Уляна Пчолкіна про те, як коляска може змінити життя

Я не сяду ні в яку коляску! Або мої ноги, або я буду лежати у ліжку! - кричала я одразу після травми, всім, хто хоч якось намагався завести зі мною розмову про коляску.

Випробувати своє терпіння, моя травма надала мені чудовий шанс - лежати пів року, поки зростеться конструкція, на той час, експериментальна і лиш друга в Україні. Десь на третьому місяці цього пекельного лежання, я завила - випустіть мене звідси, я готова сісти вже куди-небудь, аби не рахувати всі тріщинки на стелі!!! Атпустіті!!!

Вперше я сіла в лікарняне крісло, мене гордо привезли в залу ЛФК у відділенні реабілітації, де було дзеркало у повний, так би мовити, зріст... І тут, я обімліла - на мене дивилася якась тітка, в мамкиному светрі та штанях (у яких в город ходити. але ж я хворію, навіщо мені от одягати щось нормальне?)

Коляска додавала "краси" до цієї композиції, вона була напіврозвалена, величезна, навіть для моїх "плюс 20 кг" та бачила дупку не одного пацієнта.

Я довго ридала потім, що таку, навіть я себе не полюблю, що це повне фіаско - не ходить, та ще й виглядає, як стара бочка! Але. Мені пощастило зустріти Илья Мальков тоді, який порадив одразу, ЯКУ коляску треба просити в соцзахисті, що я маю сидіти на подушці!

Окей, ми приступили до виконання. Напочатку сиділа на чужій, а потім мама вигризла коляску, яка валялася на складі собесу, а її попередня власниця пішла в кращий світ. Це була ще притомна Артем-201!

Подушка? Прийнято! З дивана унесли найкращу, з пір'я! (тут заржуть ті, хто в темі) І почався мій буремний шлях на колесах! За рік активного використання, моя Артемка відкинула спинку (там з пластику опорні елементи була зроблені, селява), але я не здавалась і підклала, вже під спину, ще одну красиву, вишиту подушку з дивану. Бо ЩО робити з тією коляскою, не знав ніхто!

Моє життя почало бути наближеним до соціального і одного разу, я зустріла визначну в моєму житті людину.

- Дитино, я заберу у тебе цей капєц, а на час переробки, дам свою коляску - сказав Азін.

Далі, як у казці, у мене з'явилась оновлена Артемка, яку навіть зменшили під моє вже скинувше десяточку кг тіло! Обогі!!! ЯК вона їхала!!! Я просто летіла і не відчувала землі під колесами!!! (іф ю нов вот ай мін)

До речі, вона досі є, вона може ще катати, вона МОЯ назавжди, як перші кабли у школярки на випускний!

Для тих, хто дочитав аж сюди, всі мої пригоди з першою коляскою, скажу вам одне - це не було весело і смішно, це супроводжувалось болями в спині, викривленням хребта та надривами зв'язок в плечах, через абсолютно неправильну посадку, навантаження та надмірну вагу. Мені ПОЩАСТИЛО не отримати пролежні на подушці з пір'я, просто неймовірно як!

Саме тому, пройшовши це на своєму хребті, я прошу вас підтримати створення Першого в Україні Центру асистивних технологій ІнваФішки! Я не хочу, щоб хтось випробовував отак, свою удачу, не зустрівши потрібних людей. Я мрію, щоб кожна людина, отримала комплексний підхід, який сприятиме формуванню навичкам самостійного життя людини з інвалідністю від моменту отримання порушення. Аби кожного було забезпечено індивідуальним підходом до та проведено повний аудит життя, аби уникнути перепон, що перешкоджають повноцінній участі людини в житті суспільства.

Підтримайте нас, кожна гривня є внеском у розбудову якісних послуг для людей з інвалідністю! 5, 10, 20 гривень, ми цінуємо кожну гривню!

Уляна Пчолкіна на своєму Facebook