Точка досить

Точка досить

24 6 хвилин хв. читання
14.09.2011

Чи не виглядає, як чергова змова те, що основу нашої піраміди Маслоу намагаються зробити такою масивною, що годі сягнути за усе життя, покладене на здобування матеріальних втілень щастя, бодай другого щабля?

 

Один мій знайомий, із того покоління, яке, загалом, за Совком не ностальгує, таки за ним ностальгував. На момент нашої дискусії йому було лише не значно за сорок, я ж, без жодної іронії, сприймаю це як вік достатньо молодий для того, аби розглядати найрізноманітніші перспективи, а назад озиратись хіба з метою аналізу накопиченого досвіду. Втім, він перспективи розгледіти не намагався, а, натомість, стверджував, що йому чудово б жилось інженером планового виробництва із зарплатою середньою по галузі, за умов коли морозиво коштувало 15 копійок, а білет в кіно 20. На мій аргумент, що людина мала б прагнути побачити в житті трошки більше, ніж відцензурований фонд радянських кінотеатрів, він апелював тим, що, за великого бажання у фарцовщиків можна було купити справжні джинси за сорок рублів. Я не зовсім розуміла який стосунок це має одне до одного, але цей чоловік для мене назавжди став прикладом того, наскільки система може занизити потреби. 

Тим часом, йому можна протиставити персонажа однієї книжки, який, навіть якщо і не існував насправді, поза сумнівом, мав не один цілком реальний прототип.

«Пайк тоді був на піку могутності у Європі. Він їхав Ґхіблі Спайдером разом із моделькою, сестра котрої, навіть іще гарніша, уже чекала аби вони приєднались до неї в Монако. Звісно, Пайк збирався мати їх обидвох тієї ночі. І от, настала мить, коли він глянув на себе з цією моделькою у спортивному автомобілі серпантинною дорогою до другої, іще красивішої. Лазурове море, пружне небо, гаряче повітря, він чув запах дівчини, шкіри і моря. Гарантований екстаз. І в цю мить він сказав собі: «Краще вже не стане». Отож він зупинив машину, вийшов, пішов геть і більше не повертався».

Можна було б уже тут підвести риску, ствердивши, що мій знайомий був правий, бо не «в грошах щастя» і треба вміти насолоджуватись малим. Певна, що таке протиставлення прогнилому Заходу завзято би використала радянська пропаганда. Але найцікавіше у всій цій ситуації те, що всіляка пропаганда переслідує однакову мету - максимально притупити критичне мислення.

 

 

На п’ятій хвилині цього відео про інструменти мотивації працівників звучить дуже очевидна думка: для того, аби людина могла розкрити і використати свій потенціал, потрібно створити умови, в яких вона б могла дозволити собі не думати про гроші. Відтак, усвідомивши це, ринки віддавна працюють над однією метою: залишити якомога менше шансів завоювати собі те комфортне середовище для думання, не перетворившись на сучасного фріка-Діогена, якого ніхто не сприйме всерйоз. 

«Обирай життя. Обирай роботу. Обирай кар'єру. Обирай родину. Обирай великі телевізори, пральні машини, автомобілі, CD-плеєри, электричні консервні ножі. Обери собі курорт и шикарні валізи... - повторюють рефреном ринки, зомбуючи разом із Марком Рентоном із “Trainspotting” усіх навколо, - прагни стати Пайком, бо ти ж бачиш лише рекламну картинку розкішної машини на серпантині і продовження історії тобі знати не потрібно». І проблема зовсім не в тому, що людині властиве прагнення до комфортного побуту, естетики дозвілля, вишуканих розваг, а в тому, що для мас створюється настільки недосяжна картинка, що навіть на створення її ілюзії із пластикових канделябрів і скляних коштовностей доводиться працювати нон-стоп, відтак, простору для думок не залишається. Тим часом, якість виробів для створення досягнення омріяного, від електричної жарівки до статусного автомобіля, цілеспрямовано знижується до такого рівня, щоб зберігати постійну потребу в оновленні, заміні і здобуванні. Відтак, немає жодних шансів знайти ту точку правильного ДОСИТЬ – не надмірного і не до краю нестерпного, а стимулюючого.

«Розумієте, все починається з того, що ти хочеш трошки кращу машину з кондиціонером, аби возити до доброї школи своїх дітей…» - виправдовується перед молодими німецькими соціалістами соціаліст в минулому, а тепер керівник крупної корпорації Гарденберґ - герой “Die fetten Jahre sind vorbei“ (ще одного із моїх улюблених фільмів, який за умови вирізання щирих німецьких любовних сцен, мабуть, отримав би схвалення вищезгаданої радянської пропагандистської цензури). 

