Я виходжу з човна на пляж і чую стукіт молотка. Я йду на звук і опиняюся на відкритій ділянці неподалік від озера. Будівельники працюють над спорудою, що нагадує сукупність конструкцій ігрового майданчика. Тут є зокрема гойдалка і дошка, перекинута через колоду. Один хлопець сидить на гойдалці, ліниво похитуючись. Я нараховую ще шістьох чоловіків із молотками та пилками, що майструють інші конструкції, які, вірогідно, згодом приєднають до цієї основної. Вони помічають мене і дехто з них привітно киває мені, але ніхто не підходить. Я не наважуюся спитати Емануеля. Як небудівельник як припускаю, що ніщо не вказує на заборону розмовляти, проте якщо учасники вже кілька день не чули людської мови, не хочеться їм заважати. Я вирішую не ризикувати й мовчу надалі, прогулюючись туди-сюди в пошуках Емануеля. Один із будівельників показує пальцем у бік пляжу, і я бачу кількох людей, що плавають за двісті метрів. Я йду до них, а чоловік із камерою помічає мене і йде назустріч. Він вітає мене рукостисканням та зніяковілою посмішкою, і я роблю висновок, що це Емануель. Він робить жест, який я трактую як щось на зразок "Ласкаво прошу, почувайся як вдома". Він показує пальцем на мою сумку, а тоді у бік такого собі наметового табору. Я киваю, всміхаюся, злегка вклоняюся, щоб подякувати, і йду до наметового містечка, щоб лишити сумку.

Більше 35 років тому, в кінці 70-х, група людей із лондонського району Хекні почала будівництво певної споруди на покинутій ділянці землі неподалік від їх домівок. Це будівництво тривало до січня 2009 року. Початок проекту залишається таємницею, покритою мороком. Відомо лише те, що так як жителі ніяк не могли вирішити, що ж вони хочуть будувати, було встановлено три правила. Перше полягало в тому, що вони не просто будуватимуть без жодного плану чи проекту, вони взагалі не обговорюватимуть процес будівництва. По-друге, під час перебування на будівельному майданчику були заборонені будь-які розмови. І по-третє, споруда ніколи не мала бути завершена, оскільки ніхто не міг у певний момент наважитися спрямувати будівництво в якомусь іншому напрямку. Тож воно тривало протягом 30 років до осені 2008 року, коли рада продала землю забудовнику, котрий все зніс у січні 2009 року. Ця споруда була об’єктом і натхненням для початку мого проекту. Я почав з того, що за декілька місяців до її знищення зробив велику кількість знімків і став укладати архів історії будівництва. Першим результатом цього проекту стала книга під назвою "Далі – тиша", опублікована в 2009 році. У книзі представлено архівні фотографії й мої власні знімки споруди, зроблені за кілька тижнів до її знищення, а також критичне есе, написане теоретиком Джефом Кінклом. У книзі ви не знайдете аналізу історичної ситуації та причин, що призвели до таких наслідків, адже це суперечило б самій природі проекту: анонімність і таємничість – понад усе. Натомість я хотів представити візуальне підтвердження його існування, низку обставин, пов’язаних із цим проектом, та спробу осягнути ідеї та можливості, що його оточують.

На додаток до книги я влаштував слайд-шоу зі звуковим супроводом у FormContent, проект-центрі, розміщеному неподалік того місця, де раніше знаходилася досліджувана мною споруда, і запросив Джефа Кінкла розповісти про даний проект. Моя аудіовізуальна інсталяція складалася з аудіозапису розмови між мною та двома будівельниками. Їх голоси були стерті, і ми чули лише односторонню бесіду: я ставлю ряд запитань, котрі чергуються з затяжними інтервалами тиші. Візуальна складова полягала частково у архівних фотознімках, наданих місцевою громадою, і кадрів, які я зробив за кілька тижнів до того, як споруду було зруйновано. На жодній фотокартці не було зображено споруду цілком. Наприкінці довгої розмови Кінкл зробив такий висновок: община, що побудувала її на шматку землі в Хеклі, і водночас повна конспірація, котру підтримували й посилювали паралельно з нагромадженням форм та конструкцій, однозначно слугують доказом чогось. Але щоб з’ясувати, чого саме, нам варто припинити балачки й почати будівництво.

