Іздрик

Україна мультикризово проживає такі обставини, які я позначаю як дефіцит уяви та профіцит складнощів. На плаву нас тримає мультирівнева самоорганізація, що в той самий час тяжко вагітна гіперінноваційними підприємливими екосистемами. В цій статті я запропоную що з цим робити, як і з ким, щоб ми спільними зусиллями волі перемогли у війні та в процесі віднови перевели наші громади в більш оптимальний стан. Очевидно, заради перетворення другої обставини на перевагу через знаходження дієвих рішень необхідно дати раду з першою. Запозичення, такі собі імпортовані покращення, більш менш працювали, поки ми займалися компенсаторними діями – наздоганяли світ. В момент, коли велика війна виштовхнула нас за межі кола звичного на передову, де під диктовку ЗСУ медіа пишуть нову сторінку в історії світу, з’ясувалося, що ми на новому полі великої гри. Завдання з зірочкою грати у гру з багатьма невідомими для людей, компаній, міст, уряду України та світових лідерів в стані війни, та ми вперто тримаємо стрій у висхідній динаміці. Коли долаєш гору найважче помічати крок вперед, бо для очей, що оцінюють на відстані він може виглядати як крок в сторону. 

Українці – вільні щасливі люди, які щоденно відкладають своє щастя в сторону, щоб з’явитись на війну у невимовному пориві духу до суті життя. Так Україна, яку ми любимо, живцюється та визріває з вогняною квіткою в серці, маючи в ньому єдине бажання на землі та одну полярну зорю в небі. Велика війна далеко не початок цього процесу, але вона дуже стимулює активно засвоювати минулі та нові життєві уроки. Перемога і Віднова підпорядковані вибору всього суспільства громадян більш жорстко, ніж залежність від цих контекстів будь-якого окремо взятого громадянина. Людина дасть раду зрештою, а перемога та віднова дуже сильно залежать від вибору багатьох. В житті осяжними і реальними є лише зв’язки, взаємодії та внутрішні залежності, але скільки б років ми не мали, це все буде залишатись для кожного з нас вищою математикою.  

До сьогодні, на мою думку, нам все ж таки вдавалося трансформувати психоз в прорив в контексті війни та віднови. І це добра новина. Ще три роки тому була велика невідомість та більш менш зграбні спроби перекривати, поряд з несвідомою схильністю “заговорювати”, об’єктивні розриви в узгодженому розумінні “як ми це робимо разом?”. Два роки тому опитані нами команди не могли відповісти що саме на них чекає у 2024 році, наче передчуваючи грантовий блекаут. Багатьох це похитнуло, але встояли завдяки малим крокам до підприємливих моделей. Наважусь визнати, що в контексті віднови в нас одночасно відбувається уповноважування, фальстарт, застрягання, трансформація та вихід на новий цикл, що цілком природно, враховуючи, що ми в ранній фазі початку. Особливо зважаючи, що те, як ми разом перемагаємо та відновлюємось, впливає на композицію відносин в рамках сучасної архітектури світу. Водночас багато хто з нас, на фоні новин з фронту та системної втоми через акустичний терор та депривацію сну, щоденно бореться, щоб зберегти свій продуктивний ритм у спробі дати раду, втриматись на плаву і знайти вихід в новий стан. 

По факту наше завдання посеред війни це разом напрацювати нову управлінську культуру для складних обставин, що можливо триватимуть всю наступну декаду і будуть доповнені хіба новою аркою епізодів екологічних апокаліпсисів. Такі феномени як "кліматичні біженці” та “міста-в-хмарах” можливо не така вже й далека дійсність, а навпаки вже проявляються як ранні сигнали та незвичні різоми в практичних кроках, які сьогодні здійснюються для підтримки людей, що вимушено покинули свої оселі та бізнеси. Неодноразово чула, на жаль, що доводиться це робити вдруге і втретє. Відвага, яка властива цим людям, багатьом з нас потрібна, щоб вибирати вірити, що ми за будь-яких обставин будемо готові рухатись далі та зможемо підтримувати наш темп, пам’ятаючи, що навіть крок назад є частиною танцю з всіма нашими життєвими перипетіями. Відносини з найближчими людьми наш надійний компас в морі життя, то ж бережімо себе в них і їх в собі. Люди ідеально створені для взаємин, так ми вчимося і примножуємось.  

