Фото: Олександр Ляпін

В українському культурному просторі арт-центр Павла Гудімова «Я Галерея» виглядає каналом ідейного і незаангажованого мистецтва. Ініціативи арт-центру «Я Галерея» нагадують дипломатичні акції між старими і експериментальними формами, між шепотом індивідуального пошуку і гомоном традицій народного мистецтва. Арт-центр, що починався з творчої майстерні «Я Дизайн» і затишної камерної галереї на Подолі, існує вже майже 6 років. Минув вже рік від того як в грудні 2010 року була відкрита «Я Галерея» в Дніпропетровську. З цієї нагоди ми вирішили дізнатися думку Павла Гудімова про нові регіональні ініціативи, про місце арт-центру «Я Галерея» в сучасному мистецькому процесі, про джерела його натхнення і творчі наміри на наступний рік.

Як би ви прокоментували результати премії PinchukArtCentre?

Я вважаю, Кадан заслуговує на премію. Він активний, він цікавий, він послідовний. Я його дуже поважаю як художника. Жанна Кадирова – одна з художниць, котрих в Україні не просто знають, її люблять. Це набагато важливіше, ніж будь-яка премія. Щодо Радкевича було трішки дивно, але Ханс Ульрих Обріст побачив у його роботі достатньо глибокий зміст. Приємно, що це було рішення, що не викликало внутрішніх запитань. Пінчуку взагалі окрема подяка за те, що він привозить і знайомить важливу світову спільноту з українським мистецтвом. До PinchukArtCentre поняття «сучасне мистецтво» було аж надто локальним. Тепер же, коли кажуть «сучасне мистецтво», мають на увазі і світове сучасне мистецтво, можуть процитувати Олафура Еліасона чи Муракамі, живцем побачити роботи того ж Ентоні Гормлі, якого я вважаю одним з найцікавіших художників сучасності. Це єдиний приклад, коли заможна людина стільки вкладає в таку культурну інституцію, робить це на достатньо високому рівні. Тому добре, що щось подібне існує. PinchukArtPrize для України – це свято.

PinchukArtCentre робить фокус на молоде українське мистецтво, нещодавно музейні інституції звернули увагу на «нову хвилю українського мистецтва». А як би ви по відношенню до українського мистецтва оцінили свій власний кураторський пошук?

Я думаю, будь яка інституція, коли починає свою діяльність, («Я Галереї» – вже майже 6 років), має в перші роки визначитися, який напрям її цікавить. Якщо цікавитися всім, лишатися суб’єктивним, то можна так і не отримати своє обличчя. Є декілька напрямків, які я ініціюю як куратор інституції.

Перший напрямок, яким я активно займаюся, – це музейний проект «Нові старі майстри». Це художники, які працюють в техніках ренесансу, але рефлексують на сучасні теми: Равський, Костирко, Маков, Волокітін і так далі. І вони працюють з достатньо гострими темами - особистими та соціальними. Чому це все відбувається в музеї? Бо проводиться така лінія паралелі – між традиційним музейним простором і сучасним мистецтвом, створюється діалог. Виникає мімікрія, коли сучасне мистецтво нібито ховається за традиційні форми, а традиційне мистецтво нібито виходить на сучасний рівень. Причому традиційним, наприклад, у Львові у Національній картинній галереї було європейське мистецтво з 18-го- початку 20-го століття. До речі, у Львові відвідування музею під час виставки виросло в 10 разів. У Дніпропетровську - це російське мистецтво того ж самого періоду. Тобто такий трішки неочікуваний хід: Бенуа, Куінджи з сучасними авторами, і, мені здається, саме в такому поєднанні це може бути зручним для глядача, який може бути традиційно налаштованим і казати, що сучасне мистецтво – це суцільна мазня, але проект буде повністю закреслювати таку точку зору, тому що вони прийдуть і побачать те, що мазнею важко назвати, там є елементи історичного мистецтва, є елементи постмодерністського, концептуального мистецтва, елементи кітчу, але при цьому в дуже традиційній для глядача формі. Таким чином, останнім часом напрям «Нові старі майстри» є одним з найцікавіших для мене.

Ще один напрямок називається «Новий наїв» – нове наївне мистецтво. На жаль, жодна інституція поки що не підтримує цей напрям мистецтва. Тому я маю підвищену відповідальність і перед художниками і перед соціумом. Основна теза української ментальності (вона близька до фрази Бойса «Художником може бути кожний») – в кожній родині є свій геній. В кожній українській родині є людина, яка або малює, або фотографує, або пише вірші, або співає, тобто культурний фактор є одним з фундаментальних для нашої нації. Причому це починаючи від далекого карпатського села, з якого, можливо, походить Енді Уорхол, закінчуючи луганськими степами, – скрізь є таланти. І проект «Новий наїв» – це спроба організувати нове наївне мистецтво, яке дуже близьке по духу до сучасного мистецтва, але воно не пройшло через етап освіти, який іноді руйнує певну сміливість. І зараз ми відкрили «Новий наїв» – великий проект за участю 11-ти авторів в дніпропетровському арт-центрі «Я Галерея». Реакція дуже різна: від «Боже як красиво і яскраво» до «Що ви таку порнографію показуєте?». Важливо, що проект нікого не залишає байдужим.

