В перформансе мы оглядываемся на вехи ключевых, по нашему мнению, революций с начала ХХ века по сегодняшний день. Выбранное место проведения перформанса — Гигантская одесская лестница, один из самых известных архитектурных элементов города, который обеспечивает его вертикальные связи — предопределил начало нашей хронологии революций благодаря фильму «Броненосец Потёмкин» Сергея Эйзенштейна. Экспозиция оканчивается белой лентой. Это символ молодых протестных движений в соседней России и одновременно цвет, объединяющий в себе все цвета. Это ещё и белый лист, с которого, возможно, начнётся новое летоисчисление революций: не тоталитарных, не демократических, не религиозных, а совершенно новых, продиктованных сегодняшним днём, в котором все системы правления дают перекосы и сбои. Посредством перформанса мы ставили вопрос, готов ли украинский народ к революции, в какой стадии «брожения» он находится. И нужна ли сегодня революция?

В интерактивной части перформанса, взаимодействуя с людьми, мы ставили их перед выбором между материальными благами (базовыми потребностями) и высшими потребностями человека. Так можно понять, за какие идеалы люди бы вышли бороться сегодня: хлеб или свобода? Второй этап интерактива — буквальное ограничение свободы человека путём перевязывания лентой глаз, рта, рук или ног в случае выбора базовых потребностей — даёт возможность физически, в игровой форме ощутить отнимание у него этой свободы и, возможно, переосмыслить свои потребности в сторону высших. Все революции, так или иначе, обещали людям и свободы, и материальные блага (только тоталитаризм манил свободой, облекшейся в равенство, и материальной стабильностью, а демократия привлекала свободой выбора и неограниченными материальными возможностями). Но все революции прошлого в результате приводили к тем или иным лишениям, к отниманию определенных свобод человека.

У суспільстві, яке втрачає віру в можливість справедливих (прогресивних) змін, зростає спочатку нігілістичне ставлення до влади, а згодом воно переростає в масову девіантну поведінку. Зазвичай різкі соціальні зрушення відбуваються після декількох років бурхливого розвитку економіки, який переважно призводить до соціальних перекосів. Тоді економічна криза розкриває соціальні суперечки і виносить їх на поверхню. Погіршення становища людей після різкого попереднього покращення веде до суспільної та політичної апатії, що стає передвісником революції. Головною передумовою останньої стає поява групи людей, яка здатна протиставити свої ідеї загальноприйнятним, але вже збанкрутілим (зазвичай, провладним). Так сталось в Україні у 1905 та 1917 роках. Можна цю групу назвати контрелітою, яка в разі успіху революції стає елітою. Передусім вона отримує моральну підтримку суспільства, виголошуючи ідеї, які справджують очікування змін в економіці та соціальній сфері. Але процес консолідації контреліти гальмується чинниками соціокультурними, геополітичними та економічними. Процес цієї консолідації може й не завершитись, і тоді еліта (сила, що знаходиться при владі) матиме можливість провести випереджувальні реформи. Але часу на це стає все менше. І важливо, що той, хто реформи розпочинає, в короткостроковій перспективі стає уособленням негативних тенденцій.

Будь-які реформи — це жертви. Будь-які зміни можна ініціювати жертвами. Самопожертвою чи жертвопринесенням. Жертвами в широкому розумінні. Адже звільнення з роботи — теж жертва. Голодування чи самообмеження в якихось інших потребах — теж жертва. Жертвами реформ та революцій можуть бути інтереси та долі людей, але суспільство обманює саме себе, сподіваючись пройти етап кардинальних змін без втрат. Аби щось отримати, треба від чогось відмовитись.

Який прогноз? Революції 1905 чи 1917 років повторитись не можуть. Немає таких могутніх соціальних сил, як сконсолідовані на той момент буржуазія, робітники, селяни, солдати. Власне, широкомасштабної соціальної революції очікувати не слід. Україна не пережила по суті ще того типу революції, яка відбулась у більшості країн Заходу у ХІХ столітті — буржуазно-національної. Наші еліти та контреліти ще не усвідомили себе загальнонаціональними, що означало б взяття відповідальності за процес. Та й населення не готове брати на себе відповідальність, адже це передбачає усвідомлену позицію. А позиція потребує зусиль. Простіше бути нігілістом. До часу. Адже ситуація котиться вниз, якщо її не штовхати вгору. Динаміка змін в Україні свідчить, що реформ чи революції слід очікувати в найближчі десять років. І час цей зменшується з кожним днем. Зворотний відлік пішов.

Я не став би зациклюватися на понятті «революція». Воно, крім позитивних, має ще чимало негативних конотацій. Натомість, якщо говорити про «зміни» у психології людей, то революція можлива лише тоді, коли вони опанують щось таке, як відповідальність. За себе, дітей, свій город, родину, роботу тощо. Це дуже простий, але, як на мене, єдино можливий критерій, який потрібен для суспільної зміни. Відповідальна людина не впадає у відчай, а тому не голосує за «Свободу», вона не пливе за течією і не голосує за бандитів, вона не вірить у чужі ілюзії і не голосує за комуністів. Оцієї відповідальної людини і мало б вистачити для змін. Але серйозніше питання — як посіяти в людях відповідальність. Бодай у тій критичній масі людей, яка могла би потягти за собою всіх інших. Думаю, це мав би бути якийсь комплекс заходів. Але найпевнішим стимулом для цього могло би бути якесь негативне потрясіння. Ясна річ, чимало людей його не витримають, але деякі вийдуть з нього сильними і зміненими. Таким негативним потрясінням може бути, приміром, нинішня політична ситуація, яка не може бути гіршою.