Лекція «Актуальні питання української ідентичності»

16 липня 2021 в Центрі реадаптації та реабілітації учасників АТО/ООС «ЯРМІЗ» був започаткований лекторій на тему української національної ідентичності в контексті євроатлантичної інтеграції. Пропонована стаття Кісельової Людмили Олександрівни, кандидата філологічних наук, доцента кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», є частково продовженням першої лекції лекторію «Актуальні питання української ідентичності», частково початком наступного циклу.

Наразі йтиметься про історію формування національної ідентичності українців, про причини та наслідки амбівалентності нашого психотипу, про основні підстави для національної ідентифікації (так звані «ідентитети») та їх трансформацію. Та насамперед варто розтлумачити розмите поняття ідентичності, яке часто вживається у різних контекстах без чіткого визначення. Термін «ідентичність» походить від латинського “identitas”, що означає тотожність. Найширше тлумачення цього поняття – цілісність людського «Я», а також соціальність як вірність цінностям спільноти. Водночас існують різні форми індивідуальної та групової ідентичності (вікова, професійна, тощо), серед яких етнічну ідентичність вважають найбільш важливою. В «Енциклопедії етнодержавознавства» зазначається: найпоширенішою і найстабільнішою формою ідентичності є етнічна ідентичність, що базується на таких групових рисах, як спільність походження, мови, культури, релігії, історичної пам’яті, історичної долі та ін.».

Провідний теоретик націоналізму Ентоні Сміт у праці «Національна ідентичність» стверджує, що на сьогодні «національна ідентичність становить основну форму колективної ідентифікації» і є «домінантним критерієм культури».

Варто зазначити, що Ентоні Сміт є прибічником так званого примордіалістського підходу до ідентичності, який наголошує на її біологічно-емоційному аспекті, тобто на кревному, природному зв’язку з власним народом. Однак існує інший, конструктивістський підхід, пов’язаний з автором книги «Уявлені спільноти» Бенедиктом Андерсоном. Тут ідеться про те, що саме конструювання ідентичності створює нові форми солідарності, нові виміри колективної національної тотожності. Це стосується, зокрема індивідуально сконструйованої ідентичності, тобто свідомого вибору національності, з якою ідентифікує себе особистість, та відповідного саморозвитку. Адже відомо, що в період національного відродження на початку XX століття люди різних національностей доєднувалися до українського національного руху, переходили на українську мову, вважали себе українцями, ставали очільниками культури і відіграли значну роль у процесі самоусвідомлення українців як нації. Тут слід згадати і про Ніколая Фітільова, який став Миколою Хвильовим – одним з найвизначніших письменників доби; і Майка Йогансена, теж визначного прозаїка того часу, і Олену Телігу, і багатьох інших. Показовим є приклад Юрія Шевельова, видатного філолога-мовознавця і літературного критика, який у спогадах «Я-мене-мені» згадував про своє навернення до українськості як про миттєву трансформацію свідомості: українці, що віками були у пригнобленні, на його очах ставали героїчною нацією, і саме це викликало бажання доєднатися до їхньої спільноти; а шляхом такого доєднання стала мова. Згодом Шевельов доводив, що саме мова є джерелом і основою національної самототожності, а українська мова за давністю своєю та багатством посідає чільне місце серед слов’янських мов. Зі сказаного можна зробити важливий висновок: лише соціальна динаміка, сплеск патріотизму, успіх процесу націєтворення викликають настільки сильну симпатію до українського етносу, що люди інших національностей свідомо доєднуються до українства і стають провідниками його культурних цінностей та політичних прагнень.

Однак саме тут і починаються ці проблеми, про які варто поговорити окремо. Насамперед ідеться про географічну, культурно-історичну та політичну строкатість сучасного українського простору. На теренах України існували різні держави, різні релігії; різним був історичний досвід людей, що мешкали на цих територіях. Цікаво, що у словнику Бориса Грінченка зафіксовано два визначення українців: як «недоляшків» і «помосковлених». Ідеться, умовно кажучи, про західну та східну частини України. Як сказано у козацькому прислів’ї: «Знай, ляше, по Збруч – наше»... Українці, що залишалися за Збручем, ставали ополяченими, за що їх і назвали «недоляшками». А та частина України, що відійшла до Московії, стала територією «помосковлених». Тож саме відсутність державності (так звана хвороба бездержавності) стала причиною дезінтеграції національного самоусвідомлення. Разом з тим глибина історичної пам’яті спричиняла прагнення до возз’єднання, і тут в різні часи формувалися різні символи- інтегратори нації, про що у подальшому будемо говорити окремо. Водночас з боку провідників національного самоусвідомлення зростала вимогливість до власного народу. Наприклад, Іван Франко нарікав на дріб’язковість, егоїзм, двоєдушність і пиху своїх галицьких земляків. Він писав, що його спільнота «обважніла, незграбна, сентиментальна, позбавлена гарту і сили волі, так мало здатна до політичного життя на власному смітнику, а така плідна на перевертнів найрізноріднішого сорту. Разом з тим Франко вірив у можливість об’єднання української громади на інших началах: «Народ, хоч він і гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні він бідний, недолугий і непорадний, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди і справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне!»

