Плачте, але знімайте!

Плачте, але знімайте!

450 17 хвилин хв. читання
28.11.2012

Кіно – це штука, яка вимагає концентрації і відповідної поваги. Недаремно придумали, що зала темна і що всі сидять рядами, і що всі в ідеалі не мали би їсти поп-корн.

 © ffffound.com

У рамках програми «Резиденції для менеджерів культури» від Української мережі культури Аня Шибирин відгукнулася на запрошення фестивалю Wiz-Art та на прикладі Львова дослідила сучасний стан кінотеатрів в Україні.


Радянська кінопрокатна спадщина

Сучасний стан кінопрокатної індустрії є нашим радянським спадком, трансформованим відповідно до потреб капіталістичного суспільства. Система централізованого управління перетворилась на численні мережі з нескінченними можливостями створення схем для прокату фільмів.

За СРСР у кожній області існувала єдина кінофікація, куди потрапляли фільми з Києва. Її монопольна функція полягала в тому, щоб розподіляти всі фільми між усіма кінотеатрами. Тепер замість неї існує дистриб’ютор – контора, яка знаходить фільми за межами нашої держави (за допомогою, наприклад, кінофестивалів чи кіноринків), домовляється з правовласниками, робить переклад фільмів на державну мову, отримує в Державному агентстві України з питань кіно прокатне посвідчення, робить фільмокопії і займається їхнім розповсюдженням. Розповсюдження відбувається по трьох каналах відповідно до виду прокатних прав – через кінотеатри, через інші заклади демонстрації, а також через продаж населенню для домашнього перегляду. З усього перерахованого звернемо увагу на кінотеатри.

 

Можливості для створення приватних кінотеатрів

Після розпаду СРСР відбувся перерозподіл державного майна, до якого належали усі кінотеатри. Державні кінотеатри перетворились на комунальні підприємства. Незрозумілим чином відбувся процес розподілу між обласними і міськими радами: одні кінотеатри міста стали власністю обласної влади, інші – міської.

Кінотеатри отримали типові статути, за якими здобули певну свободу дій. Фактично управління кінотеатром виконує директор. На сесії рад приймаються тільки такі важливі рішення, як призначення директора або оренда приміщень підприємства.

Важливою деталлю є те, що кінотеатри є госпрозрахунковими установами, тобто самостійно заробляють кошти, які йдуть на виплату зарплат і комунальних послуг. Через це неправильно посилатися на збитковість кінотеатрів, коли мова йде про приватизацію – ані держава, ані область, ані місто нічого не втрачають від існування кінотеатрів у будь-якому стані. Навпаки, держава отримує кошти від кінотеатрів у вигляді податків, адже кінотеатри зазвичай не мають жодних пільг.

Невигідне становище пострадянських кінотеатрів обумовлене в першу чергу руйнуванням старих схем функціонування: зникли звичні фільми, з’явилась потреба в рекламі, на яку немає коштів, кіно від дистриб’юторів одразу було орієнтоване на молодого глядача, який ще не був навчений ходити в кіно. Та й тотальні зміни в економіці змушували швидко реагувати, трансформуватися до конкурентного виживання. Старе керівництво кінотеатрів не було готове до таких змін.

Більшість кінотеатрів проґавили час змін, і були або знищені, або продовжили існування на межі банкрутства. Фактично ці кінотеатри існують непомітно для влади, допоки мова не зайде про чергову заміну директора, продаж або оренду. Усі ці питання можуть бути ініційовані з обох боків. Як показує практика, коли їх ініціює влада, це ні до чого хорошого не призводить.

Під популістськими заявами про бажання покращення стану кінотеатрів і красивими термінами на кшталт «ревіталізації» ховаються непевні наміри і схеми продажу задля швидкого поповнення чи то бюджету, чи то кишень. Прикро те, що дуже часто в цих випадках для приховання намірів застосовуються гарні схеми, розроблені для відродження кінотеатрів в умовах недосконалого пострадянського законодавства.

