Термін «журналістика миру» (peace journalism) був введений в обіг норвезьким науковцем Йоханом Галтунгом, який вважається засновником так званих «студій миру» – досліджень конфліктів та їх відсутності у суспільстві та світі з метою уникнення збройних конфліктів. На думку Ванесси Бассіль, журналістика миру є не лише потрібною і нагальною, але й цілком здійсненною на практиці.

Після появи терміну в 1997 році його активно почав втілювати журналіст «Бі-Бі-Сі» Джейк Лінч. За його визначенням, журналістика миру передбачає, що редактори та репортери роблять вибір на користь таких тем та способів подачі матеріалу, які б змушували суспільство надавати перевагу пошукам мирних відповідей на конфлікти.

Лінч називає п’ять основних принципів журналістики миру:

1. Розглядати передісторію та контекст виникнення конфлікту з точки зору усіх сторін, що задіяні в конфлікті, а не лише двох сторін, як це зазвичай подають мейнстримні медіа;

2. Надавати голос усім конфліктуючим сторонам на всіх рівнях;

3. Пропонувати оригінальні ідеї для розв’язання конфлікту та встановлення миру, викривати брехню й маніпулювання з усіх сторін, а також розповідати про страждання, що їх зазнали люди з усіх сторін;

4. Розповідати «історії миру» та говорити про післявоєнний розвиток.

Чому журналістика миру потрібна сьогодні?

Журналістика миру критикує імпліцитні принципи роботи традиційних медіа, що роблять офіційні джерела пріоритетнішими за інформацію від людей, події – важливішими за процеси, а насильство – за мир. Через ці принципи конфлікти представляються як гра, в якій хтось обов’язково програє, а усі численні сторони конфлікту зводяться до двох, що нібито змагаються за якусь конкретну мету.

Великою мірою причиною такого висвітлення подій є те, що мейнстримна журналістика активно послуговується офіційними джерелами інформації. Наслідки цього можна було бачити у міжнародному висвітленні війни в Іраку: західні джерела дуже активно цитувати висловлювання адміністрації Буша щодо наявності там «зброї масового знищення», які згодом виявилися безпідставними. Подібні викривлення мають безпосередній вплив на аудиторію. Наприклад, згідно з результатами одного дослідження, більша частина британської аудиторії переконана, що насправді палестинці, а не ізраїльтяни, «окуповують» територію.

Іншим важливим моментом, який намагається виправити журналістика миру, є специфічний фреймінг подій. Фрейми, що їх свідомо чи несвідомо обирають журналісти, диктують певне бачення реальності і, відповідно, її розуміння широкою аудиторією. Разом з тим, фреймінг часто служить інтересам тих, хто контролює медіа. Для прикладу можна поглянути на те, як висвітлювалися в медіа війни на Балканах. Під час війни в Косово міжнародна спільнота прагнула виправити свої попередні помилки (насамперед щодо війни в Боснії) та оперативно зреагувати. Відповідно, як в офіційних заявах, так і в медіа дуже часто лунало поняття «етнічна чистка», а серби зображувалися виключно як злочинці, винні у чистках. Не менш очевидно «фреймованим» був і геноцид у Руанді, де зображення «Заходу» протиставлялося зображенню «африканських племен». На противагу подібним фреймам журналістика миру пропонує свої, що сприяє здатності медіа бути критичними та оспорювати деякі загальновизнані переконання.

Місце журналістики миру в медіапрактиці

Вкоріненою є думка, що для журналістів важливіше бути неупередженими спостерігачами, аніж агентами змін. Втім, медіа недаремно називають «четвертою силою» в демократичних суспільствах. Журналісти не створюють новин, однак несуть відповідальність за те, що і як передавати.

Журналістика миру не є співзвучною пропаганді миру. Вона також не може бути спрямована на захист однієї сторони конфлікту, яка, на думку журналіста, зазнала несправедливого ставлення. Для позначення останнього існує термін «журналістика прихильності» (journalism of attachment), що мала місце зокрема під час війни в Боснії, де низка репортерів беззаперечно прийняла сторону боснійського уряду проти сербів. На думку колишнього репортера «Бі-Бі-Сі» Мартіна Белла, журналістика прихильності не буде лишатися нейтральною поміж злом та добром, жертвою та утискачем.

Завдання журналістики миру є іншими. Вона підвищує стандарти збалансованості, справедливості та точності в репортерському ремеслі через надання більш повної картини конфлікту, включаючи контексти та приховані процеси, які часто ігноруються традиційними медіа. Вона не виділяє певні конкретні точки зору, однак робить їх видимими, якщо вони несправедливо виключені з дискурсу.

Разом з тим, дискусія про суб’єктивність та об’єктивність є набагато більш глибокою та міждисциплінарною. В будь-якому випадку, якщо ми приймемо, що об’єктивності не існує, журналістика миру буде змушена визнати своє «упередження в бік миру».

В українському контексті

Як можна застосувати концепцію журналістики миру в Україні, що зараз переживає збройний конфлікт?

– Посилання на офіційні джерела повинні бути для журналістів лише одним із кількох, але не пріоритетним джерелом інформації про воєнні дії;

– Наряду з висвітленням просування сил АТО приділяти належну увагу післявоєнному розвитку звільнених територій;

– Висвітлювати прагнення проросійського населення, що дали підґрунтя для конфлікту, на противагу односторонньому маркуванню їх як «сепаратистів»;

– Більш повно озвучувати позиції Європи – не обмежуючись лише тим, наскільки Європа підтримує проукраїнські позиції;

– Шукати «історії миру» та особливо вшановувати випадки мирних врегулювань конфлікту по мірі їх появи;

– Диференціювати поміж різними гравцями та їхніми інтересами в Росії на противагу конструюванню монолітного образу «ворога».