Щодо праці, про яку говорить тут Франко, то йдеться не лише про утвердження національної самобутності, обстоювання гідності народу, плекання історичної пам’яті, але також про безкомпромісну національну самокритику. Як писав молодший сучасник Франка В.Пачовський, українці мусять: «Випалити білим залізом з душ жовтаву ненависть до себе, зелену зависть до успіхів товаришів, синю злобу легковаження творчих одиниць, чорне інтриганство, білий до смерті егоцентризм, сіру безвільність, безбарвну безідейність, блакитне собі-панство, фіолетне рабство супроти чужої, а червону бунтівничість супроти власної влади». Такий широкий спектр негативних характеристик стосується насамперед визначених Євгеном Маланюком рис «малоросійства». Маланюк вважав, що малорос – «це тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а часом і расово». Михайло Грушевський так визначив принципову різницю між малоросами, хохлами та українцями: «Малороси знають, що вони українці, але говорять російською чи польською мовами і борються з усім українським, бо бояться і ненавидять свій народ. Хохли ж говорять мішаною українсько-російською чи українсько-польською мовами, їм байдуже, якої вони національності, так само, як байдужа їм доля України і всього українського. Що ж стосується українців, то вони знають і люблять рідну мову, історію, народ, його віру і звичаї, роблять усе залежне, щоб повернути українцям волю і незалежність».

Як бачимо, у процесі національної самоідентифікації існували досить серйозні культурно-історичні перепони. Як писав Остап Вишня, на запитання: «Якої ви, лорди, нації?» – українці на початку XX століття могли відповісти: «Ми православні, з Шендеріївки»… Більш зрозумілими були визначення «хохол» чи «малорос», ніж «українець». У славетній гуморесці про країну Чухрен та її мешканців Остап Вишня визначив п’ять характерних рис, за якими чухраїнця можна впізнати у будь-якій частині світу: 1) забув; 2) спізнивсь; 3) якби ж знаття; 4) якось-то воно буде; 5) я так і знав. Трагікомічний образ чухраїнця (у цій назві поєднуються дієслово «чухатися» у значенні «зволікати з дією» та прикметник «зачуханий», тобто «упосліджений») став свідченням невизначеності української національної самосвідомості.

Варто також наголосити на значенні психологічної амбівалентності українців; цю амбівалентність, тобто двоїстість, принципову суперечливість основних рис українця, зазначив в «Енциклопедія українознавства» Олександр Кульчицький. На його переконання, риси характеру українського народу формувалися під впливом двох несумісних стилів життя: героїчного та мінімалістського. Перший, названий Кульчицьким «Vita heroica», пов’язаний з добою козацтва, з бойовими звитягами і переможною славою. Другий стиль буття, «Vitа minima», – це просте виживання, пов’язане з прагненням сховатися від життя з його незгодами і якось пересидіти важкі часи. У романі П.Куліша «Чорна рада» відображено відповідні полярні типи українця в образах козаків Шрама та Голованя, які зрештою не є протилежними, тому що їх об’єднують приналежність до козацтва та відчуття обов’язку перед спільнотою. Але в часи суспільних розчарувань, спаду патріотичних настроїв, суспільної розпорошеності, роз’єднання громади домінує тип, пов’язаний з «Vitа minima».

Тут відіграє свою роль так званий «дистресовий досвід етносу», який свого часу проаналізувала Олена Донченко. Нагадаємо, що поняття «стрес» та «дистрес» суттєво розрізнюються: якщо стрес мобілізує особистість і відіграє позитивну роль, то дистрес, навпаки, пригнічує людину, розладнує її психіку та може спричинити тяжкі психічні наслідки. На думку Олени Донченко, український народ набув тяжкого дистресового досвіду історичних поразок. Внаслідок цього в нього сформувалися негативні психологічні риси, зокрема екстернальність та екзекутивність. Екстернальність означає прагнення виправдати свої невдачі зовнішніми чинниками (наприклад, в усьому винні вороги), а не шукати причини невдач у власних діях. Екзекутивність – це «комплекс виконавця», звичка отримувати накази та директиви. Протилежними до цих негативних рис є інтернальність та інтенціональність, тобто вміння брати відповідальність виключно на себе і творчий самостійний підхід до вирішення проблем. І ось що цікаво: у проведеному вітчизняними соціологами (в тому числі Оленою Донченко) дослідженні психокультури України було встановлено, що під впливом соціальної динаміки суттєво змінюються і навіть зазнають контроверсійних змін полярні властивості психотипу українці. Перш за все, екзекутивність змінюється на інтенціональність, а екстернальність – на інтернальність. Люди не чекають жодних вказівок, виявляють здатність до швидкої самоорганізації і не шукають винних довкола себе, сміливо беручи ініціативу у власні руки. Власне, саме це було продемонстровано на обох майданах 2004 та 2014 років. У згаданому дослідженні йшлося також про полярну зміну інших негативних характеристик: ірраціональність витісняється раціональністю, інтуїтивність – сенсорністю (тобто орієнтацією на реальні відчуття), а емоційність поступається місцем прагматичності. Саме такі зміни стають основою оновлення та мобілізації спільноти, запорукою успіхів у розбудові держави.

