Український політолог та культуролог зі Львова ТАРАС ВОЗНЯК про те, що допомагає збільшити нашу здатність бажати чогось.

 

"Це так, як дивишся в дзеркало: можна любити, можна не любити це зображення, але варіантів змінити дуже мало. Тобто можна щось змінити, але не принципово", - такою бачить свою Україну редактор часопису "Ї", український культуролог та політолог, організатор громадських акцій Тарас Возняк. ВЕЛИКА ІДЕЯ прогулялась з паном Возняком публічними просторами Львова, зупинилась на його улюбленій вулиці Грушевського, і завела розмову про те, як зробити соціальні комунікації на вулицях міста більш дієвими та продуктивними?

 

Що Вас прив’язує до України, яку мотивацію Ви знаходите працювати саме тут?

Як кажуть в народі, іншої країни в мене немає. Я не народився в Україні, я народився в Совєтському Союзі, і ми робили усе, щоб наша країна з’явилась. Яка вже з’явилась - така і є. В силу обставин вона не усім подобається, в тому числі і мені, але іншої немає. Це так, як дивишся в дзеркало: можна любити, можна не любити це зображення, але варіантів змінити дуже мало. Тобто можна щось змінити, але не принципово. І в цьому сенсі, не тільки для мене, але й для багатьох - єдина форма самореалізації, яка дійсно можлива, прив’язана до України. У багатьох є ілюзія, що поїхавши в Аргентину, можна там реалізуватись, але, насправді, це означає відмовитися від свого лиця - тут є і соціальні аспекти, і культурні, і психологічні. Ти маєш, зазвичай, погодитися на пониження статусу (з хірурга до медсестри), якщо тут ти побутуєш в культурі на одному рівні, то там уже в зовсім іншому, бо тут ти можеш читати високу поезію чи філософські твори, а там – оголошення про роботи і таблички «ВХІД/ВИХІД». Я, загалом, трохи перебільшую, але, все ж, оцінити, наприклад, в італійській культурі глибину тексту рідко вдається якомусь, хто не походить з цієї культури. Тож вибір є значною мірою без вибору, якщо ти не готовий відмовитись від самого себе.

 

Що Вас найбільше мотивує в житті, яка особиста мета та ідея допомагає щодня працювати?

Мотивації прості - все зводиться до самореалізації. Можливо менш амбітним людям це байдуже, або вони думають, що самореалізація – це накопичення зелених папірців із написом “In GOD WE TRUST”. Але це все ілюзія, ці папірці - допомогають акселерувати і збільшити твої можливості, але не збільшити здатність бажати чогось. Якщо ти нічого не бажаєш, навіть маючи купу грошей – нічого не зміниш. Підстави для такої самореалізації прив’язані до першого питання, тобто йдеться про створення достойної шкаралущі, у якій ми перебуваємо. Основною метою, мабуть, є те, аби та, свого роду матрьошка, «родина-місто-країна», успішно функціонувала.

 

У яких громадських ініціативах Ви брали участь, які можете назвати успішними? Які інструменти застосовували, щоби згуртувати довкола них спільноту? Якщо говорити про ситуацію відсутності мотивації грошової, то що є запорукою, яка допоможе довести ідею від початку до кінця?

