Як називатися Людиною
« — А я взагалі з дитбудинку, — мовив Петро, випроставшись у кріслі. — Мені не зрозуміти, що таке родинний затишок.
— У тебе нікого-нікого немає? — спантеличилася Катя.
— Анікогісінько. І на допомогу ніхто ніколи не приходив, тож я звик, коли об тебе витирають ноги».
© Богдан Ковальчук, «Волонтерка» (повість).
Як часто ми замислюємося про дітей? Не про власних опецьків, що в миті, поки ви читаєте ці рядки, перебувають на відстані коли не витягнутої роки, то бодай телефонного дзвінка, а про інших — тих, кому не пощастило викохуватися в родиннім теплі? У наш буремний час напрочуд складно знайти людину, котра мислила б не винятково за власний добробут, за те, як вижити в ефемернім «завтра», коли тарифи на комуналку вкупі з цінами в крамницях укотре поповзуть угору. Либонь, це — така собі данина сучасності, примхливій і непевній добі війни, розбрату й загальної втоми духу.
«Cogito ergo sum», — стверджував Декарт. «Я мислю — отже, я існую». Хочеться конкретизувати, осучаснити: «Я мислю про інших — отже, я живу». Як це буде по-латині?.. Зрештою, різниці немає: твердження не втратить актуальності жодною з мертвих, живих і ненароджених мов. Людина за своєю природою — істота соціальна, дарма що почасти вона вважає за ліпше на це не зважати. Але потреби взаємодіяти в колективі — можете вкладати в слово «колектив» будь-яке значення на ваш розсуд — це не скасовує.
Чомусь суспільство — та-ак, те саме суспільство, творець усіх стереотипів і поведінкових правил, що за них, бува, соромно, — почувається нещасним, хоча шлях до гармонії ближче, ніж здається. Криється він у взаємодопомозі — спроможності та готовності прийти на поміч тому, хто цього потребуватиме. Причому часто потерпілий із цілої низки причин, як-то зневіра, небажання «вивантажувати» у простір увесь обмір наявних негараздів, скромність, самодостатність чи будь-що інше, не просить про допомогу. Хіба це означає, що він її не потребує?
Сьогодні виховання молодого покоління мусило б зробитися першочерговою метою діяльності чи не більшості державних і суспільних інститутів: у годину, коли російсько-українська війна щоденно забирає найкращих із-поміж найкращих, украй необхідно мати гідних людей на звільнені попередниками місця. Згоден, гучить дещо грубо, проте ніде правди діти. Бо що ми маємо? Справдешня, а не декларативна еліта бореться проти ворога, тоді як люмпен, сховавшись у затхлих стінах однаковісіньких квартир, вижидає на свою золоту еру — час, коли він верховодитиме за правом наступництва, позаяк більше буде ні́кому.
Допомогти дитині завше просто. Простіше за просте. Для цього не треба стрибати понад власну макітру, будувати хисткі повітряні за́мки, спроможні однієї чудової миті розсістися в руба́х. Хто шукає можливості — той знаходить її, хай навіть на шляху стане все стопекельне воїнство!
Проект «Летючі байдарки» створювався довго та ретельно, дбайливо та різнобічно. Виставивши його на «Спільнокошт», я гадки не мав, скільки людей одгукнеться на цей голос у пустелі. Виявилося, небагато. Та ці «небагато» спроможні всипати чортів самому дияволові, йно матимуть таку нагоду!
Хочеться щиро подякувати всім, кому не однаково, що буде з вихованцями дитячого будинку «Любисток». Імовірно, пожертв на втілення проекту виявиться замало в підсумку, а проте тут, як і в риболовлі, головне — процес: зате тепер я знаю, хто є хто, й на кого можна покладатися.
Допомога дітям у кілька клаців мишею. Звучить незлецьки, чи не так? Тож будьмо гідними звання Українців і тиснімо відповідні ґудзички, котрі дозволяють допомогти проектові!
Я все сказав. Дякую за увагу.
Богдан Ковальчук, письменник.