#1. ДЕ ТИ Є ЗАРАЗ І ЩО ТИ ТАМ РОБИШ?

Зараз я у Києві. Приїхала в Україну з моїм чоловіком, котрий був украй зацікавлений в українській повсякденній культурі. До приїзду сюди я нічого не знала про цю країну, та мені подобалася ідея опинитися у цілком новому місці. На сьогоднішній день я також стала прихильником української повсякденної культури, мене захоплює вдячність людей один одному (в особистих відносинах), спільне переживання багатьох емоцій, а також важливість дружби та ненапружена атмосфера у столиці...  Мені також дуже подобається моє життя тут, щодня я малюю комікси для різних французьких проектів, а також створюю дещо з візуального арту.

#2. ЯК ВИНИКЛА ІДЕЯ ПРОЕКТУ АТАРАКСІЯ?

Термін Атараксія використовувався Епікуром для позначення душевного спокою. Кілька років тому мій брат дав мені невеличку книжку - там був текст, який Епікур написав своєму другові Менекею. В першу чергу його філософія привабила мене тим, що вона вчить нас жити поточним моментом і не боятися смерті.

Пізніше, коли я зацікавилася рухом "Simple living", котрий передбачає відмову від споживання, припинення руйнування природних ресурсів та прагнення уникати екологічних катастроф, я поглянула на твори Епікура під новим кутом. Я усвідомила, що Епікуризм має стати важливою складовою філософії сучасних прибічників екологічного стилю життя, чимось на зразок запрошення до обачного, простого та щасливого життя.

Виставка "Атараксія" – плід цих роздумів. Для її створення я використовувала матеріали, що підлягають вторинній переробці та пінопласт. (Ідея використовувати пінопласт вперше прийшла мені на думку, коли я спробувала зімітувати килими, котрі вішають на стінах в Україні, і котрі створюють відчуття спекотності та насиченості простору). Такого роду матеріали, котрі ми можемо класифікувати як "бідні", здатні генерувати нові думки у сфері філософії.

Виставка проходила в маленькому лісі, на Замковій горі, поруч із Андріївським узвозом. Мені здалося, що ліс максимально відповідає ідеї виставки. Це був такий собі осередок вільного часу за межами заклопотаності міста.

#3. У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ВІДМІННІСТЬ У ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО ТА ФРАНЦУЗЬКОГО ХУДОЖНИКА?

Гадаю, це залежить від художника, та після обговорення цього питання з місцевими митцями, я прийшла до висновку, що тут складніше займатися вільними некомерційними творчими практиками. Наприклад, у Європі молоді художники можуть отримувати соціальну допомогу (в якості безробітних) і протягом довгого часу можуть зосередитися на власній творчості. Одного разу під час фестивалю короткометражних фільмів, організованого Французьким культурним центром, я була здивована почути, як президент культурного центру висловлював власне незадоволення рівнем українських фільмів у порівнянні з французькими. Учасниками фестивалю були українські молоді режисери, котрі щойно закінчили середню школу, тоді як французьку сторону складали майже сформовані професіонали, випускники кінематографічних шкіл, котрі значною мірою відшліфували свої навички та вміння. В них було достатньо часу на створення цікавих проектів не за гроші, а для себе самих, без жодної сторонньої підтримки.

В Україні мене переслідує відчуття, що місцеві художники прагнуть стати професіоналами одразу або ж шукати фінансової допомоги. Можливо, тому що рівень соціальної підтримки безробітних, на яку живе більшість художників у Європі, в Україні занадто низька, щоб на неї можна було проіснувати.

#4. ЩО ТЕБЕ ХВИЛЮЄ ЗАРАЗ У ТВОЄМУ СВІТІ ТА СВІТІ НАШОМУ (СПІЛЬНОМУ)?

Зараз я читаю книгу Василя Гросcмана "Життя та доля", котра зачепила мене до глибини душі. У цій книзі на весь світ поширилося зло (мова йде про Другу світову війну), та попри це автор вірить у невеличке добро, в людину та в життя. Загалом, мені здається, що саме це є найбільш зворушливим: здатність людей допомагати один одному та протистояти невдачам, чіплятися за життя. Саме так я розумію мистецтво (що б це слово не означало) – як боротьбу за щастя та життя.