В нас багато таких ініціатив. Журнал «Ї» є, насправді, в першу чергу громадською організацією. Основна діяльність - це не тільки видання паперових чи електронних чисел журналу, а й організація різних громадських акцій. Однією з найперших і найуспішніших була «Справа Шульцґейту», коли були з Дрогобича викрадені фрески Бруно Шульца і вивезені до Ізраїлю. Громадська реакція на це значною мірою формувалась зусиллями середовища, яке утворилось довкола журналу «Ї». Це завершилось великим успіхом, бо держава Ізраїль визнала фрески власністю України, хоч вони далі там знаходяться в музеї Яд ва-Шем на реставрації та експозиції, але це безсумнівний успіх. Другий успіх був, коли у 2003 році ми вели велику суспільну дискусію, що стосувалась українсько-польського етнічного конфлікту на Волині. Це складна тема, навіть внутрішні обговорення призвели до того, що частина редакції пересварилась між собою, втім, коли постають такі складні питання - це природно. Свідченням успіху було те, що промова тодішнього президента Кучми в селі Павлівка на околиці колишнього містечка Порицьк значною мірою складалась із тих тез, які ми заклали в часописі «Ї». (11 липня 2003 році в с. Павлівка, Іваничівського р-ну, Волинської обл., як вшанування 60-ї річниці Волинської трагедії і акт примирення, відбулася урочиста зустріч президентів України і Польщі Леоніда Кучми та Олександра Кваснєвського та було встановлено пам’ятну стелу. від РЕД.).

Таких акцій ще є багато. Остання, в якій теж брав участь наш журнал - «Пам'ять без агресії». Цього року після ексцесів 9 травня із незрозумілими червоними прапорами, мордобоями, усім тим соромом, який продемонструвала в тому числі і львівська громада, готувалась ще одна акція 22 червня у день початку (чи де факто продовження) Другої світової війни. Тоді, за участю журналу «Ї», громада об’єдналась і нам вдалось якоюсь мірою допомогти уникнути безглуздих протистоянь в українському суспільстві. 

 

Ви вірите в культуру площ? Як зробити так, щоб соціальне спілкування на вулиці було більш продуктивним? Не йдеться про агресивний вихід на площі, а саме про щоденне спілкування, поширення інформації, комунікацію.

Звичайно воно важливе – особливо в містах. Площа ж є концентрованим місцем у місті, куди збігаються ручаї з різних сторін, витворюючи щось. Безсумнівно, кожна площа має свій характер, дух і це не просто місце, а місце збору, насичене власною атмосферою, а отже й ідеями. Є площі і вулиці живі, але є й вбиті. Втім, усі їх можна оживляти. Якщо років 15-20 тому площа Ринок була мертвою, і все соціальне життя відбувалось на проспекті Свободи, то за останні 10 років філософія площі Ринок переосмислилась, і вона ожила. Там танцюють сальсу, є спілкування в живих кнайпах. Але це, водночас, є викликом для громадян міста - зберегти, або й витворити живу тканину міської атмосфери, культурного життя, не перетворити все на кітч, пластмасу і обслуговування туристів, зберегти автентичність у персоніфікації. Цікаво також оживити менші міста, наприклад Жовкву. Свого часу, 30 років тому, ми пробували перекладати тексти Бруно Шульца, і поступово переконали дрогобичан, що він істотний для них, і тепер вони ним пишаються. Також є цікавий польський письменник, швидше за все німецького походження, Зіґмунд Гаупт, який багато писав про Жовкву. От зараз ми хочемо перекласти корпус текстів, зробити число про Жовкву, щоб наповнити її камені змістом. Бо, якщо говорити про площу, то центральна площа Жовкви чудово відновлена, і, головне, - вона досі жива, вирує людьми, важливо додати цьому простору реального контексту, сенсів. Ми будемо пробувати це зробити, уже є відібрані тексти, люди, які готові перекладати, мешканці Жовкви, які готові співпрацювати.

 

Як Ви думаєте, як громада Жовкви сприймала би культурні акції на цій площі? Якісь кінопокази вишуканого кіно, літературні читання?

Жовква - маленьке містечко, тисяч п'ятнадцять мешканців - це, звичайно, одразу масштабує події. Але такі акції робляться не лише для місцевих. Жовква важлива не тільки для тих, хто там живе зараз, вона важлива для культурного польсько-українсько-єврейського контексту. І мені здається, було б добре перетворювати її на місце зустрічі поляків і українців. Колись ми виробляли таку ідею, щоб стагнуючий польсько-український академічний проект, котрий мав трансформуватись в польсько-український університет, заякорити в Жовкві. Містечко ж недалеко від Львова, професура могла б їздити. Там у замку, який є зараз пусткою, можна було б зробити коледж. Поки цей проект у підвішеному стані, але це саме і є те наповнення простору змістом і сенсами.