Продовжуючи оглядати поле гри великої віднови, помітною стає певна характеристика зусиль гравців з різних секторів як поодинці та під час спільних спроб – низька узгодженість методологій для навчання та дій на рівні громад та держави. Частково через відмінність системних ролей та велике різноманіття робочих мов (систем знань), але великою мірою через слабку культуру гри з позитивною сумою. Золоте правило гри, яку математики називають грою з ненульовою сумою, підтримувати іншого в тій ролі, яку він виконує в циклі життєдіяльності спільноти. Ця культура звична для спостережливих, яким вдається побачити як все є одним, і що природа дає нам морфічний резонанс, знаний як мурмурація, як свого роду підказку для формування нових суспільних різом. Доводиться з сумом відмітити, що в контексті віднови поодинокі голоси в бізнесі та громадянському суспільстві, що закликають узгодити бачення та розмовляти з іноземними партнерами в дусі єдиного голосу, вже три роки не знаходять відгуку. Поряд з тим чути думки, що лідерство потрібно віддати інституційним інвесторам, тоді і приватні знатимуть де безпечно вкладати гроші. Чи справді резонно міркувати, що розмовляти потрібно з тими у кого гроші, коли водночас новий маркетинг країни наполягає, що українці інноватори, бо мають знання безпосередньо з полів. На практиці пріорітет віддається самому руху грошей, а не привабленню ресурсів на ті елементи, що відповідають узгодженій системній архітектурі повоєного суспільства. Цьому всьому можна і треба щиро емпатувати, адже розпорядники коштів з усіх секторів шукають передбачуваності, а новаторство це для відчайдухів на полі бою, де постійний пошук ресурсних рішень та адаптація до змін в характері війни це наразі єдина стратегія давати відсіч останній з імперій. Правду кажучи, сама перевага не так в новизні, скільки в темпі її опанування.    

На військовому рівні теж відсутня узгодженість щодо пріоритету: мобілізація нових людей чи система розбудови та широкого застосування нової зброї. Підказка може бути у свіжих оглядах впровадження ШІ – найкращі результати показують компанії з фокусом на пов’язаності талантів людей та спроможностей мовних моделей. Ми все ще використовуємо словосполучення “мобілізували на війну”, але напевно воно вже не зовсім відображає нашу реальність. Фактично війна еволюціонувала, і стала ще більш підступною, не залишаючи нікого поза війною. Коли війна скрізь, опція не брати участь більше не доступна. Ви просто свідомі цього або не дуже, розглядаючи війну як перешкоду, яку можна прибрати чи обійти, пішовши на поступки. Залишатись у такому сприйнятті може бути щонайменше недалекоглядно. Як на мене, важливо усвідомити, що власне фізичне поле бою лише елемент континууму боротьби за майбутнє народу та захисту нашої держави у демократичному світі. І ділитись цим усвідомленням з партнерами. Візьмемо для прикладу інвестиції в так звані альтернативні медіа в європейських країнах, наче загалом хороша справа, але коли це роблять поплічники військових злочинців, то можливо це потрібно кваліфікувати як нарощення військового потенціалу для реалізації семантичної агресії, бо саме цим у РФ займалися десятиліттями по всьому світу. При цьому саме українці здатні з гіркотою відслідковувати, що небажані втрати на медійному полі занадто швидко перетікають в геостратегічні домовленості, а далі відображаються на забезпеченні поля бою. Поряд з цим динаміка надання зброї Україні зростає завдяки впливу медіаруху, створеного силами самоорганізованих громадян, консолідації бізнесу у партнерстві з уповноваженими інститутами держави, та віднедавна коаліції рішучих європейських лідерів. Це гірчичне зерно, але воно в нас вже є, і питання тільки в тому, щоб виростити з нього дерево. Чи маємо ми віру для кроку в нове чи острах втримає нас на рівні знайомого? Окрім фронту, наразі високоінтенсивного протистояння з ворогом в медіа, культурі, освіті, бізнесі та політиці не уникнути. Це не повинно підштовхувати нас до думок наскільки страшний ворог. Навпаки, в 2022 році це дозволило з будь-якої позиції та ролі поцікавитися “Де він?” Такий розворот відкрив нам очі на велику кількість загроз та водночас на новий адаптаційний ландшафт, що спів-виникає на перетині вимірів життєдіяльності людей в міських спільнотах, та потреби захистити від наслідків війни природу, відносини з якою ми продовжуємо переосмислювати. І все це на фоні постійних загроз пандемій, величезних потреб розмінування та гіпер-інноваційного розвитку технологічного контуру.