Розглянемо таку схему, що є типовою для багатьох кінотеатрів (і загалом комунальних установ культури). Початковою точкою будемо вважати теперішній час, вважаючи, що 20 років незалежності були згаяні для розвитку установи, і протягом цього часу кінотеатр просто підтримував свою діяльність на мінімально допустимому для виживання рівні. Це найгірша, але й найпоширеніша ситуація. За цей час технології кіно й експлуатаційні вимоги до культурно-розважальних закладів змінились настільки, що змінювати треба все від лампочок до проекторів.

 

 © Martino ~ NL

Схема відродження кінотеатру за участю влади

1. Директор кінотеатру знаходить зацікавленого інвестора.

Відродження без вкладення значних коштів можливе в тому випадку, якщо протягом років незалежного існування комунального кінотеатру робились якісь кроки з приведення закладу в сучасний стан. В іншому ж випадку всі дії будуть тимчасовим підтриманням існування в очікуванні на глобальні перетворення. Тобто починати треба з переобладнання.

Ініціатором змін має виступати саме директор кінотеатру, оскільки, по-перше, в керівних державних інстанціях (а саме – управлінні культури) немає відділу або бодай людини, яка займалась би саме напрямком кіно, а по-друге, навіть якби була, то насадження співпраці згори далеко не завжди є продуктивним.

2. Директор кінотеатру спільно з інвестором розробляють схему їхньої взаємодії.

Наприклад, це може бути втілено у створенні спільного ТОВ. Співпраця важлива для впровадження поетапних змін, для безболісної реорганізації діяльності кінотеатру. Адміністрація кінотеатру має виступати гарантом збереження зв'язків з існуючою аудиторією і основних традицій кінотеатру. Це може бути відображено при розподіленні посад нового ТОВ.

3. Міська рада забезпечує конкурентні умови для розвитку новоствореного підприємства.

Основна її функція в цьому процесі – нормотворча. Міська рада має створити засади, які б на законодавчому рівні оберігали кінотеатр від знищення, захищали в ньому те, що є найціннішим з комплексної точки зору: чи то історичну будівлю, чи унікальний репертуар, чи ще щось. Вводячи це обмеження, влада водночас має забезпечити кінотеатру розширені можливості в чомусь іншому. Наприклад, надавати можливість орендарям здавати приміщення установи в суборенду, збираючи кошти від суборенди у фонд розвитку кінотеатру (а не передаючи 50% в міський бюджет, як це повсякчас відбувається).

Таким чином, юридично залишаючись комунальним підприємством, кінотеатр стає новим гравцем на кінопрокатному ринку, маючи, з одного боку, фінансову підтримку інвестора, з другого – нормативну підтримку влади, а з третього – досвід роботи, публіку і історію.

Така співпраця втілена на прикладі кінотеатру «Копернік». До відкриття Кінопалацу в цьому державному кінотеатрі був відеосалон. Таким же чином відроджено кінотеатр ім. Довженка.

Подібна схема видається зрозумілою і розповсюдженою, проте часто її застосовують, підміняючи поняття і вводячи в оману як сторонніх спостерігачів, так і учасників процесу. Гарні наміри набувають вигляду схеми знищення кінотеатрів.

 

© Victor Magalhães Silva

Схема знищення кінотеатрів

1. Доведення кінотеатру до занепаду шляхом повного його ігнорування. 

Частіше за все, це ключовий пункт у даній схемі. Його успішність забезпечується тим, що самі адміністрації кінотеатрів не готові до змін у своїй роботі, не готові працювати за умов ринкової системи. Для більшої надійності треба забезпечити пасивність колективу запевняннями, що буде підтримка і фінансування з боку влади.

2. Звинувачення адміністрації в бездіяльності і доведенні кінотеатру до такого стану.

Насправді, розібратися, хто винен – чи то міська адміністрація, чи то дирекція кінотеатру – після кількох років занепаду буде не так легко. Правдоподібніше буде виглядати той, хто перший звинуватить.

3. Розповсюдження серед населення інформації, що дискредитує керівництво кінотеатру.

