Селище Обирок – незвичне місце на Чернігівщині. Три роки тому сюди приїхали Леонід Кантер разом з Діаною Карпенко-Кантер та перетворили занедбану місцину на мистецьке екологічне поселення, а потім на мистецький хутір. Наразі на острові Обирок живе вже кілька десятків людей. Проект Обирок втілив в собі принципи любові до природи, парадоксального анархізму та пропаганди творчого способу життя.

Цього року 4-6 травня на хуторі Обирок пройде фестиваль «Хліб»: навесні всі бажаючі будуть сіяти хліб, в серпні – збирати і випікати. Захід запрошує всіх бажаючих долучитися до сакрального господарського обряду, що направлений на популяризацію стародавніх навиків, свідомого споживання та способу життя в гармонії з природою.

- Розкажіть для тих, хто не знає, що таке Обирок?

- Обирок – це мистецький хутір. Його відмінність від інших хуторів в тому, що ми живемо не сільським господарством чи фермерством, а мистецтвом, знімаємо фільми, проводимо фестивалі, організовуємо виставки. У нас є кіносарай, в якому показуються фільми. Незабаром відбудеться показ фільму «Той, що пройшов крізь вогонь», приїде вся знімальна група. Оскільки цей кіносарай може вмістити лише 50 людей, мені це дуже приємно, що знімальна група їде до нього з пафосних столичних кінотеатрів.

- А таких людей як Михайло Іллєнко чи хлопців з «Перкалаби» як вмовляєте приїхати?

- Мабуть, це пов’язано з тим, що люди відчувають, що ми робимо щось потрібне і тут вмовляти довго не треба. Наприклад, гурт «Перкалаба» зробив братній некомерційний концерт на дружніх засадах. Так само Михайло Іллєнко сказав, що з радістю приїде і покаже свій фільм. Він був у нас восени і показував лише один кадр зі свого фільму, який тоді ще не був готовий, і казав, що йому неймовірно приємно потрапити на фестиваль, де немає євроремонту. Сам він спав на печі, і я думаю, що у нього залишилися дуже позитивні враження. Тому що те, що ми створили - це такий мистецький майданчик для дуже багатьох людей. Творчості дуже складно бути комерційною, якщо і стає комерційною, то вона переходить просто в розряд шоу-бізнесу.

- Наразі Обирок – це проект, так само як і подорож з табуретом. Чи може це щось більше, як то образ життя?

- Я живу іграми і тому мені важко сказати серйозніше це чи не серйозніше, правила гри міняються. Гра з табуретом – це гра, де маленькі три крапочки рухалися до океану, і зовсім інша гра – мистецький хутір. Якщо порівнювати з аналогами комп’ютерних ігор, це нагадує формат, коли ти з нічого створюєш місто для життя. І це дуже цікава гра для мене. Чи вона є серйозною? Так, в мене на хуторі народилося вже двоє дітей.

- За рахунок чого ви живете на хуторі?

- Перш за все, проект хутір функціонує завдяки мистецьким заходам. На самому початку ці заходи були взагалі без внесків, люди приїздили і привозили шмат сала в рюкзаку. А тепер, коли у нас вже мінімально існує інфраструктура, гості роблять невеличкі внески, які розвивають хутір якимось чином. Економіка дуже проста. Також працюють невеличкі хати-хостели, відремонтовані і затишно облаштовані, з тим чи іншим рівнем комфорту, де люди можуть зупинитися. Зараз ми особливо дбаємо, щоб для дітей були умови, бо у нас у самих з’явилися діти. На кожний фестиваль приїздить все більше людей. Наприклад, зараз я працюю над створенням фестивалю «Хліб», почалася реєстрація, і вже зареєструвалося дві сотні людей, з яких – 20 дітей, і для мене це дуже важливий момент. Привчити дітей любові до життя – це найважливіше, що можуть дати батьки. А чи будуть вони бідні чи багаті, яку професію вони будуть мати – це зовсім непринципово. Тому ті кроки, які ми робимо, це також шанс всім батькам привити своїм дітям любов до життя. Буде багато красивих людей, ми хочемо зробити дресс-код «етно».

