Якщо б ми подивились на архітектуру як на продукт, який споживає місто, як на їжу, що для нас куховарять архітектори, то звісно нам хотілося б мати у міському просторі і вибір на різний смак, і вигляд, що не викликає сумнівів про безпечність, і безумовно аромат, яким у відношенні до вулиць є той фльор, що викликає незабутні емоції. Хороші страви, як і архітектура змушують нас повертатись у міста, де ми знову можемо почастувати себе чимось особливим. Часами ми згодні долати немалі відстані і витрачати суттєві кошти, щоб лише порадувати себе унікальними ласощами, як їстівними так і архітектурними. Годі казати, який вплив на нас має щоденний раціон, і які життєдайні настрої може дарувати прогулянка рідними кварталами, скверами і майданами по дорозі у справах чи додому.   

Саме з метафори архітектура як їжа у жовтні 2010 в рамках програми Свято Генерацій (Творче місто – простір взаємодії) за круглим столом активні містяни заговорили про архітектурне обличчя Ужгорода. Того дня на публічне обговорення прийшли громадські діячі, мешканці міста, і навіть головний архітектор міста з заступником міськголови. Після публічної дискусії дійшли згоди - вжити заходів, щоб зберегти родзинку міста – історичний центр. Сумніви щодо релевантності цих посадовців, на жаль, виникли і переросли у стійке переконання, коли вже цієї осені стало очевидним, що озвучені можновладцями обіцянки виявились цяцянками. Головний архітектор на разі в Ужгороді інший, так само як і мер, і важко тепер з'ясувати чи відсутність відповідних заходів для покращення якості архітектури є наслідком втрати інституційної пам'яті (це так само, як коли у вашому улюбленому ресторані змінився шеф, а новий не відає, що було до нього), чи влада, навіть змінивши "інтерфейс", не планує оновлювати меню приорітетів.

 Fura Kultura на Театральній площі в Ужгороді, проект Свято Генерацій

Поза всякими сумнівами, стан архітектури в Ужгороді найвлучніше можна описати улюбленим словом ужгородського поета Андрія Любки – ЖАХІТТЯ! Поет, правду кажучи, коментує цим виразом як хороше так і паскудне, одним словом маркує все те, що викликає бурю емоцій і не потребує додаткових пояснень. Так і є. З одного боку, в Ужгороді маємо бурю емоцій містян з приводу очевидної втрати архітектурної спадщини, з іншого - відсутність потреби у будь-яких поясненнях, що від поглиблення цієї кризової ситуації програють усі без виключення.

Доля архітектурного середовища стала гостро-соціальною темою за останні роки практично у всіх містах України, і такою ж повсюдною є недієздатність муніципалів, незалежно від економічного стану міста. Львову, наприклад, вдалося повернути пристойний вигляд більшості будівель у центрі міста, бо історична забудова міста - у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Львів є прикладом далекоглядного рішення "згори-вниз", і це нормально, що в даному випадку бажання захистити культурні та майнові інтереси територіальної громади були порівну сполучені із амбіціями відомих осіб зробити політичну кар'єру. Ужгород відрізняється тим, що це приклад низової ініціативи. Коло людей, уповноважених власною небайдужістю, після року даремних очікувань зібрали рештки ентузіазму і замість того, щоб продовжувати бідкатись на власних кухнях, почали діяти. Вони згуртувались в ініціативну групу у соціальній мережі, сформулювали вимоги у петиції до влади, а нині популяризують можливості форматів співдії серед зацікавлених "гравців" міста. Група Відкрите звернення ужгородців до головного архітектора окрім сприяння солідарності у процесі відстоювання суспільних позицій і творення нової бажаної ситуації, методом відкритих онлайн обговореннь намагається знайти протидію для двох знаних викликів на шляху усіх міських перетворень: відсутність грошей і професіоналізму. Якщо у немолодих громадян, ненатхненних передчуттям нових можливостей, на цьому етапі опускаються руки, то позиція молодих за духом і за фахом захоплює здоровим глуздом та їх хочеться цитувати: "Ну, а як зовсім нема грошей, то до дупи така влада?!". Правди, яку сьогодні знає кожен, ніде діти: керівник не потрібен, якщо він не може знайти ресурси для розвитку. Поряд з цим для подолання кризи професійності пропонують аутсорсити експертів, наприклад, з Австрії або Чехії, які є відомими майстрами з реставрації архітетурних атракцій.

Цього тижня в Ужгороді запланували перейти від колективного висловлювання до суспільної маніфестації. У вівторок, 13 вересня о 14:30 ініціативна група запрошує усіх, хто "стоїть" за місто, на площу Театральну для участі у ході до міської ради, де меру міста передадуть петицію. За словами Віки Рижової, ужгородської журналістки та учасниці ініціативної групи, петиція покликана змінити ставлення до архітектури не тільки городян, але і людей відповідальних за цей процес. Очікується, що чиновники теж зможуть долучитись до ініціативи. До вимог, чи скоріше побажань громади, входить, зокрема впровадження охоронної зони в історичній частині міста та перегляд положень, що регулюють встановлення вивісок на центральних вулицях. 

18 вересня Ужгород святкує день міста. Ініціативна група приурочила цьому дню фотовиставку - тематичну експозицію диптихів із зображеннями будинків, які були сфотографовані з одних і тих самих точок в кінці 80-х та вже знову в 2011. Фотовиставку створили для того, щоби висловитись проти "штампів краси міста", якими влада щедро приправляє свої урочисті декламації. На світлинах контрастно видно, що чарівність Ужгороду практично перетворилась в легенду, що зміни разючі, і теперішній стан речей потребує термінового втручання.  

Колективна фотовиставка "Архітектурний колапс"

Свого часу художник і мислитель Хундертвассер запропонував сприймати архітектуру як нашу третю шкіру; відповідно, перша – дермос, друга – одяг. Міські забудови є не тільки предметом споживання, але також є основою того, як ми себе ідентифікуємо, тобто як ставляться до самих себе громадяни. Самовизначення здійснюється не просто.