Заява влади про свої добрі наміри відродження кінотеатру шляхом продажу. Завдяки власним інформаційним ресурсам владі досить легко зробити медіа-резонанс на цій підставі.

4. Якщо директор чинить опір – оголошення його «ворогом народу» і заміна на свою людину.

Призначення директору відбувається на сесії ради, без урахування побажань громадськості. Людина обирається на посаду на конкурсній основі, ніяких особливих вимог до кандидатів не висувається, тому це може бути абсолютно далека від кіномистецтва людина, яка погодиться підписати потрібні документи.

5. Виставлення кінотеатру на продаж на конкурсній основі з обов’язковою умовою збереження формату діяльності.

Фактично, коли мова йде про конкурс, часто мається на увазі, що вже є потенційний покупець, менша частина коштів якого буде офіційно проведена за договором продажу. Перед оголошенням конкурсу буде проведена експертна оцінка майна, яка виявиться небачено низькою.

Умова збереження формату діяльності є популістичним прикриттям дійсних намірів. Нібито неважливо, в якій формі власності буде існувати кінотеатр, головне – це збереження кіно.

6. Для більшої переконливості може бути підключена третя сторона – зацікавлений покупець, який має створити новий кінотеатр.

У подальшому ця сторона ліквідується. Але, в принципі, її не може бути на початку як такої, бо конкурсний продаж передбачає визначення покупця в останню чергу – після прийняття рішення про продаж і проведення експертної оцінки.

7. Якщо був сильний розголос і протест громадськості – очікування деактуалізації теми під видом проведення конкурсу.

8. Продаж установи під прибутковий бізнес.

Приклад схеми знищення – Галицький центр кіномистецтва. Після кількох років гучних процесів перетворення комунального кінотеатру на сучасний за участю трьох зацікавлених сторін (колектив, інвестор, обласна рада) згадки в ЗМІ про кінотеатр губляться, і на його місті з’являється магазин. В таких ситуаціях зазвичай здогадуємося: не домовились.

Все, що залишилось на місці Галицького центру кіномистецтв, 2007 © vgolos.com.ua


На жаль, таких прикладів, як ГЦК, набагато більше. Вражаюча статистика: протягом останніх 20 років у Львові кожен рік зникало по одному кінотеатру. В кінотеатрі «Мир» на пр. Чорновола зараз нічний клуб «Міленіум», в кінотеатрі ім. Миколайчука роблять фонд бібліотеки, «Дзвін» на вул. Бандери кілька років стоїть з забитими вікнами, а кінотеатр «Дружба» в центральному парку Хмельницького втратив дах від занедбаності. З острахом спостерігаємо за тим, що відбувається з кінотеатром «Київ»…

 

Можливості існування комунальних кінотеатрів

Друга схема виявляється більш життєспроможною тільки через те, що в ній завжди є ключовий елемент – зацікавлені люди. Це представники управління майном, яке оперує безвідносним поняттям економічної вигоди і мислить масштабами річного бюджету. Ці функціонери стоять на сторожі швидких грошей і латання бюджетних дір усіма підручними засобами. На протилежній чаші вагів – директори комунальних кінотеатрів. Вони часто бувають аморфними через свою зневіреність, а також нездатність реагувати на потреби ринкової економіки.

Інвестори, які б могли стати на бік кінотеатрів, також у першу чергу переслідують власну економічну вигоду. Загальноукраїнські тенденції показують зростання кількості багатозальних кінотеатрів, вбудованих у структуру розважальних центрів. Окремі великі споруди старих кінотеатрів на 1-2 кількасотенні зали з просторим фойє під виступи оркестрів і без приміщень для кухні не є цікавими для сучасного кінобізнесу. В таких випадках дешевше і простіше обладнати непристосовані приміщення або навіть побудувати нові, ніж перебудовувати існуючі. Тобто щоб інвестор зацікавився вкладати гроші саме в існуючий комунальний кінотеатр, його треба ще переконати це робити, запропонувавши вигідні умови.

