою на телебаченні. Вона робила інтерв'ю та короткометражки на тему культури і висвітлювала життя мельбурнського арт-середовища протягом дуже довгого періоду. Так що батько виріс у Мельбурні. Він вивчав математику і став свого роду математичним генієм. Після випуску уряд запропонував йому офіс для роботи асистентом. Але він сказав: «Пішли ви! Я їду в Північний Квінсленд!». У нього було лише якесь шмаття, щоб загорнутися, і відерце з манго.

Моя бабуся з Давиденів у 50-х переїхала до Німеччини, тікаючи від росіян, оскільки вона була з німецької родини. У моєї матері було дуже суворе німецьке виховання військового зразка. Вперше вона вийшла заміж у 18, а мою старшу сестру народила у 21. Працювала у приймальні в банку. Для неї це було трохи занадто. Тож коли її чоловік помер, вона просто взяла мою сестру і поїхала на Шрі-Ланку. Там вона зустріла купу хіпі, які розхвалили їй Австралію. Думаю, вони були австралійцями. На той час вона керувала гостьовим будинком, але його знищив ураган. Тож вона поїхала до Австралії.

У мене є дядько, який дуже соромиться того, що він родом з невеликого бідного села у нерозвиненій країні. Він багато знає про родину, і ці знання допомогли б мені у моєму дослідженні. Але ні, він не хоче розповідати. Вдає, що в нього якесь інше походження. І я думаю: «Боже, тобі 45 років, ти живеш зі своєю мамою, у тебе 10-річна дочка. Чиєї оцінки ти боїшся? Хто ця людина, яка має тебе судити?». Але ні, він соромиться. От лузер.

Батьки зустрілися на одному фестивалі, де я і був зачатий. Їм обом уже було за 30, вони були просто хіпі, які жили в комунах, вирощували собі овочі і фрукти, усі разом готували – такі селища голих хіпі. Коли я народився, вони намагалися якось порозумітися, але у них нічого не вийшло. Мій батько повернувся до своєї роботи і став комп'ютерним чаклуном, а мама досі хіпує.

Мати таких батьків досить непросто. Хоча багато хто мріє про це. Моя мама була дуже легковажною зі мною в дитинстві, тоді як тато намагався мене дисциплінувати. Я хотів проводити час лише з мамою, тому що коли я приїжджав до тата, мені доводилося робити домашню роботу. А пізніше я вже благав маму пустити мене до школи. Вона казала: «Розслабся, тобі не потрібно до школи, я сама навчу тебе всього, що тобі треба знати».

У мене була ілюзія богемного, артистичного дитинства. Все, чого я хотів, – це бути вільним. На практиці це означало курити траву і жити на гроші уряду. Моя мама отримувала пенсію для вдів після того, як її перший чоловік помер. Коли мені виповнилося 16, вона змусила мене збрехати, що мені небезпечно жити у моєму домі, щоб я отримував пенсію для молодої людини, яка проживає сама. Ці гроші я віддавав мамі, і вони йшли на квартплату.

Останнім часом я багато досліджував історію нашої родини. Вона ніколи особливо мене не цікавила, але коли я почав дізнаватися більше, то зрозумів, що це дуже цікаво. Коли я думаю про свій спадок і про те, як я ріс, – голою дитиною-хіпі на пляжі, яка каталася на скейті та серфі і ходила в школу, коли заманеться, – то я починаю це цінувати. Хоча моє виховання теж було напартачене, але в абсолютно протилежному сенсі. Воно не було фізично важким, проте мене оточували люди, які намагалися жити «альтернативним» життям. Це були сумні та загублені люди, які не мали жодного напрямку в житті, які брехали собі, що ведуть духовну мандрівку в пошуках сенсу життя, хоча насправді були просто хіпі-невдахами, що хотіли вживати наркотики і не працювати.

