Роман і його броня. Коли кохання перемагає війну

Роману 35 років, він з Лисичанська. До війни чим лише не займався. Останні місяці таксував, так на передову і поїхав – на своїй білій «Ниві». З літа 2014 до літа 2016 воював у складі 74 окремого розвідбату. Каже, спершу його ще й не хотіли брати – з луганською пропискою. Мусив зареєструватися на Дніпропетровщині.

А його 29-річна дружина Ірина з Харцизька Донецької області. Це досі окупована територія. Ірина звідти виїхала у серпні 2014

.«Харцизьк межує з Іловайськом, але спершу нас не зачіпало, – розказує Ірина Гребенюк. – Коли почався Іловайськ, зайшли російські військові, батьки сказали, аби я на деякий час поїхала. Ми там усі чекали, що прийдуть наші хлопці і звільнять місто, тож я збиралася скоро повернутися вже в українсь­кий Харцизьк. Чотири роки там не була». 

Гребенюки кажуть, що в Лисичанськ потім ще навідувалися, а от у Харцизьк дорога закрита. «Якщо більше не будуть відводити наші війська, то ми собі так запланували, що разом перефарбуємо у жовто-сині кольори в’їзний знак Ірининого міста», – посміхається Роман.

Познайомились вони випадково – через Facebook. «Я побачила пост кіборга з Донець­кого аеропорту, – пригадує Ірина. – Вирішила йому написати та подякувати, що охороняє країну та звільняє Донбас».

Про проект “Театральна резиденція для бійців”, Роман дізнався через Facebook. Заповнив анкету, пройшов прослуховування. Каже, мав досвід – зі сцені львівсь­кого оперного у березні 2017 читав уривок з «Кавказу» Шевченка.

«Було кілька військових. Читали ми трохи коряво, але всі встали, навіть старенькі дідусі, – пригадує чоловік. – Така акумуляція енергії була, аж жити хотілося!»

У новому мистецькому проекті Роман має розказати свою історію, програти її для глядача. Яку саме, ще не знає. За плечами два роки війни. Там було таке, що звичайна людина переживає за все життя, а він – за два роки.

«Не хочу зробити боляче своїми спогадами, але хочу, аби зрозуміли мене та інших війсь­кових, – говорить Роман. – Аби глядач теж це пережив і зрозумів, що війна триває. Що, наприклад, йде по вулиці хлопець в шортах і шльопках, а він, може, полон пережив. Не треба, аби всі хапали автомати. Треба робити так, як має бути. Наприклад, не кинути бичок поза смітник, не образити солдата. В мене було, як УБД показував і водій дорікнув, що бабуся може заплатити, а я ні. Можу, але це така принципова позиція».

Повністю статтю можна прочитати тут: report.if.ua/gazeta/roman-i-jogo-bronya-koly-kohannya-peremagaye-vijnu/?fbclid=IwAR1XcJBawO5dbA38zys