Зрозуміти характер цього адаптаційного ландшафту можна придивившись уважніше до характеру нашої війни. Композиції зв’язків, а подекуди повноцінні партнерства між низовими об’єднаннями та державними інституціями в сфері оборонного потенціалу вже формують нові компетенції для узгоджених зусиль заради ефективності систем, програм і засобів ведення бою. І ось саме цікаве і цінне в тому, що самі засоби при цьому переважно дають ефект, будучи “компактними, дешевими, численними, потайними, модульними, сумісними, багатофункціональними або взаємозамінними, мобільними, швидкими в освоєнні, мати відкриту архітектуру, прості в керуванні та можуть легко передаватися третім сторонам”, як спостережливо відмітив Девід Кілкаллен у передмові до українського видання його книги “Дракони і змії” 2024 року. Автор цієї книги розмірковує про еволюцію ворогів та майбутнє війни, певні культивари якого були помітними вже 1991 році під час Війни в затоці. Сам автор використовує поняття “необмеженої війни”, також “гібридної” та “лімінальної”, тобто такої під час якої ворог постійно адаптується і характер війни має перехідний стан. Можна сказати, що при такій оптиці на світ, позиція поряд з “нулем” може сприйматись як найбільш життєздатна, оскільки дає найбільш повну інформацію щодо театру війни та найшвидший зворотній зв’язок, що добре працює, а що не зовсім, тобто дозволяє інтенсивно вчитись та ставати кмітливішим. Чим далі від фронту, тим глибше ми блукаємо в лісі хибних припущень, захищених інерційним мисленням.

Як стверджують військові, з якими мені пощастило спілкуватись в рамках навчання екосистемному лідерству, бригади епізодично діють у горизонтальний спосіб, щоб ділитись інформацією про працюючі методи, бо це напряму впливає на кількість уражень нанесених ворогу та збережених життів побратимів і посестр. Завдання відповідно у тому, щоб знайти спосіб усвідомлено перевести це в системний підхід. Ви теж напевно часто чуєте про те, що наше військо суттєво виграло б від подолання викликів на рівні управління та організації. Не всі є прихильниками руху в напрямку формування корпусів, та їхньою перевагою називають саме системну взаємодію розвідки та організації вогневого ураження. Процитую канал з назвою “Відновлення в дії | After Aaction Review & Lessons Learned”, який дивиться в саму суть та дає практичні інструменти для кожної динамічної системи: “Отриманий досвід є спільним і особистим одночасно. Щоб винести з нього уроки потрібна розмова, в якій спливе що кожен бачив ситуацію по-своєму і діяв відповідно.” Завдання для всіх активних людей полягає в тому, щоб вибудовувати управління набутими знаннями в армії чи в громаді таким чином, щоб обмін отриманими уроками відбувався не спонтанно, а свідомо. Правду ніде діти, це дуже складно, повільно і дорого, бо ми платимо життями людей, які вже, на наш превеликий сум, не відновити. 