І ще один напрямок – це робота с молодими авторами. Самі розумієте, що важко говорити про сучасне мистецтво як про живий процес, якщо не з’являються нові імена. Ці нові імена не можуть з’являтися на дорозі, вони повинні з’являтися під дахом якоїсь інституції. Це має бути площадка для експериментів, це має бути підтримка, це має бути, перш за все, комунікація з іншими поколіннями художників. Я можу сказати, що програма «Генофонд», яка активно відбувалася протягом двох з половиною років, принесла дуже серйозні результати і більшість художників програми стали самостійними одиницями. Можемо згадати першого степендіата арт центру «Я Галерея» Артема Волокітіна, який першим отримав PinchukArtPrize.

Згадаю ще один напрямок, присвячений діалогу, в різних його форматах. Його ідея співзвучна тому, що говорив Ханс Ульрих Обріст – діалог є одним з найважливіших моментів нашої сучасності в мистецькій діяльності, і цілий ряд проектів арт-центру «Я Галерея» присвячений цьому. Проект Ігоря Яновича, який також називається «Діалог», є сакральною скульптурою і абстрактним мистецтвом. У дніпропетровському арт-центрі «Я Галерея» було представлено проект «Відчуваю», який об’єднував абстрактний живопис і сучасну музику.

Проект, який ми робили разом з Лідією Лихач та галереєю Родовід, звертається до іншого напрямку – знайти коріння українського сучасного мистецтва у народному мистецтві. Під народним мається на увазі наївне мистецтво класичного сільського формату. Проект під назвою «Народне актуальне», – це так само діалог наївної картини і сучасної картини. І це далеко не всі приклади.

Ви кажете «професійне мистецтво», чи не суперечить ідея професіоналізму ідеї наївності мистецтва, наскільки важливо бути «професіоналом»?

Ідея професіоналізму вже давно застаріла як така. Двадцяте століття показало, що більшість людей, які були аматорами, стали законодавцями. Вінсент Ван Гог, Анрі Руссо, наприклад. А скільки архітекторів, що не мали професійної освіти і зробили архітектуру модернізму? Ентоні Тапієс, останній живий класик, не мав професійної освіти. Це питання, яке іноді просто не виникає. І програма «Новий наїв» – це не спроба відокремити, це спроба виділити тих, хто чітко відчуває свою місію бути художником, не професійну діяльність, а «свою» діяльність. А художник – це комунікатор у суспільстві.

Вітаю з річницею діяльності дніпропетровської галереї і хочу запитати, чому саме Дніпропетровськ був обраний місцем для наступного представництва «Я Галереї»? Чи керувалися ви потребою міста в існуванні мистецького центру чи, можливо, іншими причинами?

Наш центр постійно шукає партнерів для проектів по Україні, незалежно від того чи представлені ми у місті. Проектів дуже багато. І коли кілька років тому я почав озвучувати ідею, що у нас є велике бажання виходити за межі Києва, до мене приїхав Павло Мартинов, колекціонер і людина, яка розуміє свою відповідальність, з пропозицією щось зробити в Дніпропетровську. Відтоді він почав регулярно до мене їздити в гості, ми заснували стипендії молодим художникам. І ми зійшлися на тому, що нам нецікава комерційна складова мистецтва, це дуже важливо, це все таки більш експериментальні речі, і ми вирішили, що в грудні 2010 року ми відкриємо арт-центр «Я Галерея». Влітку почали робити ремонт, відкрили терасу і приміщення, вже показали там десяток проектів. Важливим є те, що ми відкрили осінній сезон проектом «Спілка художників», який немає ніякого відношення до Національної спілки художників, який був присвяченій ще одній такій болючій темі – комунікації між художниками. Ми запросили чотирьох художників з різних поколінь і дивилися чи можлива комунікація між ними.

Які у вас плани щодо Дніпропетровська та регіональних центрів на наступний рік?

В наступному році ми представимо декілька персональних проектів дніпропетровських художників в Дніпропетровську та Києві. Дніпропетровськ потрібно розвивати, треба показувати, що він впливає на мистецьке життя України. З Львовом ми постійно працюємо, нещодавно надійшла пропозиція від Черкаського художнього музею. Не обов’язково скрізь мати філіали, іноді просто важливо мати партнерів, які відчинять двері. Це набагато легше і набагато ефективніше.