Натхненний своїм останнім проектом (і в якості продовження пов’язаних із ним ідей), влітку 2010 року я вирішив провести схожий експеримент у зовсім інших умовах на маленькому острівку неподалік шведського острова Готланд. Я прагнув дослідити зв’язок між общиною і спілкуванням та розглянути мову в широкому значенні слова, а також її вплив на творчість і колективізм. Я усвідомлював, що отримані результати можна буде аналізувати лише в контексті специфіки даного проекту та цієї конкретної споруди, але в роботах, створених в результаті проведення даного проекту, я намагався зануритися й у більш узагальнені питання щодо природи спілкування. Так як цей проект можна розглядати і як такий собі навчальний приклад, і як соціальний експеримент, і як твір мистецтва, моєю метою було дослідити його водночас під усіма трьома кутами зору. Основними поставленими питаннями були наступні: Якщо мова є ключовою для людської спільноти, що відбувається, якщо ми нехтуємо нею? Як ми взаємодіємо між собою, і як це впливає на наші соціальні зв’язки та співпрацю? Нам вдасться знайти нові способи комунікації, чи ми погодимося мовчати? Передбачалося, що проект допоможе знайти відповіді на ці запитання.

Протягом десяти днів група з одинадцяти людей, включаючи мене, жила на маленькому острові, не розмовляючи. Група складалася з шести жінок та п’яти чоловіків, одного італійця, одного француза й одного австрійця, решта ж групи були шведами. Ми не були добре знайомі раніше, а багато хто з нас взагалі раніше ніколи не зустрічався. Троє учасників належали до маленької знімальної групи. Решта була зайнята спорудженням дерев’яної конструкції без жодного плану чи проекту та з обмеженою кількістю інструментів та основних будматеріалів. Неможливо було будувати й працювати узгоджено без використання мови. Ми не спілкувалися жодним чином, ані усно, ані письмово, протягом усього часу перебування на острові. Окрім спільного будівництва конструкції, ми всі, включаючи знімальну групу, мали організувати й розподілити наші щоденні обов’язки, зокрема приготування їжі, миття посуду, очищення туалету та підтримання вогню. Знімальна група жила разом з нами, а отже, мала з нами й працювати, на рівних умовах з іншими учасниками, не використовуючи мову. В їхньому розпорядженні було лише 30 хв. кіноплівки на день, і до їх обов’язків належало задокументовувати різноманітні щоденні ситуації та взаємодію між нами з акцентом на наші спільні зусилля, спрямовані на будівництво споруди. Фільм мав показати, як відносини між учасниками поступово змінюються в процесі їх співжиття без розмов, і як відбувається співпраця між нами та акт спільного творіння, коли спілкування заборонене. Водночас через умови, за яких мала працювати знімальна група, фільм мав вийти чимось середнім між документальним свідченням та результатом процесу (його обмежень), а отже, сама його структура відображала б процес будівництва. Коли члени знімальної групи не фільмували, вони могли приєднатися до інших і разом з ними будувати споруду або ж займатися своїми справами.