Девід Кілкаллен теж називає надихаючим прикладом такої гри з ненульовою сумою поєднання бюджетних та народних коштів для масового виробництва безпілотних надводних мінікатерів в Україні, про який він згадує у передмові до українського видання своєї книги. Власне міські менеджери, архітектори, екологи, дослідники та інженери, що налаштовані на широку співпрацю та шукають працюючі формули в контексті якісної віднови громад, теж орієнтуються на цю різому з мультифункціональних рішень та мультимодальних стратегій. Мета – сприяти розквіту нових організацій, що тестують різні форми напрацювання взаємної цінності заради генези нового з існуючих ресурсів. Поступово вони визрівають в пілоти та разові рішення, які дають більш прикладні та спеціалізовані знання, що дозволяє зайти на новий виток експериментування для появи дієвих продуктів та сервісів. Цього року Венеційська бієнале представила український проект зі створення моделі технологічного рішення на основі ШІ, яка аналізує фотографії, зняті дронами в Бучі та класифікує залишки матеріалів – цегли, металу, шиферу та бетону від зруйнованих будівель. За словами Катерини Лопатюк, яка представляє велику команду крутих спеціалістів: "Ці об’єкти не лише ілюструють фізичну шкоду, а й фіксують досвід і памʼять." Подібні рішення дозволяють сформувати базу знань, без яких тепер нікуди. А в умовах обмежених ресурсів адаптивно поєднувати зусилля громадянського суспільства з місцевим самоврядуванням, щоб ко-еволюціонувати в мережах міських гравців. Нові об'єднання здатні збільшити шанси людей та тварин вижити за умов війни та оперативно спільними зусиллями відновлювати виникаючі руйнування. Перші кроки роблять ініціативи, що використовують можливості штучного інтелекту також для аналізу, пропозиції рішень та розрахунку бюджетів рішень для створення безбар’єрного середовища, якого потребує на сьогодні більша частина громадян. Можемо сміливо припустити, що в полі віднови, дзеркально як і в армії, адаптивність та ресурсність стають джерелами життєзарадності та римою до перемоги. Бізнес, що діє за подібним принципом мультимодальної мережі, який демонструє, наприклад, Нова Пошта, здатен підтримувати життєдайний зв’язок між фронтом і тилом, щоб континуум наміру перемагати гидотне зло залишався неперервним, щоб не дозволити атакам зла змінити нас, наші серця, наш вибір. Це реальна сила.   

Армія, волонтери, бізнес та уряд працюють під перехресним тиском. Коли хтось стоїть під перехресним тиском любові та скорботи, дронів та браку фінансування, він і вона стоять заради мети більшої за нас настільки, що нам годі осягнути. Вони готові як дерево вростати в землю, коли доводиться стояти одному. І коли приходить момент впасти до землі, за яку воюють, вони падають як зерна, щоб через пам’ять про них проростити в нас нові сили для розквіту та боротьби. Звісно для цього нам потрібна віра в Його слово, щоб підсолодити гіркоту цих втрат, бо лише тільки Він знає, що нам робити з всіма невтіленими мріями і прагненнями полеглих побратимів та посестер. Енергія нескінченної боротьби, що сочиться милосердям з болю в цих ранах, є символом їхньої довіри до майбуття. До рук, що підхоплять стяг. До сердець, що відживлять творчий вогонь в душі світу. Ми складаємо ці втрати на дно наших сердець, в надії, що прийде день і час на відверту, а значить повільну розмову. В глибині душі ми знаємо, що потрібно дати голос правді, щоб з кожним словом, по кроку за раз, повертатись додому... До своїх радощів і болів... До свого крику і мовчання... До свого життя, що розум одного дня сприймає як випробовування, а іншого як епічну пригоду... Перефразовуючи слова Джона Гілла в книзі про втрати та відновлення “Удома у світі”, якщо людина відважиться визнати присутність своєї душі у родині, громаді чи нації, вона зможе послужити натхненням, яке уможливить привнесення життєвої сили близькості у теперішній світ, аби ми могли знову назвати його своїм безпечним теменосом… Взаємність – ім’я нашому дому. Нам виглядає, що Україна рухається вперед до нього? Якщо поглянути на декаду назад ми випередили свої сподівання на цілих півкорпусу. З тих, хто доганяли світ, ми стали тими, хто вимушений штовхати його вперед по року за раз. А якщо ми поглянемо на вік в минуле, і так ще декілька разів, то бачитимемо, що як і в ті часи, горюємо за святими ЇЇ людьми… знову огортаємо наші серця у пісню і веземо діаманти наших сліз, щоб купити зброї і часу для тих, хто за неї платить, і щоб знову відкинути ворога, і ще раз засіяти звільнені поля на радість дітям, що прагнуть пам’ятати, щоб могти уявляти нове життя…  

