Знайомство з Олександрою Савенко

Табір наближається, тож ми хочемо порадувати вас цікавенними конкурсними роботами наших учасників і  дати змогу почути їхні думки про те, чому "Мости" - це важливо. І чому об'єднання навколо спільної мети, не зважаючи на відмінності, може зробити цей світ трохи кращім. 
Есе ж Олександри Савенко розповідає не тільки про об'єднання, а й про тяжкий шлях і до усвідомлення потреби
потреби в ньому.

Одинадцятого лютого у нас повинні були пройти чергові змагання з волейболу. На місце першого темпу претендувало одразу два гравці : я і ще одна дівчина Леся.

Мене звати Олександра і мені 14 років. У дитинстві мій тато брав мене з собою на змагання. Саме так у мене зародилася любов до спорту. Останній рік я займаюся волейболом та вже маю непогані результати. Адже в мене є не тільки грамоти, зароблені нашою волейбольною командою, але і власні досягнення. Мене неодноразово номінували як "Кращий гравець команди"; та як "Кращий гравець турніру". Але як і в інших видах спорту в волейболі не обійтися без конкуренції,

навіть у власній команді.Одинадцятого лютого у нас повинні були пройти чергові змагання з волейболу. На місце першого темпу претендувало одразу два гравці : я і ще одна дівчина Леся.Цілий місяць ми намагалися бути краще один за одного та довести, що саме я повинна бути у команді. Всі завдання, які нам давав тренер, виконувалися у декілька разів краще і якісніше, ніж раніше. За час суперництва ми значно покращили свої навички та вміння. Настав той самий день, коли вирішувалося питання про те, хто ж з нас буде грати у команді. Весь день я нервувала. Мені настільки було важливо зайняте це місце, що я навіть не могла зосередитися на уроках у школі. Але я собі сказала, що треба заспокоїтися та просто відволіктися. І це насправді допомогло, на тренування я йшла вже спокійна і впевнена.Тренер оголошував результати. І те, що він сказав, стало хоча і приємною, але і несподіванкою.Виявилося, що ми обидві залучені до команди.

Ми тоді не розуміли, що ми не робимо капості одна одній, а підводимо команду.

Ось і настав день змагань та ми вийшли на нашу першу гру. Спочатку ми вигравали, але час від часу, то я давала погані передачі Лесі, то вона мені. І це продовжувалося до тих пір, поки ми не почали програвати. Наше суперництво відобразилося на грі. Ми тоді не розуміли, що ми не робимо капості одна одній, а підводимо команду. Тренер був просто в шоці від нашої поведінки на полі. Вона взяла перерву і спитала в нас : «Леся, Саша, що з вами трапилося, чому ви не граєте як на тренуванні?». Ми нічого не змогли відповісти та нас обох вилучили з команди.

Було не просто вжитися двом лідерам у команді, але в нас вийшло.

Без двох основних гравців, вона не могла забивати голів.Помітивши це, ми з Лесею вирішили домовитися. Адже в даний час ми не суперниці, а два найкращій гравця з команди. Ми прийшли до висновку, що нам треба об’єднатися, для того щоб перемогти на змаганнях. Ми підійшли до тренера і попросилися назад у команду, пообіцявши грати командою і не тягнути ковдру на себе. Було не просто вжитися двом лідерам у команді, але в нас вийшло. Допомогло нам те, що в нас була спільна мета і ми чітко розуміли, що команда не займе перше місце без нашої допомоги. Перший час заважало лише суперництво між нами, але з часом воно зникло. Завдяки тому, що ми об’єдналися, ми все-таки посіли перше місце, а наше суперництво переросло у дружбу.

Багато хто цікавиться питанням : «Чи можливо залишатися собою, коли об’єднуєшся з іншими?». На мою думку так, можна. Адже ви не втрачаєте особистість під час роботи в команді, а навпаки, ви будете реалізувати себе у тому напрямі, де ви відчуваєте себе лідером. Робота в команді передбачає правильний розподіл обов’язків і вас не будуть заставляти робити те, що в вас погано виходить.Тому, люди, не бійтеся об’єднуватися у команди. Адже ви не тільки не втратите свою особистість, але і проявите всі свої здібності.