Вітчизняні етнопсихологи, від початку 20-х років XX століття і до сьогодення, визначали такі домінантні риси українців як волелюбність, естетизм, демократичність та індивідуалізм. Остання риса, на думку Володимира Янева, найбільшою мірою споріднює українців з європейцями: так званий «окциденталізм» і є основною характеристикою українців, що зумовлює їхню близькість до західноєвропейського світовідчуття. Разом з тим індивідуалізм українців поєднується з браком підпорядкованості, з анархічними тенденціями. І тут, знов-таки, ключову роль відіграє історичний досвід. Якщо суспільні рухи, революційні перевороти не дають очікуваних результатів, то в суспільстві запановують анархічні настрої та аномія, тобто відсутність законослухняності, заперечення державних інституцій та й самих законів.

Тому сучасне українське суспільство, усвідомлюючи ці загрози, прагне протиставити їм громадську активність, дотримання законів та рівність перед законом, контроль за владою. Важливо зазначити, що українець – це людина «малих громад», тобто його діяльність є найбільш результативною у невеликих об’єднаннях однодумців, а такі об’єднання мають комунікувати між собою, забезпечуючи якомога ширшу громадську активність. Водночас необхідно активізувати просвітницьку діяльність, роз’яснюючи масам причини наших історичних невдач та умови успішного просування на шляху євроатлантичної інтеграції. Як зазначає Микола Рябчук, ця просвітницька діяльність мусить мати таку важливу складову як національна самокритика: «Годі вже нашій інтелігенції сюсюкати із «народом», час відверто йому сказати, що він достоту такий, як і його влада: ледачий, злодійкуватий, корумпований, ксенофобський, малоосвічений». Це означає, що поряд з усвідомленням позитивних рис українства, які варто плекати та розвивати в собі, поряд з героїчними зразками минулого, спільнота має орієнтуватися перш за все на подолання зазначених вад (власне, саме до цього і закликали такі провідники нації як Франко).

Найважливішими завданнями сьогодення для українців є активізація процесу колективної ідентифікації (тут важливо насамперед чітко визначити наші ключові ідентитети та логіку їх трансформації; усвідомити роль символів-інтеграторів нації та значення належних соціальних репрезентацій), а також максимально наблизити ціннісні орієнтації українців до європейських. У статті 2 Договору про Євросоюз зазначено: «цінностями, на яких заснований Союз, є повага до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства закона і повага прав людини».

Відомий український соціолог Євген Головаха аргументовано доводить, що європейські цінності потенційно містяться саме в тих цінностях, які досі стримували українців на шляху до Європи (це консерватизм, соціальна безвідповідальність як зосередженість на власному виживанні, патерналізм, ізоляціонізм, кар’єризм та зрівняльність). Він запропонував схему, за якою їх можна трансформувати у європейські за допомогою цінностей-медіаторів. Наприклад, патерналізм можна трансформувати у взаємодопомогу на основі цінності-медіатора «соціальна підтримка слабких». Соціальну безвідповідальність можна перетворити на індивідуальну відповідальність, розвиваючи цінність самостійності. Консерватизм можна трансформувати у відкритість до змін на основі цінності-медіатора «послідовність» (зокрема, саме прийняття закону про євроатлантичний курс України і є початком такої трансформації). Так само ізоляціонізм можна перетворити на європейську толерантність на основі такої цінності-медіатора як «несприйняття агресії» (а українцям віддавна властива миролюбність). Кар’єризм та зрівняльність, як основні пострадянські цінності, можна трансформувати у ключові європейські цінності «рівність перед законом» та «самореалізація» на основі таких цінностей-медіаторів як «еквівалентність соціального обміну» та «професіоналізм».

Отже український соціум стає простором дуже важливих і значущих для майбутнього України перетворень, і саме на цьому шляху має утверджуватися наша колективна ідентичність. Насамкінець хочу рекомендувати читачеві деякі видання, крім згаданих у тексті, які більш широко та глибоко висвітлюють проблематику даної статті:

– Бауман З. От пилигрима к туристу, или Краткая история идентичности // Національна ідентичність: хрестоматія. – Харків: Крок, 2002. – С.279-297.

– Вакуленко О.А. Сучасні проблеми української етнопсихології: монографія. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2018. – 111 с.

– Рябчук М.Ю. Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності – історичні причини та політичні наслідки. – К. ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2019. – 252 с.

– Сміт Е.Д. Культурні основи націй: ієрархія, заповіт і республіка. – К.: Темпора, 2010. – 311 с.