Мрія та буденність в контексті віднови міст України існують поряд з ненажерливою пащею війни. Але завдяки командам, які торують шляхи для подолання напруги, для розширення залученості, для росту компетенцій та прояву синергії в армії і бізнесі, засівається поле нової надії. Іншими словами, як би безнадійно це не звучало, готують атмосферу для гри з ненульовою сумою. Пошук нового мультирівневого еквілібріуму непомітно стає для українців способом практикувати віру, щоб уможливити сталу Перемогу України, відновити міста та посилити суб’єктну участь в реструктурованій світовій економіці. Можливо найголовніше рівняння, яке має вирішувати математика віднови, це як нам плідно задіяти весь букет нових навичок – самоорганізації, високої мобільності, жахаючий досвід ведення високотехнологічних боїв в містах і посадках, та оперативного відновлення роботи енергетичних та логістичних систем, – поки життя пропонує нагоду обійняти хаос. Чи можливо взагалі на цьому етапі говорити про баланс згенерованого та засвоєного знання в контексті повномасштабної війни заради перемоги та віднови в незрозумілому майбутньому?

При цьому в процесі трансформації глобальної економіки, світ має встигнути визирнути з-під ковдри раціоналізму, яка живить короткозорість, що її нав’язує ілюзія розділеності, та осягнути, що далекоглядність потрібна саме в такі часи еволюційного переходу. В управлінні життєстійкістю динамічних систем існує лише орієнтир на гру в довгу, а все решта буде наслідком нашої недалекоглядності. В такі часи саме ухвалення будь яких рішень дається важче, тому що життєзарадні підходи базуються на вмінні рухатись між різними масштабами – великий масштаб і довгий цикл, та vise versa, а також між автономністю з однієї сторони, і практикам створення взаємної цінності з іншої. Чи стане нам мудрості отриманої під час війни та досвіду пандемії, щоб визнати свою тотальну взаємозалежність? Європа наче подає добрий приклад, готовністю на рівні доступних структур та інструментів долати “синдром нужника” у відносинах з культурою так званої великої імперії. Незвично, але втішно бачити європейців, що переходять від слів до діла, поступово оновлюючи мислення, що реальна безпека справа колективна. 

Вибираю вірити, що українці щодня дають вагомі підстави компетентним людям по всьому світі встигати використовувати свій авторитет та голос на внутрішньому політичному полі, щоб пропонувати вибір та створювати альтернативу для глобального наративу. Нова історія про те, що вправність володіння голосом, словом, мовленням управляє ефективніше, ніж примус і обман, який панував останні сімдесят років. Світовій спільноті потрібна спільна мова, щоб спромогтися на перехід від ввічливих зауважень до послідовної мультиплікації зусиль для покладання тяжкої руки на долю осі зла в наші дні. Такі кроки зможуть не лише посилити відчуття безпеки у світі, відновити в ньому опору на адекватність в парі з людяністю, але і підготувати доречну атмосферу для послідовного втілення найширшого спектра рішень, від поставок зброї для Перемоги України до вивільнення накопичених відсотків з арештованих активів росіян, щодо яких застосовані санкції для потреб Віднови України. Це матиме гідні результати на десятиліття та достойні наслідки для наступних семи поколінь.   