«Інколи ти дуже мотивований працювати, працювати і працювати, а думаєш, що цей світ може завтра зникнути, а сьогодні, поки світить сонце, треба забити на роботу»

Мої батьки були дуже розрізненими, і сам я завжди балансую між крайнощами. Інколи мені хочеться сидіти наголяса під водоспадом і їсти банани. Але є ще інша частина мене. Ніхто в моїй родині нічого не робив, маю на увазі, по-справжньому. Я ж хочу більшого, хочу пробувати щось зробити зі своїм життям. Але чим більше я роблю, тим більше зрештою думаю: «Для чого? Який у цьому сенс? Це справді те, чого я хочу? Мені вже слід було б просунутися далі». Люди ходять до школи, до університету, працюють усе життя, відкладають гроші, купують собі будинок, виходять на пенсію – і що далі? Ти старішаєш і не можеш більше нічого робити, тому що ти втомлений і не жив жодного дня. Інколи я дуже мотивований працювати, працювати і працювати, а інколи думаю, що цей світ може завтра зникнути, а сьогодні, поки світить сонце, треба забити на роботу.

Бути митцем – дуже суб'єктивна штука. Деякі люди просто мусять творити, вони фонтанують ідеями. Я не такий. Я, звичайно, засмучуюся, коли не роблю нічого протягом тижня або довше. Я панікую, бо маю щось робити. Проте у мене немає мук творчості.

Після такого вільного виховання, як я мав, мені хочеться працювати. Жити – це не просто сидіти на березі і їсти манго. Є багато людей, які роблять те саме, що й ти, але краще. Дуже легко здатися. Я намагаюся не думати про інших, а зосереджуватися на своєму і продовжувати це робити. З часом за це приходить визнання. Або ні. Байдуже. Треба робити те, від чого ти щасливий, і намагатися не продати душу. Якщо так жити, то наприкінці дня виявляється, що ти проживаєш добре життя. Моя духовна теорія полягає в тому, що щастя – це баланс між усім.

У Лондоні кожна бісова людина – це фотограф, дизайнер або модельєр. І всі працюють тільки для того, щоб показати свою роботу іншим. У цьому місті так багато непевності. Це найбільш комерційне та конкурентне місце у світі. Якщо я хочу працювати на якусь людину, то намагаюся добре виглядати в її очах. І мені здається, що мені це в кайф, але коли я це роблю, то не отримую жодного задоволення. І розумію, що робив усе це лише для того, щоби вразити когось. Це не те, за що я хочу бути поцінованим як митець.

Тут складно наводити глибокі зв'язки з людьми. Коли я з кимось знайомлюся, мене насамперед питають: «Чим ти займаєшся?». Я відповідаю: «Окей, привіт, мене звати Пол, а тебе?». Я часто кажу, що я спеціаліст із довкілля. «Що ти робиш?» – «Я спеціаліст із довкілля» – «О, круто. Ну, приємно було з тобою познайомитись». Якщо хтось питається, як мене звати, що мене цікавить, то я більш налаштований на розмову. Коли питають «Чим ти займаєшся?», то це звучить як «Що я можу від тебе отримати?».

Мені часто відмовляють, коли я намагаюся когось сфотографувати, типу: «Якого біса ти мене фоткаєш?!». Але мене цікавить якраз той тип людей, які не люблять, коли їх знімають, які навіть не вважають фотографію за вид мистецтва. Нормальні люди. Візуально мене дуже приваблює робочий клас, трудяги, непретензійні люди, які роблять те, що треба робити, щоб жити і підтримувати родину.

Я люблю жити в Лондоні, хоча часом це дратує. Фотографія як вид мистецтва вже не цінується так, як раніше. Працедавці знають, чого вони хочуть від мене, ще до того, як фото зроблене. Це дуже обмежує креативність. Усі намагаються робити однакові знімки, копіювати стиль кількох журналів. Я не можу зробити знімок так, як я хочу, тому що тоді ніхто не побачить черевик, який потрібно прорекламувати. Мені не потрібно бути креативним – мені потрібно робити те, що скажуть. Можливостей стало менше, а людей, які їх хочуть, – більше. Тепер так легко бути митцем у будь-чому.

Люди просто хочуть купувати шлак, хочуть знати, де його можна купити і хто робить класний шлак. У більшості населення Землі промитий мозок, а вся креативність висмоктана. Звучить дуже депресивно, але знаєш – тяжко працюй, роби те, до чого душа лежить, знайди тих, з ким тобі добре працювати, збери круту команду. І все буде.

Фото – panipaul.com