Вас вітає острів Обирок

Проект «З Табуретом до 4-х океанів світу»

З дружиною та доньками

Хутірське життя

Майстер-клас для міських та місцевих дітей

Щорічний фестиваль «Колядки International»

Фестиваль «ХЛІБ»

- Як розповсюджується інформація про фестивалі?

- Це принцип партизанського маркетингу, коли інформація передається від людини до людини, у нас є дуже багато друзів не лише в Україні, а і в інших країнах.

- Який у вас розпорядок дня на хуторі, о котрій встаєте, о котрій лягаєте?

- Я хотів би говорити лише за себе, бо слово «ми» в даному випадку буде неактуальним, тому що у нас анархістський автономний принцип «відповідай за себе». Так само і в нашій родині – у кожного свій розклад. Ми встаємо дуже рано. Не так рано як встають селяни, в яких є худоба, але як селяни, у яких немає худоби. Це приблизно 6-7 ранку. Йдемо за водою і дровами. Я наведу приклад останніх двох місяців, коли було дуже холодно. О 8-й ранку починається розминка, у нас є невеличкий зал. Там може бути і танець, і йога чи інші вправи. Ми це називаємо «підзарядкою». І навіть якщо ти прокинувся без натхнення, то після підзарядки натхнення з’являється. Дуже потужна енергія виробляється під час таких вправ, потім ми розходимося по різних будинках, у нас з дружиною у кожного свій будинок. Вона з дітьми йде у свій будинок, я сідаю працювати. Зараз працюю над книжкою, я її ще не завершив, але робота триває. Якщо це фестиваль, то займаюсь організаційними справами. Зустрічаємося ми, як правило, ввечері, не завжди є час навіть обідати разом. І ввечері можуть бути спортивні вправи, або я в цей час, наприклад, готую вечерю, читаємо книжки або дивимося фільм, діти засинають, і ми після цього також вже засинаємо.

- Це буде публіцистична, художня чи філософська книга?

Мені потрібно ще декілька місяців, щоб завершити її, і лише тоді буде зрозуміло. Багато матеріалу назбиралося і роздумів, і яскравих пригод, не знаю навіть, що переважить.

- Скільки зараз людей живе на хуторі Обирок?

- У нас на хуторі всього 30 хат, на сьогоднішній день заселено 27, 3 хати – нежилі. Скільки людей зараз живе визначити неможливо, я наприклад, зараз знаходжуся в мандрах, ми їдемо через Україну і демонструємо кінотрилогію «З табуретом до Тібету», її показували в Києві, а в інших обласних центрах ще не показували. Тому чи живу я зараз на Обирку? І так кожен із нас: ті люди, що поселилися на Обирку, щонайменше третину, а то і половину свого життя проводять в мандрах. Бо якщо ти опиняєшся в одному місці, навіть в такому чудесному, як Обирок, все одно для натхнення тобі потрібно мандрувати, бо інакше незабаром все стає побутом, і ти не бачиш тих чудесних краєвидів, не чуєш прекрасних птахів, не відчуваєш наскільки свіже повітря, наскільки смачна вода в криниці. А зараз я виїхав і побачив: це смішно, півлітрова пляшечка води коштує 7 гривень, на смак вона пуста, без нічого. Повітря – сморід! До того ж, подорожі підтверджують те, що ми на правильному шляху, що Обирок – це рай.

- А чи може зовсім чужа людина приїхати і почати у вас жити?

- Звичайно, але як вона там буде жити? Восени минулого року перед фестивалем мені зателефонувала одна дівчина і попросилася приїхати на фестиваль волонтером і допомогти в організації. Я з радістю погодився, бо ми завжди відкриті до таких людей, які хочуть допомогати. І вона приїхала, допомагала на кухні, причому так класно допомагала, що незабаром стала нашим шеф-кухарем. Я найбільше люблю працювати з людьми, яким не потрібно вказувати, що робити. Я дуже люблю людей, які самі вміють організувати процес, і не просто вміють, а і роблять це. Після фестивалю ми поїхали на Чирвони Кастричнік, наш хутір побратим в Білорусії, подібний до нашого способу існування, але ще більш віддалений від цивілізації. І от ми повернулися, і ця людина мені каже, що хотіла би переїхати на Обирок жити. Для цього їй треба було купити хату чи землю, і вона вже була готова – взяла всі свої речі, поселилась на Обирку, прожила там якийсь час. Але незабаром приїхав її хлопець, і вони поїхали в інші краї, в інші місця.