Всі тепер спраглі життєвих сил, що їх повертає сторицею раптове осяяння суті. Багатьом потрібен зв’язок з іншими, тому що в екосистемі важливі зрушення відбуваються на тому рівні, що власне передує зростанню на наступному. Так більшість з нас може погодитися, що навчання людей це місце зростання бізнесу, компетентні стратегії можливі на основі даних участі, важливі сенси системно перетікають в нові рішення завдяки новим форматам програм в університетах. Форма має підтримувати зміст. Так і спільна інтелектуальна рамка для перемоги і віднови є продовженням суспільного метаболізіму, що синергійно пов’язує мобільність талантів та продуктивність ресурсів, щоб через інновації уможливити фортифіковану життєзарадність. Простір взаємодії для пошуку справді дієвих рецептів вимагає уваги одне до одного, щоб в мережах міських гравців формувалось нове розуміння в процесі "перетравлення" існуючого, що веде до злагодженої взаємодії. І яким би не був ляк війни наполегливим, спокушаючи розум солодким забуттям власної волі, підсилюючи думки про марність всього, праведний гнів та ніжна любов до життя мають горувати, нагадуючи, що завжди є промовиста сила наших рук, яка стане і захистом і опорою нового дня. Так відкритість до повільної розмови, любляче свідчення та активне слухання спільного та власного досвіду, найкращим чином відновлює зв’язок людини, команди чи громади з власними життєдайними силами. Це має такий самий потужний ефект на особистість, як для громади знання власної історії та розуміння суспільством космогонії своєї культури. Якщо твій народ споконвічно рухається молочними шляхами, зорієнтувавшись по зорях як пройти шлях від моря до всіх тих місць, де чекають чумаків, що привозять сіль землі: прянощі, пошту та гарячі новини, волів і гожі пісні, то така вже його нелегка доля майстерно відспівати одну згасаючу постімперську зірку. 

Розмови дозволяють всьому ставатися. Складність спілкування це наче подарунковий сертифікат на плавне осяяння, використовуючи який, ми так чи сяк танцюємо з часом, задаючи творчі параметри для нових рішень. Власне міста, як високоадаптивні та поліресурсні живі системи характерні тим, що випереджають справжні виклики на периферії, динамічно просуваючи дієве рішення до центру. Спочатку стискаючись, сповільнючись та заглиблюючись в свій внутрішній ландшафт, щоб осмислити біль, кристалізувати досвід в мудрість, осягнути його як живильний імпульс та задіяти як стимул для цілеспрямованості в русі до роздолля, розмаїття та розквіту. Англійською це називають resilience. Українською ми називаємо це життєзарадністю і вона наскрізна, бо потрібна, щоб долати різні виклики. В нашій щоденній мові це звучить як здатність давати раду в житті. Нам потрібна не просто життєва зарадність, важливо, щоб вона ставала міцніша, щоб нам вдавалось як котам, перегрупоувуючись в повітрі, щоразу встати на чотири лапи і розпочинати нове життя.