 

Яка Ваша улюблена площа у Львові?

Її, як окремої площі, немає. Це частина проспекту Шевченка, де стоїть пам’ятник Грушевському. Не через пам’ятник Грушевському, а тому, що тут віддавна був згусток інтелектуальних потоків. Вулиця Фредра - колишня Хоронщизна, де стояв палацик графа Алєксандра Фредро, творця більше тридцяти комедій польською мовою і дідуся Андрея Шептицького. Там, де стоїть пам’ятник Грушевському, був майже аналогічний пам’ятник Фредро, тільки з головою повернутою у інший бік. Ще на площі була кав’ярня «Шкотська», де було написано більшу третину матаналізу, який вивчається у всіх університетах світу – від Куала-Лумпуру до Сантьяго-де-Чилі. Львівський Університет теж починався тут, на вулиці Миколая, тепер Грушевського. 

 

Розмовляла Галя Шиян, фото - Олександр Населенко

ВЕЛИКА ІДЕЯ, платформа суспільно значимих ідей та соціальної журналістики, розпочинає серію електронних публікацій під назвою ГОЛОС ВУЛИЦЬ. Мета цього журналістського проекту, така ж як і у одноіменних подій - відновлення традиції використання відкритих публічних майданчиків у містах для суспільних обговорень, виголошення промов і представлення ідей. Починаючи з жовтня, у різних містах країни особистості міста, що виробили персональну стратегію, впроваджують власні ініціативи та реалізовують партнерські проекти для збагачення українського контексту (agents of change по-іншому) на площах міста міркуватимуть в голос про те, куди може прийти їхня Україна.

 

МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ

ГОЛОС ВУЛИЦЬ зі Львова: Люди дуже стимулюють... Тварини зовсім вільні: каченята, козенята просто собі тусують 

Як ваше місто може взяти участь у проекті ГОЛОС ВУЛИЦЬ?

Автор
1980 р.н. перекладач, авторка концепту. В 16 я мріяла жити одна в мансардному помешканні, спати до обіду, безладно харчуватися, а вечорами вживати трунки з митцями, музикантами і поетами. В 26 я жила у майже мансардному помешканні, кермувала бізнес і помірковане сімейне життя. На розбудову такої рутини мене наштовхнула освіта класичного філолога, якій я не бачила жодного практичного застосування. Зараз, станом на 32 повних роки, я багато намандрувала, назбирала у своєму архіві загоєні шрами від регулярних любовних страждань, жмут аматорської писанини та стоси репортажних фото, знайшла таки застосування освіті класичного філолога. Сповідую філософію гедонізму, успіху в якому можна сягнути лиш кропіткою і наполегливою працею, живу одна в майже мансардному помешканні, сплю до обіду, безладно харчуюсь. Понад усе ціную спільність духу з сестрою і акцептування батьками мого життєвого вибору, добре товариство, плинність, усамітнення, самоекзилу та клацання відвертості між людьми. Відтак, мрію, що: В 36 матиму дітей, і хоч не певна щодо шлюбу, знаю точно - тати їхні будуть бездоганними. В 46 напишу роман і продовжуватиму жити подорожами, не знаючи де наступний пункт призначення, але маючи спокій в серці від того, що у мене є справжній фундамент родинної опори і дім там, де народилась. В 96 сидітиму десь на сонячній терасі з молодими поетами, куритиму самокрутки з травою, питиму вино і насолоджуватимусь прекрасним. В 106 я далі житиму, але лише в книжках. (Те, що між сорок шість і п’ятдесят шість прірва мене зовсім не лякає. Думаю, у неї можна пірнути з усім гедонізмом).

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Людський розум — природжений картограф, казав Антоніо Дамасіо.