Чотири дні в дорозі

Чотири дні в дорозі

185 8 хвилин хв. читання
22.12.2018

Як за чотири дні в дорозі відмовитися від шаблону про мистецтво в публічному просторі

Коли ми чуємо про мистецтво в публічному просторі, то зазвичай на думку спадають масштабні інсталяції або стріт-арт, перформанси або мистецькі акції.

Натомість, у вересні кияни могли не зауважити стрічку, що літала над містом, або не побачити фотовиставку в залі очікування автостанції «Поділ». Ці та інші мистецькі роботи об’єднував проект «Чотири дні в дорозі» від CSM / Фундації Центр Сучасного Мистецтва, що відбувся з 27 по 30 вересня. Кураторки проекту Анна Погрібна та Людмила Скринникова свідомо не гналися за яскравістю фестивалю, разом із художниками відмовилися від певних шаблонів мистецтва в публічному просторі та дозволили йому розчинитися на Подолі. Про те, як змінилось мистецтво в публічному просторі за останні декілька років, чому місцем проекту був обраний Поділ і що залишилося після «Чотирьох днів в дорозі» розповідають кураторки для Biggggidea.

«Fragile Podil» Павела Браїли

Як створювалися «Чотири дні в дорозі»

Плануючи проект і розмірковуючи про різні райони міста, ми зрозуміли, що Поділ цікавий і як точка перетину різних шляхів, і як одне з місць виходу до Дніпра, який так і не став транспортною артерією міста. Також Поділ в останні роки став місцем, де відбулися важливі для міста трансформації, але існує багато проблем та історій, на які художники можуть звернути увагу. Проект тривав чотири дні, тобто був обмежений як територією, так і часовими рамками, щоб в аудиторії була можливість прокласти власний маршрут і знайти в програмі кілька цікавих для себе подій.

Тема дороги з’явилась дуже природньо. Ми шукали тему, яка і стосуватиметься багатьох аспектів взаємодії із міським простором, і буде метафоричною, і залишить вдосталь простору для художників. Тема дороги жива і багатогранна: це інфраструктура, щоденні маршрути; дороги об'єднують і організовують міський простір, але разом із цим дороги — це про рух, про вектори і зв'язки на дуже різних рівнях. Зрештою, на фінальному етапі наш проект був не про дороги фізичні, а про відчуття себе в місті й відчуття міста. Якщо так подумати, коли ми в місті — ми завжди в дорозі.

«Після рейву» Діми Левицького

У серпні відбувся відкритий конкурс на участь у проекті, всього надійшло 67 заявок із 8 країн. Ми зазначали, що проекти можуть бути втілені в різних медіа, головне, щоб вони були реалізовані чи презентовані в публічному просторі і працювали з темою проекту. Для нас стало несподіванкою, що не так багато було заявок, які передбачали створення інсталяцій, натомість ми отримали багато ідей перформативних практик чи медіа-арту.

Про взаємодію з містом і його мешканцями

Відібрані 12 проектів дуже різні, кожен із них працював з проблемами міського простору, але привернення уваги до тих чи інших питань не було основною метою.

Мистецькі проекти, які відбувалися під час «Чотирьох днів в дорозі» ми би охарактеризували словом «можливість». Роботи взаємодіяли з містом, але для аудиторії лишалися ненав’язливою можливістю взаємодії. Як ми знаємо, міський простір сьогодні доволі агресивний, перенасичений різного роду візуальним шумом, тому нам не хотілося перетворювати мистецькі проекти на такі самі візуальні подразники. Яна Бачинська у своєму проекті «Реклами добрих надій» створювала асфальтні трафарети — вказівники до зручностей, приємностей і необхідностей, котрих вулицям все ще бракує. Обговорюючи проект, ми разом з художницею думали про розмір трафаретів, адже було важливо, щоб вони продовжували естетику цієї несанкціонованої реклами, але не захоплювали надто великі площі асфальту. Об’єкт «Свідок» Євгенія Свистуна протягом одного дня був розташований поряд із кінотеатром «Жовтень» і фіксував усе, що відбувалося навколо. «Свідок» демонстрував реальність у режимі реального часу; він втрутився у простір, але водночас і розчинився в навколишньому ландшафті. «Свідок» не був маркований як мистецький об'єкт: можна було побачити монітор і зрозуміти алгоритм роботи, а можна було пройти повз металевий об’єкт, що нагадував стовп чи платіжний термінал. Навряд перехожі, які його не помітили, щось втратили. Але ті, хто помітили, точно щось для себе знайшли.«Реклама добрих надій» Яни Бачинської

Звісно, мистецькі об’єкти в публічному просторі відкривають більше можливостей для взаємодії з мистецтвом і передбачають ширшу аудиторію, не завжди готову до такого досвіду. Тому існує уявлення, що мистецтву в публічному просторі бажано бути візуально ефектним, зрозумілим і, ймовірно, навіть розважальним. Проекти «Чотирьох днів у дорозі» були геть іншими, тож багато хто міг і не розпізнати їх як так званий паблік-арт.