Але я вже, здається, сягнула тієї межі симпатизування соціалістичним настроям, що зараз мені почнуть нагадувати про поневіряння і злидні часів радянського минулого. Нагадувати ж мені, насправді не треба, мене саму коробить від несвідомого використання серпів-молотів і червоних зірок на демонстраціях в сучасній Європі, адже деякі найменш страшні прояви агонізуючого режиму, я встигла пережити сама. Талони на їжу і білизну, виживання за рахунок вирощування кабачків на дачних ділянках усіма від робітників до професури (ага, саме ця organic-food сформувала ресурс найгарніших моделей і найгосподарніших дружин), незрозумілі гроші (купони відрізні, потім мільйони) і абсолютну їх відсутність протягом піврічних холодних неосвітлюваних і неопалюваних зим (залишається лиш припускати хто і на скільки за цей період цілком не по-соціалістичному збагатився)… Втім, моє покоління бодай не зазнало того страху «не сказати зайвого», не стояло перед вибором гідність чи Сибір і пряма загроза життю рідних… 

«Коли йдеться зараз про репресії, про злочинний режим, про розруху – так, воно все є, але ще не дійшло до тієї граничної межі, коли все буде зовсім погано. Там де буде гірше, там і вибухне. Те середовище, яке найбільше відчує цю наругу і стане рушійною силою » - слушно зазначив Сергій Рахманін на дискусії «Чи існує сила, яка могла б бути реальною альтернативою нинішній владі?». І саме це твердження, з яким погоджуюсь повністю, зворохобило в мені усі викладені вище думки. Чи не виглядає, як чергова змова те, що основу нашої піраміди Маслоу намагаються зробити такою масивною, що годі сягнути за усе життя, покладене на здобування матеріальних втілень щастя, бодай другого щабля? І що робити в таких умовах народам у яких надто сильна історична пам'ять про нескінченні черги за маслом (по пачці в руки) за декілька годин до чергового безперспективного за настроями Нового Року, про справжні терор, голод і репресії на відстані двох поколінь. Народам, в яких влади і грошей прагнуть усі із істеричною захланністю хлопчика з тяжким дитинством, а хлопчиків і дівчаток з дитинством нормальним, одночасно і в сенсі добробуту, і глибокого закладання вічних моральних цінностей, здається взагалі немає.

Рахманін правий ще й у тому, що та ідея, яка має шанс об’єднати довкола себе суспільство, може виникнути лише зсередини. Поки невідомо, де саме формується цей зародок, втім, я маю інтуїтивне жіноче чуття, що зачаття таки уже відбулось, тепер треба плекати ще несформований плід і чекати пологів. 

Автор
1980 р.н. перекладач, авторка концепту. В 16 я мріяла жити одна в мансардному помешканні, спати до обіду, безладно харчуватися, а вечорами вживати трунки з митцями, музикантами і поетами. В 26 я жила у майже мансардному помешканні, кермувала бізнес і помірковане сімейне життя. На розбудову такої рутини мене наштовхнула освіта класичного філолога, якій я не бачила жодного практичного застосування. Зараз, станом на 32 повних роки, я багато намандрувала, назбирала у своєму архіві загоєні шрами від регулярних любовних страждань, жмут аматорської писанини та стоси репортажних фото, знайшла таки застосування освіті класичного філолога. Сповідую філософію гедонізму, успіху в якому можна сягнути лиш кропіткою і наполегливою працею, живу одна в майже мансардному помешканні, сплю до обіду, безладно харчуюсь. Понад усе ціную спільність духу з сестрою і акцептування батьками мого життєвого вибору, добре товариство, плинність, усамітнення, самоекзилу та клацання відвертості між людьми. Відтак, мрію, що: В 36 матиму дітей, і хоч не певна щодо шлюбу, знаю точно - тати їхні будуть бездоганними. В 46 напишу роман і продовжуватиму жити подорожами, не знаючи де наступний пункт призначення, але маючи спокій в серці від того, що у мене є справжній фундамент родинної опори і дім там, де народилась. В 96 сидітиму десь на сонячній терасі з молодими поетами, куритиму самокрутки з травою, питиму вино і насолоджуватимусь прекрасним. В 106 я далі житиму, але лише в книжках. (Те, що між сорок шість і п’ятдесят шість прірва мене зовсім не лякає. Думаю, у неї можна пірнути з усім гедонізмом).

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Треба «пережити» минуле міста по-новому заради його майбутнього