Майстрині проєкту "Бабусині зайці"

С: «Народилась в Трипіллі, місцева, живу в Українці, працюю. Троє онуків. Бабусею стала в 38 років. Люблю рукодільництво. Обожнюю онуків. На самому першому майстер-класі не була, бо тоді ще не взяли за віком в інститут третього віку. Прийшла пізніше.

І: «Чому залишились в проекті? На майстер-класах було багато людей, а сьогодні продовжують 6-7. Чому Ви залишились з зайцями?»

С: «Тому що зайці – це м’якеньке, пухнасте, тепленьке, сповнене добра. Онукам своїм теж такі іграшки зробила, і їм сподобалось».

І: «Наша співпраця з Ювенальна Поліція України почалась, коли зайці поїхали в квітні 2022 року по звільнених містечках Київської області. Ми писали про це і поширили знімки з поїздки. Ви казали, що особливо зворушливою була одна світлина з Київщини».

С: «Так, на Паску. До сліз. Я побачила дівчинку, біля неї корзинка і мій зайчик. Це було класно!»

І: «Ви впізнали, що то ваш заєць? Вони ж ніби всі однакові, ті ж самі шкарпетки..».

С: «Звичайно! Своє творіння будь-хто впізнає! Я вже багато їх пошила, але кожного, здається, пам’ятаю. Кожне личко :)».

І: «Якщо спочатку в проекті «Бабусині зайці» планувалось, що вухастики будуть використовуватися в поліцейській роботі з дітьми, що потрапили в ДТП, стали свідками або постраждали в ситуаціях насильства тощо, то зараз поліцейські привозять їх з собою, коли працюють з дітьми, що постраждали в результаті військових дій, були під обстрілами, евакуйовані, втратили рідних. Тобто кількість дітей, на превеликий жаль, збільшилась. Що б Ви попросили говорити дітям ювенальних поліцейських, які виступають в ролі такого своєрідного місточка між бабусею і дитиною?».

С: «Я навіть не можу сказати. Це такий біль. Не знаю. Я не уявляю, як поліцейські дивляться дітям в оченята. Навіть не уявляю, як вони самі витримують це, що відчувають, коли слухають, спілкуються з дітьми, коли дають наших зайців. Яке послання від мене? Посміхнутися, сказати, що цей пухнастик від бабусі, яка передає свою частку тепла і любові. Краще б не було такої потреби. Якби ж просто шити і віддавати дітям для радості».

І: «Ми плануємо проводити навчання для бажаючих шити іграшки в іншому місті і запропонували вам теж прийняти участь. Як вам те, що вже Ви будете навчати шити зайців? Якби самі робили презентацію проекту, що б розповідали новим учасницям?».

С: «Це цікаво! Ну, напевно, я би порадила, перед тим як починати шити, згадати своїх онуків, уявити, чи сподобається їм той заєць, якого вони роблять. Якщо онук оцінить, то робота вдала. У мене старша 16-тирічна онука завжди дивиться на тих, що я шию: «Знов зайці! Ой, от цей класний! Оцей мені подобається»! У найменшого, 1,5 місячного, теж вже є рожеве зайченя. Лежить, чекає, поки підросте трохи. Коли шиєш, то завжди думаєш щось приємне, до того ж він м’якенький, є бажання потискати його. Тобто до того, як він потрапить до дитини, його вже обійме майстриня». 

Вже після запису інтервю пані Світлана провела майстерню в Zoom для учасниць з Теребовлі.