Художник, що пише зображення на фасадах або малює яскраві графіті на стінах в міському просторі, звично сприймається владою як хуліган, шкідник і провокатор. Його не шанує дільничний міліціонер, його не любить двірничка, яку можуть змусити «реставрувати» заспокійливу безбарвність травмованої кольором штукатурки в під’їзді. Нормою вважається утилітарна архітекторська стриманість: прісна сірість сталі, анемічна білизна пластику, бездиханна монотонність бетону, що, ніби, символізує незламність заданого порядку, надійність і твердість чоловіка-будівельника-політика. Модерністською ж сміливістю в новобудовах вважається стовпчик бежевих або блідо-аквамаринових балконів. Перефразовуючи ідеї ситуаціонізму, можна сказати, що забарвлення міських фасадів є дискурсом влади в кольорі.

Однак ситуація може бути протилежною, коли дуже простий хід та ще і зі сторони міської влади може наповнювати банальну і функціональну еклектику міських забудов життям, коли зміна лику будинку може ставати суспільною подією, консолідувати і підбадьорювати людей. На початку нульових подібна ситуація відбулася в Тирані, де щойнообраний мер, колишній художник Еді Рама першим своїм рішенням на новій посаді закупив фарбу для зміни сухих будівельних кольорів старих будинків на свіжі кольори веселки. Рама каже, що до його новації місто було, немов би, мертве і нагадувало тіло, інколи Рама навіть жартома називав ту Тирану Кандагаром.  Для оздоблення були вибрані найяскравіші кольори спектру, візерунки на будинках нагадували роботи художників Поля Клеє або Піта Мондріана. Джейн Крамер писала в The New Yorker, що Рама скоріше не політик, а художник, який вирішив, що місто – його полотно. 

І хоч опозиціонери Рама стверджували, що його фарби лише макіяж, лише ефектне відволікання від економічних проблем, акція Рама хоч як безпрецедентна. Рама був мером Тирани з 2000-го по 2010-й рік, в часи, коли Албанія, за його словами,  ще існувала в буферній зоні між «варварським колективізмом» і «диким індивідуалізмом». Албанська постсоціалістична ситуація унікальна. Албанія багато років перебувала в добровільній політичній ізоляції, підтримуючи дипломатичні відносини лише з Румунією і Китаєм. Вона була останньою державою в Європі, що підписала Гельсінську угоду і взяла обов’язки забезпечувати права людини. Демократичні реформи 90-х здійснювалися дуже повільно, економічна ситуація була поганою і нестабільною, безліч албанців стали жертвами фінансових пірамід.

Вигадка Рама була цілком доречна, адже вона в простий спосіб змінила клімат сприйняття буденності в албанській столиці і виявилася протиотрутою колективному песимізмові. До того ж ситуація цікава з точки зору політичної методології, коли дотепна художня ініціатива не кволо затверджується муніципалітетом «у встановленому порядку», а ним же вигадується і курується. Після цього жителі Албанської столиці Тирани навіть почали жартувати, що в доречно було перейменувати їхнє місто в Ти-Рама.

В молодості Рама навчався мистецтву в Албанській академії мистецтв, де з друзями організовував дискусійний клуб «Рефлексії». В 90-ті він два роки прожив в Парижі, де у нього було зовсім мало, але все що він хотів: дешева квартира, старенький лептоп, німецька подружка і фарби. Саме тоді Рама захопився Пікассо, Ернстом і Беконом. Якийсь час він ділив кімнату з албанським відео-художником Анрі Сала, котрий майже за десять років зніме про Рама фільм. Рама був міністром культури, першим його рішенням на посту міністра було відкриття в Тирані кінотеатру: «для суспільної безпеки темний зал з гарним фільмом буде кориснішим, ніж неосвітлені вулиці з тисячами поліцейських». Рама любить носити кольорові сорочки, червоні шкарпетки і неголеність. Він пережив два замахи на своє життя. Рама вважає, що не має нічого більш цінного, ніж залишити гарну історію після себе.

Фото: Bradford Leinberger, davduf, Rapsak, tpierce

З ініціативи мера Рама для повернення Тирані її ідентичності з центра міста було знесено ряд нелегальних будівель: торгових точок, кафетеріїв і публічних будинків, прибрано 90 тисяч тонн сміття. Замість двох тисяч знесених кіосків в парках міста висаджено 1800 дерев. Але пам’ятати Раму будуть скоріше за цей його соціальний експеримент «Що кольори роблять з нами?».

Подібні ініціативи не поодинокі. Схожу ідею зустрічаємо нещодавно в Чехії в рамках проекту  художниці Катеріни Шеди «Кожному псу – свій господар» в 2007 році фасади будинків кварталу Лішен в місті Брно змінили колір з звичного сірого на яскравий. Мультикольоровість виражала походження жителів району з різних куточків країни. Однак за спостереженнями зміна декорацій, ніяк не вплинула на розпорядок жителів міста. Тоді Шеда пішла ще далі, надрукувала серію футболок з зображенням різнобарвних фасадів району Лішен і розіслала їх жителям кварталу, вказавши в графі «Адреса відправника» імена і адресу сусідів отримувача. Виникала ілюзія, що жителі району самі розсилають один одному подарункові футболки. Швидко виник  місцевий міф, громада району оживилася. Багато сусідів, що раніше ледь віталися між собою на базі цієї ситуації познайомилися між собою і знайшли інтерес до спілкування.