Де-не-де в Україні залишаються комунальні кінотеатри, які продовжують своє існування у вигляді реліктових установ через стійке переконання їхнього керівництва в тому, що кіно має вижити хоч би як. І глядачі в них ходять просто за звичкою.

Насправді, на цьому полі є ще одна категорія людей – глядачі, які в певний момент можуть перетворитися на активних гравців. Саме завдяки допомозі глядачів владі не вдається уже багато років застосувати схему нищення до кінотеатрів «Сокіл» і «Львів» у Львові, «Жовтень» у Києві і «Боммер» у Харкові. Як це не дивно, проте це свідчить про існування в суспільстві тієї частки, що може називатися громадянською.

 

© Wiz-Art

Молодіжні ініціативи

Відштовхуючись від ситуації, яка довільно складається з такими осередками громадянського суспільства, я хочу розглянути іншу схему. Вона є найбільш незрозумілою і недовершеною, бо ще тільки формується, проте вона є найприроднішою, а тому, з точки зору економіки розвитку вільного ринку, – найперспективнішою. 

Серед молоді, яка має бажання щось змінювати в цій державі, існує два типи людей, яких можна віднести до громадянського суспільства. Перші спостерігають за діями влади і реагують на такі рішення, як продаж кінотеатрів. Вони виступають з кампаніями протидії владі, домагаються взаємодії влади і суспільства. Власне, вони себе позиціонують як громадські діячі.

Другі ж не цікавляться ані політикою, ані тим, що відбувається в суспільстві, а просто керуються власними бажаннями створювати. Якщо їм не вистачає кіно у своєму місті, вони беруть проектор і екран, і самі його показують.

Існує теорія, що якщо довго чогось не помічати, воно помре. Так управління культури не помічає, як його функції виконуються молоддю, а молодь, у свою чергу, не зважає на те, що відбувається на засіданнях міської ради. Молоді люди вирішили, що у Львові не вистачає кінофестивалю, зібралися втрьох, зібрали фільми, знайшли кошти і самі зробили фестиваль. Назвалися Wiz-Art, пізніше заснували громадську організацію, і вже через кілька років існування почали вбудовуватися в кінопрокатну структуру міста, країни.

В кінопрокат приходять молоді лідери, які самі будують свій шлях. За такою, наприклад, схемою.

1. Проведення показу фільмів від відомих існуючих кінофестивалів.

Важливою відправною точкою є розуміння того, що найкраще, що може зробити початківець у сфері демонстрації кіно, – це взяти підготовлений існуючим фестивалем продукт, скористатися його досвідом і контактами. Власне, така співпраця є однієї з гарантій гарного старту. Це може бути один день, один показ. Менше, але краще. Покази зазвичай відбуваються не в кінотеатрах, а на різних неспеціалізованих майданчиках.

2. Збір команди.

Ініціатива рідко може втриматись довго на одних плечах, але й великою командою важко керувати. Для плідної роботи краще за все мати 1-3 захоплених ініціативою однодумців.

3. Створення громадської організації.

Статус юридичної особи дозволить проводити фінансові справи, а статус неприбутковості – отримувати гранти і гарні умови для співпраці з широким колом партнерів.

4. Забезпечення регулярності заходів.

Це допоможе організувати роботу всередині команди і згуртує аудиторію.

5. Створення юридичної особи.

Після випробування команди на міцність, отримання досвіду роботи з бюджетом і створення кола глядачів громадська ініціатива має всі шанси на успішне перетворення на бізнес-структуру – у вигляді кінотеатру, дистриб’ютора, фестивалю або навіть чогось цікавішого.

Альтернативні схеми, створені молодими лідерами, з одного боку, захищені від нищення своєю мобільністю. Вони розповсюджуються природно, як гриби – зникаючи тут, з’являючись там. З іншого боку, ніщо не заважає їм вступати в симбіози зі старими пнями – напівмертвими комунальними структурами – і хоча б на якийсь час вдихати в них життя, а може, й відроджувати.

