Новорічні мрії відомих дитячих українських письменників

Дитячі письменники на те вони й дитячі, щоб торкатись ніжних дитячих сердець в читанні, переносити свої дитячі мрії та враження в казки та історії, які будуть цікаві вже сучасним дітям. Перед Новим Роком «ПероДактиль» спробував перенести відомих і сучасних письменників до Планети дитинства, і попрохав згадати те, що ж хотіли отримати вони в подаруночок, про що мріяли, на що сподівались.

І, знаєте, нам це вдалося!

Леся Мудрак (українська письменниця, філологиня, перекладачка, критик, громадська діячка, членкиня журі дитячого літературного конкурсу  «ПероДактиль»)

Про який подарунок у дитинстві мріяла маленька Леся?

« Маленька Леся завжди мріяла масштабно: найбільшу і найяскравішу книжку, найвищу балакучу ляльку, велетенських розмірів ведмедика, найпишнішу і найнезвичайнішу сукню....
Моїм батькам було досить складно виконувати всі мої забаганки (та і не завжди були такі можливості), адже у совєцькі часи ще не так було просто це все дістати, і це дуууже дорого коштувало...
І тоді я (з горя!) сідала і писала друкованими літерами, на альбомних аркушах, власну історію про себе "Як собака своє щастя шукала"... Завершення, як зараз, пам'ятаю,  ̶  хеппіендівське, але вся історія  ̶  напрочуд драматична...
Тому вважаю себе в своїх дитячих бажаннях неоригінальною дитиною)))

Але настрій створили святковий, дякую!»

Олег Рибалка (письменник, видавець, член журі дитячого літературного конкурсу «ПероДактиль»)

«Дитиною я мріяв про сніг на вулиці, щоб НР був білий і красивий, з морозом. Про справжню ялинку. Про подарунки.
Плани я особливо не вибудовував і не вимріював, мені подобалося саме свято і його дух».

Марина Павленко (українська поетеса, письменниця, художниця, науковець, педагогиня)

«Новий рік завжди був для мене особливим святом. Химерні, вирізані нами сніжинки, витончені ялинкові іграшки, за якими можна було створювати цілі історії, шалено-сяйливий дощик і гірлянди… Я й досі, коли бачу це все, сповнююсь запаморочливим відчуттям казки й дитинства.

Тому не дивно, що кожна дрібниця, знайдена під подушкою в новорічну ніч набувала в моїх очах особливого змісту. (Зазначу, що, як і будь-яка стандартна совєцька дитина, я нічого не знала про Святого Миколая, натомість свято вірила в Діда Мороза). Якщо додати, що в ті часи ми жили більш, ніж скромно і речі навколо здебільшого були якісь невиразні й сірі, то брусочок мила в яскравій обгортці, акварельні «ленінградські» фарби, які були великим дефіцитом і тільки дивом завалялись на прилавку сільського магазину, жовто-гарячі, неймовірно пахучі, теж дефіцитні мандаринки, не знати яким побитом десь роздобуті батьками, - то були справжні чудеса.

Одні з найбільших чудес, подарованих мені в новорічну ніч,  ̶  ковзани з білими черевичками: як в омріяних фігуристок з телевізора! В них я потім цілими днями гасала на непевній кризі нашого Попівського ставка. Як потім зрозуміла, до цього дідо-морозового подарунка був причетний мій незабутній тато. А також – пакуночок майстерно пошитого одягу для моєї ляльки Сабіни: така тасьма була тільки в Діда Мороза і моєї мами…

З лялькою Сабіною та іншими ляльками була пов’язана іще одна мрія. Річ у тім, що я змалку мала дуже розвинений материнський інстинкт і страшенно любила своїх ляльок: всі вони в мене були завше вчасно нагодовані (в зумисне прорізані отвори в їхніх ротиках я регулярно заливала молоко), вмиті й ошатно вбрані. Так-от, однією з моїх найбільших мрій, пов’язаних саме з новорічним дивом, було дочекатись моменту, коли ляльки нарешті оживуть. Що ляльки можуть бути живими, я вже знала напевно: один раз до нас у село приїздив ляльковий театр, і там усі персонажі рухались і балакали. Зоставалось тільки дочекатись, коли зарухаються й забалакають мої власні Сабіни й Еріки.

Ну, і сніг, звісно. Зими в нашому дитинстві уже були плохенькі, сніг траплявся рідко, і спрагле чекання його неодмінно пов’язувалось із  Новим роком, а його загадкова раптова поява була одним з найкращих і наймістичніших новорічних дарів…"

Мія Марченко (українська письменниця та перекладачка)

«Найперше, що я пам'ятаю на Новий Рік мріялося про джинси та джинсову куртку.

Тривали 90-ті, лише в деяких дітей була така розкіш, тож всі й собі хотіли бути крутими, почуватися, мов в американських фільмах.

Якись час мріялося мати такий дім, як у Кевіна Маккалістера з "Сам удома", а ще  я страшенно заздрила герою фільма, бо в нього була рушниця і петарди. І він міг їсти морозиво з "відра" і замовляти сам собі піццу. Однак, рушниця і петарди у моїх листах до Діда Мороза все ж таки не фігурували. Була в мене підозра, що Діди Морози не схвалюють рушниць і петард. Потім була супер-мрія про Барбі в якої згиналися ноги. Бо ж в моєї власної ляльки було дешевеньке китайське тіло, але дуже гарненька голівка і сірі очі, веселі очі. Тому, зрештою, я вирішила, що ні на яку іншу я її не мінятиму. Любов до ляльок залишилася зі мною на все життя, хоча тепер захоплююся порцеляновими і навіть мрію навчитися їх робити. Якщо мені з цим пощастить – це будуть супер-гнучкі ляльки. Далі, у підлітковому віці різдвяні мрії стали складнішими і менш матеріальними.

