Фото: Марія Гончар. На фото - Ута Кільтер біля пам'ятника Імператриці Катерині ІІ на площі Катерини в Одесі.

Зустрiч з Утою Кiльтер – це емоцiйний досвiд, налаштунок до вивчення сучаснотi, нескiнченний перфоманс та одеський акціонiзм водночас. Жiнка-фiлософ, арт-критик, куратор, автор i ведуча програми «Ситуацiя Ута» на одеському телебаченні вiдображує у своїх роботах та думках сучасну соцiальну фiлософiю і навіть просвiтницьку мiсiю.

Наша розмова з Утою розпочалась на виставцi в NT-Art галереї та продовжилась у виставковому примiщеннi «Бiлої Луни». Ута як завжди будучи небайдужою до того, що вiдбувається навколо, розповiла про свої проекти, і була найщирiшою у своїх висловлюваннях.

Що мотивує щодня?

Коли мені кажуть: «Що ти тут робиш?! Тобі місце в Європі!», я щиро дивуюся, бо тут багато чого робити, а в Європі вже все зроблено, принаймні, облаштовано. Або (виявляється, то є не тільки мій вислів): «Чим складніше, тим цікавіше!». Я вбачаю себе українським Альбертом Швейцером, який був найавторитетнішим знавцем Баха, видатним органістом, а потім все це покинув задля дітлахів Габона [держава у Центральній Африці - ред.], куди він почав їздити і робити їм щеплення. Я теж роблю щеплення, тільки «європейськості»: поняття людської гідності замість пихатості своєю ницістю, вміння взаємодіяти і бути відкритим для розуміння «іншого». Але все це реалізовується без особливого успіху.

Провокування можливостей довкола ідей 

Найбільша вада українців сьогодення - це неспроможність до взаємодії, те, чим вирізняються європейці (і всі нормальні люди). А це - залишки «совковості». До того ж, людина стає особою, коли вона абсолютно відчутно зрозуміє, що вона - смертна, що її час перебування тут обмежений, а тому кожна хвилина - то є незворотній відлік твого особистого часу. І це не танатофілія (любов, потяг до смерті), це - правда. Усвідомлення цього - моє найбільше надбання. Саме тому я не «розумна» (непрактична відносно фінансів), а інтелектуалка. О, а ще я - «Василь Вишиваний»! Бо я усередині і водночас ззовні вмію відчувати, гостро відчувати свою українськість. Але й здійснювати «рефлексію» над нашим життям.

Саме тому я створюю «Situation UTE», телевізійну програму, що спеціалізується виключно на новітньому мистецтві. Там слово «ситуація» закладене як провокування можливостей довкола ідей. Моїм професійно-приватним інтересом є сучасна соціальна філософія, яку я поширюю через візуальний образ, - щоб було більш вірогідно, наочно. Бо сьогодні люди більше вірять не текстам, а власним очам, й мислення їхнє в своїй більшості візуальне (велика подяка і-нету).

Зараз наша Ліга «Рівень 14» [громадська організація - ред.] взагалі-то важко і тяжко намагається реалізовувати проект «2 Одеси = Одєсса VS Одэсса». Бо, наприклад, коли прогулюєшся вулицями міста, то здається (згідно пам’ятних дошок на будинках), що тут жили виключно полковники, генерали та генерал-майори, «Герої Великої Вітчизняної війни», і навіть декілька «розвідників» (НКВД?). У одного лише Жукова згідно пам’яткам тут було декілька помешкань-будинків. Видається, що історія міста на тому почалася і закінчилася. Саме місто, між іншим, було окресленим, навіть якийсь час були кордони, що відокремлювали Порто-Франко від Російської імперії. Так ось, у центрі міста (у «старому місті», або frei Stadt) жила виключно аристократія, підприємці, негоціанти та вчені (освічені люди), які фізіологічно не могли казати «Одєса», бо в словах іноземного походження після «д» і «т» можлива лише тверда вимова. Ну, а потім, коли у березні 1920-го вони покинули місто, то сюди переселилися люди з околиць, які вже «казали як казали». І особливо велику роль в цьому відіграв класик російської, совєтської літератури, видатний письменник (без лапок) Ісаак Бабель та інші йому подібні особи. Вони майже регламентовано вводили в норматив вимову передмість, так званих «приблатньонних» та бандитів. Не буду розводити тут зайвого, бо ще Солженіцин цей феномен описав добре, так само як і те, що червоним командирам надавали в Одесі житло, яке вони могли собі забажати. Між іншим, тут досі живі люди, до яких вони приходили і казали: «Так, с завтрашнего дня, с 3-х часов в этой квартире будем жить мы, командиры Победоносной Красной Армии!», і вселялися замість живих людей.

А ще моя позиція висловлена Олександром Катамадзе, кінодраматургом: «Так, я п’ю з невеличкого келишка, але то мій келишок». Тому цього року, наприклад, наша Ліга запровадила цикл лекцій, де я демонструвала свої передачі і як справжній перформер ще й коментувала їх. На сьогодні вже існує декілька традицій: 13-го серпня проводимо Всесвітній день Прав і Свобод шульг; 13-го грудня - день «Santa Lucii» за шведською та естляндською традицією, коли здійснюють обряди (насправді акції) призову «світла» (як день меншостей та додатковий день просвітництва). Особисто я у своїх репортажах висвітлюю вуличні художні акції. Я вважаю, що щоденна робота з «інформування» не менш важлива, ніж «проекти». Зараз ми працюємо над темою «токсичних шумів» у місті.

Культура площ

Це питання саме для мене! Бо ще в університеті я зрозуміла, що хочу покинути Київ, бо він завеликий, вже не «місто», а майже «белокаменная» - змертвілий мегаполіс. До того ж, в Одесі тоді (і зараз) узимку не холодно, а розмір міста має приємні, «людяні параметри», тоді Одеса ще була портом, тобто відкритими воротами у світ і Європу (зараз - навпаки). І люди на вулиці легко (не так як у Києві) починали спілкуватися, вступали в обговорення, посміхалися одне до одного, глузували, ставилися з іронією до багатьох речей. А ще активно пам’ятали історію будинків, вулиць, місць; місто було (і зараз є!) як живе місце/місто. Мене, приміром, водили до «Семи вітрів», кав’ярню на розі п’яти вулиць (де трохи осторонь - ще дві). Там змішувалися з досовєтських часів поети, музиканти, художники, інтелектуали (і це ще зараз існує), там можна просто сісти і хтось (цікавий як особа) обов’язково з’явиться. Там голосно обговорюють все, сперечаються, іронізують і навіть інколи (на щастя досить рідко, але) деруться «за ідею» чи «особисту думку». Yes!!!

Я взагалі вважаю, що кожне місто має право на історію і має її знати; пишатися своїми особливо маленькими, але своїми культурними героями, - що і є уособленням. Тобто робить місця у місті живими та значимими. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

ГОЛОС ВУЛИЦЬ з ЧЕРНІВЦІВ: Ми не маємо права забити на свої особливості

ГОЛОС ВУЛИЦЬ зі Львова: Іншої країни в мене немає 

ГОЛОС ВУЛИЦЬ зі Львова: Люди дуже стимулюють... Тварини зовсім вільні: каченята, козенята просто собі тусують