Можливо, не вистачає лише усвідомлення своєї сили та розуміння того, що існують кінотеатри, які ще не знищені і не продані. Окрім описаних полярних ситуацій, є приклад львівських кінотеатрів «Сокіл», «Львів», а також харківського «Боммера» і київського «Жовтня». Ці кінотеатри наполегливо продовжують свою роботу без кардинальних юридичних змін і фінансових вкладень. Вони самі себе зберігають для майбутніх поколінь.

Чудовим прикладом інтеграції двох схем (відродження закладу і будування ініціативи) є співпраця Львівського палацу мистецтв і кінофестивалю Wiz-Art.

 

avatar
Ольга Райтер,
співзасновниця та директор Міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art

Ми хотіли започаткувати кінофестиваль міжнародного рівня. Довго думали над назвою. Врешті назвали Wiz-Art, скроротивши два слова "візуальний" і "арт". Тоді ми докінця не розуміли що це буде, яких масштабів набере. Люди в команді постійно змінювались.

Перший фестиваль готувався місяць чи два. У програмі було 50 фільмів. Ну, а потім ми вирішили, що це треба продовжувати. Навіть якщо все відбувалось не так успішно. Навесні 2009 ми зробили показ найкращих фільмів у Центрі міської історії і я вийшла на директора Палацу мистецтв. Незабаром ми почали постійно проводити там кінопокази. Без жодної фінансової підтримки.

Кіно – це штука, яка вимагає концентрації і відповідної поваги. Недаремно придумали, що зала темна і що всі сидять рядами, і що всі в ідеалі не мали би їсти поп-корн.

Пафос дуже часто є необумовленим. Мені більше подобаються такі фестивалі, як Sundanсe - юнацький фестиваль з поважною історією, він є зразком для багатьох інших фестивалів, але він дуже ліберальний. Там всі ходять у футболках. Він проходить ледь не в селі. Його заснували на противагу всім фестивалям в Америці, які транслювали виключно фільми великих студій, і, відповідно, авторські фільми взагалі не мали доступу до своєї публіки. Всі найкрутіші режисери Америки (я говорю про авторське кіно) вийшли з «Санденсу». Для мене це приклад того, що не потрібно багато пафосу. Кіно – це пекельна робота. Всі цілодобово вкалують: ставлять світло, звук, змінюють сценарій, потім монтують, роблять кольорокорекцію тощо. Якщо виходить хороший фільм - це вже диво. А пафос, по-моєму, потрібніший тим людям, які хочуть красуватись на червоній доріжці, а не достукатись до аудиторії.

 

avatar
Юрій Гнатковський,
директор Палацу мистецтв

У мене є своя історія і своя мотивація. Кінотеатр потрібен для формування середовища. Для молоді найбільш зрозуміле сприйняття мистецтва – аудіовізуальне, тому цей напрямок я підтримав. Підтримав, що називається, студентськими методами.

Якщо не можемо зробити щось якісно, робимо по-студентськи. Вішаємо простирадло, ставимо проектор. І все одно середовище збирається. У нас є велика перевага – це приміщення. Для будь-якого молодіжного заходу це приміщення надає статусу, якогось пафосу, і людей вже в десятки раз більше.

Я вважаю, що аудиторію шанувальників мистецтв треба омолоджувати. Хороша схема для будь-якого культурно-мистецького центру України – це спиратися на громадські ініціативи. На громадські організації, в яких є мотивація робити щось у мистецькому плані. Допомагати їм реалізовувати ці проекти – значить в обмін на це отримувати волонтерів, відвідувачів, нові мистецькі кола. Це формує середовище, на яке ми можемо спертися. Збільшується кількість проектів. Ми можемо аплікувати до фондів, грантів. В обмін громадські організації отримають приміщення для зустрічей, спільне аплікування на гранти, рекламу. Я вважаю, що усі обмеження тільки в наших головах.

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Освіта нового покоління спирається на цінності, як квінтесенцію людської мудрості різних епох і країн. За цією логікою навчання має фокусуватися на нових знаннях і дисциплінах, що ще не стали частиною загального культурного багажу.