Як я вже зазначав, на початку проекту моя увага була сконцентрована на зв’язку між общиною та спілкуванням, а також на колективній відмові від використання мови. Та після проведення часу на острові акценти змістилися на зв’язок між особистістю та общиною. Я встановив, що співпрацювати без спілкування не настільки складно, адже швидко знаходяться інші способи комунікації з метою вирішення простих практичних завдань. Проте це вкрай обмежена форма спілкування, яка унеможливлює висловлення більш складних ідей. Найбільше мене здивувало те, наскільки просто було жити разом і зблизитися з людьми, яких ти не дуже добре знаєш, і при цьому заборонено використовувати мову, щоб розповісти одне одному свої традиційні історії з особистого життя та поділитися власними переконаннями. Через кілька днів спільного проживання й роботи між нами встановилися певні відносини, в деяких випадках навіть дружба. Я б навіть сказав, що попри відсутність знань про особистість кожного з учасників за межами проекту, в усіх нас розвинулося почуття причетності та прив’язаності. Твоє місце в групі визначалося тим, що ти робив, а не тим, ким ти хотів здаватися, твоїми переконаннями та особистою ідеологією. Крім того, це вплинуло на формування взаємовідносин та ієрархій, всі прагнули співпрацювати з іншими членами групи заради спільної мети. Можливо, такий стан речей був зумовлений тісним зв’язком між тим, ким ти є, і тим, що ти робиш. Іноді, коли ти просиш про щось жестом, це скидається на вимогу, і хоча інколи це найчесніший і найправильніший спосіб висловити своє бажання, він змушує тебе почуватися винним, зобов’язаним віддати щось групі взамін. Мені здається, що наші життєві умови мали певною мірою десуб’єктивуючий ефект, тобто наша тимчасова община була сформована співпрацею, постійною віддачею, а не особистими переконаннями й суб’єктивними рисами окремих особистостей.

З самого початку цей проект був чимось на зразок утопії. В першу чергу це виявляється у подвійній дії – відокремлення та творіння, котрі французький філософ Жиль Дельоз називав основними рисами безлюдного острова. Відмова від цивілізації дечим схожа на відмову від спілкування. Створення нових споруд спільними зусиллями дечим схоже на створення нових способів комунікації. Водночас це дуальне відокремлення-створення передбачало й від-творення. Інструменти й деревина постачалися на острів з материка, наша комунікація часто являла собою спробу висловити те, що ми в нормальних умовах сказали б своїми рідними мовами. Та все ж я переконаний, що ці обмеження у спілкуванні й умовах життя здійснили такий вплив на наші взаємовідносини та створили такі можливості для гри й експериментів із соціальними зв’язками, способами комунікації та життям в цілому, які за будь-яких інших умов не були б можливими. В цьому контексті даний проект нагадує контркультурні експерименти 60-х та 70-х років зі створення "альтернативних общин", італійських автономістів та концепцій на зразок "Тимчасових автономних зон" Хакима Бея. У цих концепціях пошук альтернативних способів "втечі" є політичною стратегією опору. Франко Берарді ("Біфо") стверджував, що автономія як частина політичної стратегії "покликана не змінити світ, а здійснити втечу". Проте "не просто здійснити втечу, а знайти… нові слова,.. щоб почати по-новому сприймати світ".

Хоча я поділяю віру у важливість альтернативних точок зору як джерел натхнення та експериментів, я не впевнений у їх практичній користі для політики. Особисто я бачу більше можливостей у натхненні, відчутті напрямку руху чи фантазій, пристрасті, яку, якщо спроба буде вдалою, можна буде відчути, ніж у практичних висновках або накреслених планах. Іншим словами, мені хотілося б розглядати свої проекти як міф або часткові спроби зрозуміти, яким може бути співжиття, новий погляд на співжиття як таке і на те, як воно може впливати на нові експерименти, котрі гратимуться й деконструюватимуть мову сучасності. У 1967 році, коли народилися перші ідеї, пов’язані з оригінальним проектом у Хекні, ситуаціоніст Рауль Ванейгем ототожнив сучасну домінуючу мову з формою авторитарного контролю та відчуження і наголосив на необхідності пошуку нової. Він пише: "Мова цілісної людини буде мовою як цілим, можливо, це буде кінець старої мови, що складається зі слів. Винайдення такої мови означає реконструкцію людини аж до її несвідомого. Цілісність прокладає сама до себе шлях крізь подрібнену нецілісність думок, слів та дій. Ми муситимемо розмовляти, доки не навчимося обходитися без слів."

Емануель Альмборг, Нотатки відвідувача, 15 липня 2010

Переклад Ольга Кравченко, фото-заставка - Emanel Almborg, Stills from video. Artist talk з Емануелем Альмборгом відбувся в ЦСМ 17 грудня 2010 року