Більшість проектів змушували сповільнюватися і фокусуватися на конкретних речах. Наприклад, Анна Іваненко та Женя Полосіна (студія сері\граф) зібрали інформацію про умови, що ставлять перед собою люди, які мешкають чи працюють на Подолі. На основі свого дослідження вони створили задачник із певними обмеженнями і під час двох прогулянок пропонували людям вирішити задачу, поставивши себе на місце різних користувачів міського простору, і нанести свій шлях із запропонованої точки А в точку Б на мапу. Наприклад, прокласти маршрут для людей з дитиною у візочку або пішохода з собакою, якому треба зайти в кафе. Багато хто не знав, де розташовані ті чи інші місця, безпечні переходи чи дружні до тварин кафе, тому проект відкривав можливість змінити оптику сприйняття району. Так само й ті перехожі, які помічали трафарети Яни Бачинської, могли озирнутися, чи справді за 100 метрів реставрують закинутий будинок або немає жодного заскленого балкону. 

«Уявні інтерарії» Вікторії Миронюк

Проекти «Чотирьох днів в дорозі» створювали можливість звернутись до власного досвіду чи почуттів. Наприклад, це було важливою складовою проекту «Уявні інтерарії», який Вікторія Миронюк створила разом із учасницями студентського театру-студії НаУКМА. «Уявні інтерарії» — це учасницька перформативна практика, яка пропонувала дослідити через гру у піску перетини Подільських історичних наративів та власних мандрівних спогадів. Перформерки оповідали історії Подолу, але кожен етюд завершувався зверненням до досвіду людей, яких випадкового об’єднала ця перформативна практика. 

Для «Чотирьох днів у дорозі» було важливо стати можливістю реалізувати мистецьку роботу, яку художники навряд змогли б реалізувати в іншому проекті. Наприклад, художниця Валентина Петрова говорила, що на фестивалях чи резиденціях часто присутня орієнтованість на об’єктне мистецтво, конкретний матеріал, який можна побачити і помацати. Валентина Петрова справді провела чотири дні в дорозі: вона постійно пересувалася в межах району, і через це тривале фізичне переміщення виявляла, яким насправді є Поділ, який через джентрифікацію здається нам великим і нескінченно наповненим. Нам сподобалась власне нематеріальність перформансу: він не документувався, ніхто не знав про маршрут художниці. В один із днів відбулася «зупинка» — обговорення проекту на автостанції, але основне тут — те, що сама художниця зрозуміла під час проекту і з чим може працювати далі.

Про мистецтво в публічному просторі

У 2012 році відбувся перший проект CSM у публічному просторі — «ПОШУК: Інші простори». Тоді нас цікавили виклики й можливості роботи в неконвенційних мистецьких просторах, і у фокусі була робота з місцем. Далі в різні роки ми визначали інші фокуси й теми, працювали у нецентральних районах («Канікули на районі», 2014), розвивали учасницькі практики («Мозаїка міста», 2015) і дуже часто зверталися до конкретних проблем у місті.

У «Чотирьох днях в дорозі» ми не ставили собі за мету змінити Поділ чи організувати місцевих мешканців довкола певної проблеми, хоч у певних ситуаціях саме так має працювати мистецтво в публічному просторі. Наш проект відбувався в межах більшого проекту «Арт Проспект», ініційованого CEC ArtsLink, а минулого року в межах цього проекту наші партнери з Бішкека, Киргизстан, організували проект в Ботанічному саду. В такий спосіб куратори хотіли привернути увагу до збереження ботсаду, проговорити важливість зелених насаджень, означити ботсад як місце, де люди можуть не лише відпочивати, а й об’єднуватися для обговорення важливих питань. 

Фотографії Елтаджа Зейналова на автостанції «Поділ»

Ще декілька років тому ми часто говорили, що мистецтво має виходити за межі галерей і змінювати публічні простори. А нині ми бачимо, що, наприклад, фотографії Елтаджа Зейналова, художника з Азербайджану, цілком органічно виглядали на автостанції «Поділ», але, звичайно, могли б експонуватися в галереї — різнитиметься лише аудиторія. Стрічка Павела Браїли, яка літала над містом у відео «Fragile Podil», позначала і красиві види Подолу, і його хаотичну, часом незаконну забудову та закинуті будинки. Це дуже поетична робота, що видається чистою мистецькою формою, але насправді звертає увагу на проблемні місця. Така ось партизанська тактика.

Одна з характеристик публічного простору — його сприяння соціальним інтеракціям. У «Чотирьох днях в дорозі» було не так важливо, де відбувається проект: на вулиці, автостанції чи в кіноклубі університету, — головне, щоб це були простори з вільним доступом, де може статись взаємодія.

 

Фотографії: Олександр Коваленко

 

 









Від зрілого суспільства до спроможного

Із сімдесяти опитаних Українським Інститутом Майбутнього експертів та практиків 46, що складають 70 %, оцінили ймовірність збереження ручного режиму керування освітою на місцях на 9-10 балів за десятибальною шкалою.