Тобто з одного боку ці двері відкриті, а з іншого – відкриті вони настільки, наскільки ти сам готовий собою займатись, бо тут не буде няньки. Звичайно зараз набагато простіше, бо коли ми приїхали два роки тому на закинутий хутір, тут стояли розграбовані хатки, ніхто нас не знав хто ми такі. Зараз все набагато простіше.

- А скільки вас було на початку?

- Ми приїхали вдвох з дружиною, а потім приїхало декілька друзів.

- А чи зустрічали ви ще такі подібні поселення, крім білоруського і вашого?

- Я не хотів би більше говорити слово «поселення», правильніше називати це «мистецьким хутором», тому що поселень я зустрічав дуже-предуже багато. Був у мене такий шмат життя, коли я в Росії жив і працював в одному цікавому творчому арт-ресторані в Москві «Море внутри». І власники хотіли, щоб у них була екологічна їжа. І я подумав, що найкращий спосіб організувати таке – це знайти такі еко-поселення і допомагати закуповувати продукти у селян. Тому я бачив таких поселень дуже багато в Росії та інших країнах. Але я зрозумів в чому велика відмінність екологічних поселень від мистецького хутора. Я ще раз наголошую: так, ми живемо на землі, так, у мене і моїх сусідів є город, але це – не основний вид нашої діяльності. І більше того, ми не заморочені екологічними штуками, так само, як і в подорожі з табуретом, ми не були заморочені на автостопі, це лише один з засобів, яким ми можемо рухатися, але якщо буде якась інша нагода, ніхто не скаже, що це не за правилами. Але коли робимо фестиваль, просимо всіх привозити з собою свій посуд, щоб не спалювати потім пластикових тарілок.

- Кілька років тому на події Sunday БОРЩ, коли розповідали киянам про свої мандри, ви казали про авторитарність як найдоречнішу форму впорядкування хутору...

- Ні, зараз я дотримуюсь іншого принципу, я думаю, що найкращий принципц – праця в команді, це принцип самоорганізації, я запрошую до співпраці самоорганізованих людей, де кожен відповідає за себе. Сьогодні я організатор фестивалю, завтра ти організатор фестивалю, а я у тебе «закриваю кухню». І у нас знайшлася цікава команда дуже самоорганізованих людей. Свобода – це самодисципліна.

- Чи цікавляться люди з Обирку політикою?

- Лише в глобальному розумінні. Не політиками, а політикою. Зараз я, наприклад, переймаюся тим, щоб в Україні виникло якнайбільше хуторів, які будуть самоорганізовані, самодостатні. Замість того, щоб в Україні була сильна центральна влада, я хотів би, щоб була сильна влада на місцях. Бо лише той, хто живе на хуторі, знає про проблеми цього хутору, і лише він буде вкладати свої сили і енергію в цей хутір. Тому нас цікавить політика у формі організації принципів взаємин між людьми.

- Люди з Обирку не переслідують мету відмовитися від інформаційних потоків?

Ні! Ні в якому разі. По-перше, кожен на Обирку має свої релігійні, політичні погляди. По-друге, ніхто на Обирок не тікає від цивілізації, всі собі провели електроенергію, це означає, що жоден, хто там мешкає, не збирається жити в землянці. Кожен собі створює той світ простих речей, які вважає найпотрібнішими.

- Що змінилося після Обирку у вашому характері?

Обирок – це довготривалий проект, він тільки розпочався, він щойно прошов свій перший етап становлення і попереду ще дуже багато всього, після чого ці зміни вже будуть відчутні. Поки що я відчув тільки фізичну зміну, яка полягає в тому, що раніше, живучи в місті, коли хтось казав «Ты – животное!», я ображався, а тепер навпаки. Я побачив це останнім часом в собі і друзях, і мене це дуже порадувало, бо я відчув єдність з іншими тваринами. Відчув єдність дерев, трави і волосся на своєму тілі.

Зображення: Дмитро Кантер, Кирил Кравцов