Ті, хто має досвід сидіння у вогні суспільного процесу, знає, що крім досвіду потрібна віра, що ми разом пройдемо цю квантову заплутаність та винесемо цінні уроки життя на майбутнє. Фортифікована життєзарадність свого роду необхідна та достатня умова для взаємодії в моделі гри з ненульовою сумою. Тому, що це учасницький дизайн для залучення колективного громадянського інтелекту, а не політичний компроміс, якому бракує стійкості. Математика найкраще ілюструє, що все поєднано. І синергія, як ми її любимо, можлива лише між суб’єктами, дії яких узгоджені або розбіжні в межах послідовної моделі, і тільки таким чином можливо піднести співпрацю між людьми до високого степеня продуктивності. Наразі українська віднова спрагла свіжих інтелектуальних моделей, але мова не про вигадування ровера, а про уважне прочитування життєвих уроків через оптику наукових напрацювань. Власне Беркес у 2003 та Фолке у 2010 пишуть, що еволюйні та розвиткові моделі для живих систем, на відміну від інженерних для механічних, допускають вдосконалення трансформації та навіть колапс субсистем, тому що мультускаларний еквілібріум, “конгруентна гетерогенність” (Сноуден, 2025) та фортифікована життєзарадність (зорієнтована на майбутнє) дають нам ключі до сталих траєкторій росту і розвитку великих і малих міст. Соціальні “мутації” в різних екосистемах виникають з появою дивних атракторів, що утворюють динаміку в хаосі, яка непомітно та все ж неуникно трансформується у новий оптимальний стан системи. Чесно кажучи це досить складно, як і все, що чогось варте в людському житті, проте важливо вибрати шлях і залишатись на ньому. Повернутись лицем до цієї складності і рухатись в її сторону, щоб не впасти жертвою знайомого спрощення, яке лише здатне пожирати залишки сил, які варто направити на рух до нового. Цей рух потребує віри, щоб протистояти спокусі триматися за комфорт знання нас вчорашніх, яких вже і немає, а завтрашні ми ще такі незграбні, наче те немовля. Революція, пандемія, війна та зміни в економіці нас змінюють, щоб ми все більше ставали собою. Це момент крайньої вразливості, але саме час для великої любові.   

Адвокатувати під час війни необхідність активувати культуру позитивної гри в суспільстві як медіатора безпеки вимагає відваги. Але ще лячніше втратити можливість і піти по повторному колу властивому для страшних часів, коли кожен сам за себе. В економіці знань, до якої ми переходимо з розширенням доступу до моделей штучного інтелекту, джерелом колективної безпеки стають не лише фізичні сили для захисту від агресорів, але і ментальна відновлюваність. Активна культура позитивної гри напряму залежить від готовності будувати плідні відносини з новими людьми в нових обставинах, а це ментальне зусилля часом без видимих винагород в моменті. Водночас на наших очах в полі віднови співвиникають мережі міських гравців, форм-фактор для яких поступово калібрується через крос-секторальні партнерства, як певні привабливі сув’язі відносин з високим потенціалом та щирою ініціативою створювати оптимальні рішення для складних життєвих обставин. Це справжні живці нового світу, і загубити їх значить загубити плодоносні сади. 

Ця свіжа історія з вирівнюванням цінності когнітивної спроможності локально у війні та ширше в економіці знань поряд з фізичними силами, які тепер в більшості випадків може бути автоматизовано, вказує на еволюційність процесів, які при цьому базуються на універсальних принципах організації процесів створення доданої цінності. Це надскладна задача, але починається з простого кроку розпізнавання того, що пробує проростати в сьогоднішніх умовах. Говорячи про нову управліннську культуру ми практично кажемо про створення нової мови взаємодії. Раз в сто років ця тема виринає та витає в повітрі. І з такими завданнями потрібно бути дуже уважними, бо коли ми використовуємо мову, водночас мова використовує нас. В нас час критично відслідковувати де ми вживаємо механістичну мову ведучи розмови про живі динамічні системи. Власне тому одна з навичок майбутнього – вміння слухати. Зрештою спільну мову напевно неможливо знайти, бо кожне знання примножує незнання, але її точно необхідно живцювати з вірою, що ці зерна щоденних зусиль для росту взаємних відносин принесуть врожай бажаних результатів для наших міст, країн та світу загалом. Спільна мова – це таке святе місце, символічний простір, що потребує прямого та опосередкованого осмислення в діалогах і тиші, в повільних розмовах і в активному слуханні. 