В Україні взагалі цікава ситуація, мені здається, що культура є окремим напрямком нашої життєдіяльності, дуже важливим напрямком. На жаль, так сталося, що культура мало присутня в ефірах. Але існує інший вимір і люди починають розуміти, що не все побачиш по телевізору, що треба прийти послухати, поспілкуватися, сходити на виставку на концерт і так далі.

  Фото: Антон Іванов

Культура взагалі – тотальне поняття. Нещодавно, наприклад, на одній з виставок плакатного мистецтва я побачив напис, який можна було сприйняти саркастично: «Україна – це футбол». Здається, культура є настільки широкою, що навіть футбол існує як культурний прояв.

Вона є настільки тотальним поняттям, що іноді просто страшно. Наприклад, є такий вираз як «політична культура». В Україні, здається, це поняття ще дуже далеке від реальності. Але коли буде ще більше підґрунтя для розвитку середнього класу, поняття культура стане ще більш тотальним. З поняттям культура іронічно працює Микола Маценко – нібито є сільськогосподарська культура, фізична культура, і все це – культура. Це були такі геральдичні герби нашої ментальної ситуації. Те, що стосується футболу... Футбол – це вже більше політика, хоча і мистецтво – це також вже політика. Адже існують серйозні державні інституції і кожен президент Франції, наприклад, має залишити після себе музей, або американські приватні музеї, тобто це певного роду політика, політика в доброму значенні, політика – це все-таки вплив і соціальна відповідальність, і чим далі мистецтво відходить від соціальної відповідальності, тим воно є менш цікавим. Здається, треба більш ширше дивитися на поняття міждисциплінарності, немає сенсу замикатися, потрібно включати в поле уваги, крім музики, театру, архітектури і так далі, спортивну музу і скоріше за все ще й урбанізм, бо урбанізм, про який багато говорять, стає окремим видом існування, окремим видом культури. Мені здається, в майбутньому таке поняття як урбаністична культура гібридизується з сільською культурою, це стане трендом майбутнього. Також зміниться відношення до релігії, бо не може все існувати в такому регулярному передбачуваному вигляді, в якому воно є зараз. Взагалі дуже цікава тема зв'язок релігії і мистецтва: мистецтво вийшло з релігії, стало самостійним, але зараз все більше говориться про те, що цей зв'язок має відродитися. Тема духовності, тема сакральності, вона сильно цікавить молоде покоління.

У Бориса Гройса я зустрічав ремарку про те, що після ніцшеанської смерті Бога місце етики зайняла естетика, там, де була релігія, став дизайн. Нині навіть зустрічається думка про те, що мистецтво розчинилось в дизайні. Яке місце сьогодні дизайн займає у системі мистецтв?

Відверто вам скажу, дизайн – є мистецтво, і ні в кого на цей рахунок вже не виникає ніяких запитань. Завжди було ужиткове мистецтво, це той же дизайн, хоча й він по-іншому називався. З 1850 року, коли Уільям Морріс намагався об’єднати першу хвилю прерафаелітів і створити Arts & Crafts, виник дизайн, хоча тоді ще не було такого терміну, з того моменту і виник дизайн як мистецтво. Ким був Леонардо да Вінчі: архітектором, скульптором, художником? Він і був дизайнером. Ким був Ісус Христос? Столярем, він робив меблі. Давайте глянемо на все ширше і подумаємо, де межа між мистецтвом і дизайном. Колись я готував лекцію для «Культурного проекту» під назвою «Дизайн vs. Мистецтво», де показував точки перетину, коли інсталяція може трактуватися і як дизайн, і як мистецтво. Межі фактично не існує, все залежить від контексту. Навіть такі прості речі як комп’ютер наділені дизайном, в них є функція і дизайн. І тут виникає ще одне поняття – «дизайн без дизайну». Деконструктивіст Френк Гері побудував музей Гуггенхайма в Більбао. Цей музей критикують, кажуть, він сам є твором мистецтва, там вже нічого не треба виставляти. Цікавий момент – скандинавський дизайн, який почався в середині 30-х років двадцятого сторіччя, він безперервний, це єдиний стиль, який до цих пір має всі початкові тренди, який не переривається. Більше нічого подібного не було, це як дизайн майбутнього.

В дизайні завжди існує баланс між естетикою і функцією. Нещодавно я бачив в «М17» вашу вішалку. Зайшовши до галереї, я не одразу зрозумів, що це експонат, і ледь не повісив на неї пальто. Чи було б це нормально?

