Занадто відверто

Писати про свій невдалий досвід боляче і страшно. А якщо мене не зрозуміють? Якщо осудять? Інколи хотілося трохи “злизати вершечок”, зробити його не таким різким.

Під час хвороби на післяпологову депресію були моменти, за які я себе сильно картала. Наприклад, я почала ненавидіти власну дитину, яка весь час від мене чогось хотіла та не давала спокійно полежати в ліжку під ковдрою. Мені хотілося бути якнайдалі від доньки і взагалі будь-якої живої істоти. В книзі є декілька драматичних епізодів, які я зобразила чесно, як воно було. В якийсь момент мені неприємно було думати, що моя донька виросте і прочитає все це. Проте я розуміла, що тут не може бути компромісів: вибір це завжди відмова від чогось. Тому я зробила вибір розповісти чесну історію для жінок, які так само почуваються або для їхніх близьких, які не розуміють, що “вселилося в цю молоду матусу”.

Під час написання роману “У ванні з восьминогом” я уявляла перед собою подругу, якій за чашкою теплого какао з зефірками розповідаю про свою травму. Ця подруга не осуджує, не дорікає, не оцінює і не порівнює. Вона РОЗДІЛЯЄ мій досвід і біль, тим самим зменшюючи їх. Саме таким, ПРИЙМАЮЧИМ, я й намагалася зробити роман “У ванні з восьминогом”. Хочу щоб після його прочитання у жодної молодої матусі не залишилося до себе питань, осуду та самокритики. Прийняття свого досвіду — перший крок до зцілення.