Фото:Олександр Населенко

Ростислав Паранько. Християнин, українець, львів’янин. Виховує спільно з дружиною чотирьох дітей. Політичні переконання: прихильник боротьби за консервативні цінності ліберальними методами. За освітою – філолог і трохи історик, за місцем праці – викладач Українського католицького університету, за покликанням – перекладач античної та середньовічної літератури. Поза суто професійною цариною – принагідний активіст у ділянці збереження львівських історико-архітектурних пам’яток. Останнім часом бере участь в ініціативі «Врятувати Меркурія», котра має на меті мобілізувати громадськість для реставрації скульптури – пам’ятки доби індустріалізації Львова, алегоричного уособлення підприємницької відваги, ділової спритності та успішної комунікації.

Що для Вас є мотивацією робити щось у житті і як ця мотивація пов’язана з Україною?

Я за переконаннями і світоглядом - консервативна людина. Слово не модне, але я поясню в чому полягає моє консерваторство. Другий момент – я філолог, я живу в мові, а мова нерозривно пов’язана з культурою. Я живу в українській мові, в українській культурі. Я вважаю, що так є не лише для мене як для філолога, а для всіх українців, усвідомлюють вони це чи ні. Тобто я не можу себе уявити поза українською мовою, українською культурою. Тобто я можу уявити себе в гостях в іншій мові, в іншій культурі, але не можу там уявити себе вдома. Тобто це десь перегукується з Гайдеґґерівським «Мова - оселя буття», але якщо так простими словами говорити, то якби мені довелось емігрувати, то до певної міри це для мене була б смерть. Тобто це була б смерть, яка передбачає загробне життя, але це була б смерть.  

Ну і можна додати, що є консервативна тріада цінностей: Бог, сім’я, нація – вона для мене працює. Але у мене не зовсім консервативна версія консерваторства, яке може не бути лайливим словом так само, як націоналізм. Якби я не був націоналістом, мені би було байдуже для кого працювати, створювати якісь ідеї і досягати їх. Хоча все, що робиться – робиться для людства, але я не можу робити це, оминаючи українську націю. Тобто мій внесок чи внесок кожного українця для людства, на мою думку, має реалізовуватися через українську націю.

Але націоналізм не має сприйматись у вульгарному значенні, асоціюватись зі свастикою. Йдеться про те, що, наразі в європейській цивілізації найефективнішою формою організації демократичних суспільств є нація. Тобто там, де є нація, там є демократія, там є свобода зрештою. Тобто коли була французька революція – створилась французька нація, до того її не було. Отже, я припускаю, що поза спільнотою, яка називається нація, неможливе існування суспільства в європейсько-цивілізаційному варіанті. 

Також може бути і трошки інтимніша мотивація – сім’я і Бог. Вона до певної міри може видатися не універсальною, бо є люди невіруючі і несімейні. Але, мені здається, що релігія, зокрема її християнський варіант, заклала культурні коди в європейську цивілізацію, тому навіть людина невіруюча буде черпати ті коди. Але для мене, людини віруючої, це є сильною мотивацією і мотором для того, щоб щось робити.

Ну і сім’я. Я вважаю, що сім’я як інститут, поки що є найдоцільнішим і найефективнішим способом організації суспільства в меншому масштабі, і вона дає той баланс, основу і мотивацію, щоб робити щось корисне для ширшого кола суспільства.

Які є ідеї, дрібніші цілі, які щодня в житті мотивують, і як ти їх втілюєш? Бо одна справа придумати якусь глобальну мету, а інша справа втілювати щось конкретне.

Для мене на противагу усім революційним настроям, які я у свій час з величезним захопленням пережив, значно продуктивнішими я вважаю дрібні зміни щодня. Тобто тримаючись своїх консервативних цінностей, у них щоразу відкривається щось нове, і тільки так вони можуть жити, бо часто консерватори виявляються прогресивнішими за прогресивних. Власне мені імпонує такий спосіб життя, коли певні сталі цінності є стрижнем життя, але не мають догматичної закостенілої форми, а залишаються відкритими до нового.

Щодо практичних речей, то я не є людина, яка може стати лідером мас. Я вибрав декілька ділянок, в яких щось можу робити. Я собі поставив за мету збагачувати українську культуру перекладами з класики, того, що ще не є перекладеним, тобто заповнення певних дірок і прогалин. 

Також я викладаю в інституції, яка дуже мені імпонує світоглядно і відповідає моїй прихильності до відкритого для переосмислення консерватизму. Я відчуваю, що  в цьому місці я можу плекати певну традиційність, передавати знання і цінності, які вважаю важливими молодшим людям, намагаючись не бути нудним «прєпадом». Віддача від студентів буває різною, але часом бувають дуже драйвові моменти, схожі на обмін енергією на рок-концерті. Але після лекції завжди почуваюсь fullfilling, і власне важливо, щоб усі дрібні речі, які робиш у житті, були fullfilling.

Наприклад, якщо говорити про дітей, це взагалі унікальна річ, коли на твоїх очах росте людина зовсім інакша ніж ти, і ти можеш їй передати те, що тобі важливе, і тут основне передавати не так, що ти береш цю дитину, ліпиш, сплющуєш, втискаєш у потрібні тобі рамки, а пропонуєш їй, заражаєш тим, чим ти є, але це може вдатись, а може й ні, і якщо не вдасться, то це твій особистий фейл і дитина в цьому невинна. 

І якщо повернутись до досвіду піднесення, драйву, я є прихильником того, щоб шукати їх у тому, аби революція і зміна свідомості, ламання стереотипів відбувалась щодня, але без руйнування підставових стрижневих цінностей, які, я вірю, довго залишатимуться актуальними.