Саме для того вона й існує! Це, знаєте, як іноді заходять у галерею і питають чи можна сфотографуватися. Я би дозволив фотографувати скрізь, фотографія підсилює пам'ять, фотографія дозволяє популяризувати ідею мистецтва. І фотографія ніяк не впливає ні на авторське право, ні на якість твору. Я не розумію заборони. Вільна людина – вона небезпечна, особливо для контрольованого суспільства, а мистецтво вивільнює.

Чи відомі вам приклади співпраці бізнесу, капіталу і мистецтва?

Пінчук – найяскравіший приклад, якщо говорити про сучасне мистецтво. Де б ми ще могли побачити Обріста, Муракамі, Кунса? Він молодець, він привозить їх, він знайомить їх. Як вони відносяться, це вже інше питання, бо для них ми – країна зі Сходу. Ще є фонд «Розвиткок України» Рината Ахметова, де Олеся Люта-Островська керує культурний напрям. Ще є ініціативи Олександра Каменця, Олени Хоменко, Павла Мартинова.

А на що у мистецтва більше сподівань – на меценатство чи на бізнес?

На меценатство, бо співпраця з бізнесом призводить до комерціалізації мистецтва, яке іноді призводить до карикатурних форм та ярмаркового відтінку. Меценатство дає більше свободи, однак і в ньому існує грантова система, коли є певна група «грантоїдів», які просто підлаштовуються під неї.

«Гудімов арт-проект» – це прибутковий проект чи ваше хоббі?

Це моє життя, по-перше. По-друге, більша частина наших проектів є неприбутковими. Є «Я Дизайн» – це прибутковий проект, це суто робота з клієнтом, бізнес-проект, який дає можливість заробити грошей на утримання арт-центру «Я Галерея». Це важливо. Якби не було студії «Я Дизайн», я думаю, що не було б і центру «Я Галерея». До речі, «Я Галерея» виросла з «Я Дизайну». 12 квітня 2007 року ми зробили «Я Галерею».

Які ваші особисті плани і плани центру «Я Галерея» на наступний рік?

Ще більше працювати з музейним середовищем. Це дуже важливо. Це одне із найболючіших питань для мене – освіжити наші традиційні музеї, вони самі того потребують. Інший проект – трохи більше працювати з філософами, для того, щоб мистецтво більше підковувало людей, які пишуть про мистецтво, які небайдужі до візуального мистецтва в Україні. І перший такий проект – робота з Борисом Філоненко, харківським філософом, плануємо співпрацю з київським філософським осередком. Інше, ще дуже важливе, – продовження лекційної програми, моєї персональної програми та програм учасників виставок: кураторів, художників, фотографів.

Що в художньому світі надихає вас нині найбільше?

Якщо казати про світове мистецтво, то важко назвати якогось там фаворита. Мені страшенно подобається те, що відбулося зі скульптурою, той самий Ентоні Гормлі, який є прикладом скульптора, що працює з канонами тіла. Якщо йдеться про події – то це «Монумента», яка відбувається в Парижі. В цьому році на ній був Аніш Капур, два роки тому на неї приїздив розкішний Річард Серра, мене вразив його проект, треба бачити, що він зробив, – величезні металеві колони в Гран Палас. Тільки справжня капіталістична система може породжувати такі феноменальні проекти, я не уявляю собі такого масштабу в Україні. Так, є Лейпцигська школа, але, де ті школи, про які говорять багато? Відродження, яке має статися, станеться не на голому підґрунті. У нас ситуація трошки легша з традиційними медіа, але з іншої сторони у нас відсутня матеріальна база для проектів. Якщо казати про фаворитів в українській ситуації, то я висловлю свою повагу до людей старшого покоління, які вже дуже багато зробили для сучасного живопису в Україні, бо середнє покоління і молоде тільки формується і перебуває постійно в процесі. Я з великою повагою ставлюсь до Тіберія Сільваші, також хочу виділити Ігоря Яновича, він – феноменальний художник.

До своїх тривалих поїздок за кордон я сприймав ситуацію в Україні як звичайну ситуацію в мистецтві, після декількох тижнів проведених у Франції, Великобританії, Штатах, я став більш поважно ставитися до ситуації в Україні, саме після знайомства з ситуацією на заході. Я подивився на українське мистецтво з більшим оптимізмом.

Яка ваша Велика Ідея?

Культурна країна.

В мене ще є така маленька ідея, пов’язана зі сприйняттям концептуальної архітектури. Я хотів, на противагу тій ситуації, що склалася в Україні з сучасною архітектурою, зробити фестиваль маленьких будинків minimal houses і проводити його раз в два роки на Хрещатику. Збираються 20-30 архітекторів, отримують певний бюджет і роблять проекти маленьких будиночків, виставляючи їх на Хрещатику, вписуючись в це псевдо-українське-бароко.