Колоніалізм перетворив швидкість на цінність, яку колонізовані інтерналізували як передумову виживання. Війна нагадала, як швидко можна щось зруйнувати. Будівництво та відновлення потребують часу. Ми вирощуємо середовище взаємності так само повільно, як метаболізм міста огортає піщинку буденності в перламутр культури. Культура нагадує про метафору сяючого міста, суть якого спільнота, що як фрактал, як узор, як танок, що відтворює рух світла, на яке всі рівняються. Спільна мова утворює спільноту, як усталену цілісність взаємопроникаючих зв’язків, неодолиму, як неодолиме зерно, з якого росте дерево життя. Ця тимчасова узгодженість слів, значень, думок і дій переплітаються наново кожного дня, заживцьовані теплом людських сердець, зволожені слізьми пам’яті про тих, хто полягли з вірою, що їхні життя дають цьому світу знову розквітнути крізь каміння руїн. До того часу ми як учні, що вчаться безпосередньо у життя.

Історія говорить про те, що за всю життєдіяльність людства лише 42 міста не було відбудовано. В момент визначення часового простору для віднови України ми маємо зайняти роль майстрів, які розуміють, що хоча вся ця історія доволі політемпоральна (кожен відновиться, коли відновиться), але для спільного створення стратегій заради досягнення учасницької урбаністичної життєстійкості, ми можемо обрати умовний орієнтир – 15 років. Ця базова суспільна домовленість про строки віднови дозволить навіть переглядати такий вибір часової рамки, коли отримаємо потугу піти глибше в перепрошивання суспільної тканини. Втім пам’ятаймо, що в питаннях розширеної взаємодії (приміром 6 - 12 учасників) саме глибина визначає швидкість. Мій досвід настільної гри "Місто Синергія", що створена в моделі позитивної суми, показав дві тенденції серед команд з різними гравцями: перша, що можна піти так глибоко, і так стратегічно, що взагалі не зробити єдиного кроку. Друга, що в спробі виграти у грі, учасникам більш знайомо і звично пильнувати кількість ресурсів, і зовсім не дбати про збалансовану циркуляцію різних капіталів креативності міста. Хоча будь-який добрий кухар вам скаже, що добра страва готується через підхід, який дозволяє вдало поєднати продукти, посилити їх смак та завдяки дещиці прянощів подарувати цілісний досвід. Хоча можливо ви знаєте такий рецепт, який про те, щоб взяти всього як найбільше, і буде вам щастя. Наразі мені про такий невідомо. Стежити за кількістю ресурсів замість їхнього балансу, є лише звичкою мислення, яку потрібно свідомо оновлювати, щоб дати нашим громадам та спільнотам можливість здраво управляти ростом і розвитком міста. Мережа міських гравців, що вирішить рухатися по кроку за раз, використовуючи для навігації серед невизначеності як свого роду компас параметри балансу капіталів кретивності міста*, подолає дефіцит уяви, але все ще переживатиме профіцит складності. Спільна еволюція міст, армії та суспільства знає багато хибних траєкторій, які докладно були описані істориками і поетами. Фортифікована життєзарадність це про адаптивний та ресурсний рух до співдії в стані вразливості, разом з цим втримуючи в полі уваги світоглядні структури, національний поступ та індивідуальні трансформації з відчуттям нової перспективи. І як миттєво наш дух тотально відгукнувся на брутальний маневр ворога у 2022-му, здвигнімося як фенікс сьогодні, щоб освітити нові перспективи вибухом сенсів, в нампямку якого зрушиться решта світу.

*за методикою чотирьох капіталів креативності міста, що включає інфраструктурний, культурний, людський, соціальний капітали https://texty.github.io/garagegang/

Спільна МОВА – пілот комунікаційного мультиінструменту відновлення громад та розширення громадянського простору, що втілюється Garage Gang за підтримки МФ "Відродження".

Автор зображення на кавері Сергій Ніжинський.

Авторка світлин в тексті Ніка Попова.