Кілька років поспіль я цілком серйозно шукала двері у чарівну країну
і на Різдво та Новий Рік загадувала бажання - відшукати такі двері.
Згодом мрія про двері стала такою сильною, що я навіть двері власної
кімнати розфарбувала флюоресцентними фарбами, як двері до Морії у "Володарі Перснів". Минуло ще кілька років, батьки зробили ремонт і розмальовані двері десь загубилися приблизно в той самий час, як я зрозуміла, що мої двері у чарівну країну я повсякчас ношу з собою. Та все одно, щороку, на Різдво я згадую про ті свої, дитячі розмальовані двері і думаю, що колись знову знайду їх, відчиню і вирушу у довгі-довгі мандри країною, повною ельфів та сріблястої папороті».

Сергій Пантюк ( український письменник, журналіст, громадський діяч і видавець)

«Сучасні дітки навряд чи повірять, що в моєму дитинстві найбільшою мрією були звичайні санчата. Тобто ті, які придбані у крамниці, ще їх називали «фабричними». Бо всі ми, сільські хлопчики й дівчатка, з’їжджали з гірок на дошках або на шматках фанери. Я знав, що на іншому куті села в одного хлопчика є такі санчата – великі, різнокольорові й зі «спинкою». Але Валерко, як його звали, нікому не дозволяв з’їхати на них. Тому другою половиною моєї мрії було поділитися своїми санчатами зі всіма друзями. Я нікому не казав про свою мрію, але іноді малював себе і друзів серед зимового пейзажу. Вочевидь, мій дідусь Микола, зазираючи до мого альбому, все зрозумів і написав листа своєму тезкові – Святому Миколаєві. То ж коли я прокинувся новорічного ранку – санчата вже стояли під ялинкою. Були вони ще кращими, ніж у Валерка і значно міцнішими – на моїх санчатах дощечки були впоперек, а на його поздовж. Як я стрибав тоді від радості, як усім дякував! І справді ми потім усією компанією до самої весни возилися на тих санчатах. А влітку мене батьки забрали до міста і ще багато років прикрашала мої зими ота мрія, що справдилася одного новорічного ранку».

Лариса Ніцой (українська письменниця, педагогиня, громадська діячка)

«Було свято і святковий настрій  ̶  це так. Дід Мороз приходив. Мама шила костюм. Що витягав Мороз із торбини  ̶  те й було. А щоб про щось мріяти і Дід Мороз міг це конкретне принести  ̶  такого не було. Це пізніше з'явилося, "замовляти" виконання мрії Морозу чи Миколаю. Я не мріяла про конкретний подарунок.  От, я була Снігурка. Все життя))) А в 10 класі влаштувала бунт. Хоч раз в житті я можу бути не Снігуркою? Я була Зима))))».

Юлія Смаль (письменниця, журналістка, учителька, пластунка)

«Я не пам'ятаю, насправді, щоб я чогось дуже хотіла в дитинстві. Мені здається, що мама завжди намагалася втілювати мої маленькі захцянки, а я була досить невибагливою. Напевно, хотілося мати хулахуп і самокат, бо ніколи не мала. І ще, я певна, мені завжди хотілося мати персональну ракету, як у Юрія Гагаріна. Ну, плюс, в мене ж на новий рік день народження, тому я просто завжди любила це свято і чекала його приходу.

А. І до решти. Ніколи не вміла складати кубик-рубика. Оце, певно, завжди мріяла навчитися».

Оксана Лущевська (дитяча письменниця, перекладачка)

«Ведмідь-панда за неповторний костюм! Моя бабуся шила одяг і сумки для всіх у сім’ї та на замовлення. Вона також шила і перешивала зі старого одягу різні костюми для мене. На новорічні свята ми завжди мріяли вигадати якийсь неповторний костюм. Тоді зазвичай всі діти були в костюмах сніжинок, лисичок, зайчиків… Найчудовіший мій костюм ми таки вигадали – це костюм макової квітки. В школі за нього мені дали нагороду як за кращий костюм узагалі на всю школу. Нагорода – це пластмасовий ведмідь-панда, якого я дуже довго берегла».

Оксана Розумна (поетеса, перекладачка, кураторка мистецьких проектів, дослідниця культури)

«Дякую ПероДактилю за нагоду згадувати власні дитячі мрії. Скільки себе пригадую, завжди ловила передчуття свята і дива в останні дні року. Воно було у повітрі, бо власне ці дні календаря вже й були дивом — відступала шкільна суєта, пахло ялинкою і печивом, обіцявся домашній затишок і простір для мрій. Про що я тоді мріяла? Оскільки моєю паралельною реальністю були книжки, я мріяла зустріти у цьому, звичайному, житті когось із казки. Або не зустріти, а вирізати з картону. Або — раптом — отримати в подарунок сукню чи рукавички з натяком на якусь із улюблених казок. Думаю, мене легко було здивувати будь-чим — вишитою на спідничці русалкою чи шкарпетками із котом у чоботях. Одного нового року мама купила гірлянду з прапорців, на кожному з яких був казковий персонаж. І ця гірлянда була для мене чимось дивовижним. Хоча жоден із подарунків втіленням мрії не назвеш. Бо мрії, вони леткі і невагомі. А подарунки — це щось, до чого мені хотілося торкнутися і чим я могла хоча б ненадовго володіти. Усі вони були ключиками до чарівних дверей світу казок».

Сподіваємся, наші любі письменники, Ваші теперішні мрії здійсняться в Новому 2018 році! А ми всім Вам бажаємо натхнення, любові і вдячних читачів!