Ще один проект, в якому я беру участь, досить дрібний і компактний у порівнянні з іншими речами. Проект про охорону і збереження пам’яток «Врятувати Меркурія», до якого я долучився, коли він уже був у дії. Але на цьому прикладі можна продемонструвати той самий підхід, який я застосовую в інших царинах. Те, що американці використовують як гасло на різних тренінгах: «Do your homework», це те, що я відчув на цій ініціативі.

Тут все просто: силами громадськості зберігати пам’ятки архітектури, щоб це було спільною справою ширшого кола львів’ян, яка рухається знизу вгору. Скульптура Меркурія - одна з багатьох, але ідея полягала у тому, щоб ми її врятували усі разом. Ми так і зробили. І хоча це виглядає як грайлива річ, але дуже важливо впродовж усього процесу зберігати впевненість у меті і бути готовим чемно виконувати роботу різного характеру, в тому числі технічну, скурпульозну і до певної міри марудну, це і є те «Do your homework».

Але марудною робота може бути, коли немає мотивації і чітко поставленої цілі. І я говорю про ці не дуже яскраві деталі, бо вважаю, що вони дуже важливі в глобальнішому контексті, якщо перейти від мікро ініціативи до масштабу України чи навіть світу. Повертаючись до ідей змінити існуючий лад, відкинути застаріле, привести когось кращого до влади, дуже часто, а це було зовсім нещодавно, ми робимо, умовно кажучи, революцію, приводимо ніби щось нове до влади, але тут бракує «Do your homework», бо аби зробити щось краще і досягти успіху, треба зробити дуже багато непомітної підготовчої роботи.

На превеликий жаль, українці думають, що гаслами і стоянням на майдані кільканадцять днів вони повернуть хід історії і щось радикально змінять, але це неправда, треба виконувати домашнє завдання, багато і старанно працювати.

Наскільки реально повернути життя площ, позитивне вуличне життя, коли люди збираються, обговорюють і втілюють потім якісь ідеї?

Площа має два аспекти: обговорення ідей і найочевидніший спосіб протесту. Вихід на площу має бути вінцем, завершенням скурпульозної попередньої роботи. От власне, щоб відбулась Помаранчева Революція, яка, навіть враховуючи неоднозначне до неї ставлення, мала дуже важливе значення для усіх, треба було провести багато підготовчої старанної роботи. Але ця робота стосувалась тільки того, щоб вивести людей на площі, але бракувало роботи, щоби бути здатним реально запропонувати щось інше замість того, що було раніше.

Якщо говорити про комунікацію на площах, то тепер у нас є чудові технічні винаходи, які поєднують людей в одну мить. Революцію в Північній Африці називають революцією соціальних мереж. Я дуже великий поціновувач цих досягнень, вдаряючись у філософський аспект, це до певної міри робить людей ангелами, якщо згадати про середньовічне уявлення схоластичних філософів.

Оскільки це сутності нематеріальні, їх не обмежують жодні фізичні межі матерії, тож для того, щоб спілкуватись, їм достатньо звернутись один до одного, для них немає простору, відстані, спілкування через інтернет-комунікатори є спілкуванням ангельським, якщо не за змістом, то за формою. Це дає людям до певної міри надлюдські можливості і є потужним інструментом. Але досвід показує, що без реального спілкування обличчя до обличчя і реальної дії в фізичному світі, а не у віртуальному, дуже мало чого можна досягти.

Якщо подивитись реакцію на якусь подію, яка здіймає величезні хвилі перепостів і коментарів, обурених відгуків, але ж коли доходить до реальної дії – відсоток людей, які щось роблять («Do your homework»), мізерний. Інтернет не є абсолютним засобом, але й без нього щось робити дуже важко, я не уявляю, як революції організовували на початку століття пострілом Аврори.

Якщо повернутись до ініціативи з Меркурієм, спочатку, коли з’явився перший пост в ЖЖ про таку ідею, відгукнулась маса людей, коли зібрались фізично - прийшло 30 з гаком людей, але коли виявилось, що не все так швидко і просто – залишився десяток, бо було безліч технічних перепон, від чого люди залишали активне ядро.

Якщо повернутись до античної демократії, то думаю не варто щодо неї мати якісь ілюзії, бо вона була доволі специфічною. Легко бути демократом і сидіти щось обговорювати цілими днями на площі, якщо роботу виконують раби і жінки.

Для мене певним близьким мені орієнтиром в житті, якщо взяти «Іліаду», є історія протиставлення Ахілла і Гектора, з грецького і з троянського боку. Хто такий Ахілл? Це хлопака обезбашений, він практично невразливий, і від усвідомлення цього його пре, він дуже збудливий і нервовий, тобто дає себе порвати емоціям і від того дуже ефективний і непереможний в бою.

Попри те, він знає, що помре, бо було пророцтво, що Трою буде взято, коли він помре, але його гасло – “Live fast – die young”, такий собі рок-н-рольщик. А Гектор – чоловік державний, син царя, він має жінку, дитину, яких дуже любить, і він насправді, якби можна було, не йшов би воювати, жив би зі своєю жінкою, любив її, але приходить момент, коли він мусить взяти участь в битві, у якій мусить загинути, і він це знає.

Найзворушливіша сцена в світовій літературі – прощання Гектора і Андромахи, він мусить це зробити, бо це його обов’язок, коли доходить до сутички, він починає втікати від Ахілла, декілька разів оббігає довкола міста, він боїться, бо він жива людина, але таки приймає цей бій і гине. Мені ближча постать Гектора, втілення того стилю життя і роботи, який я вважаю не те щоб правильнішим, а ближчим мені. Він мій герой! А Ахілл не герой, а просто кльовий чувак))).

Слідкуйте за  ВЕЛИКОЮ ІДЕЄЮ у мережах Facebook  та Vkontakte