Богдан Ковальчук: «Прийдешнє покоління має надважливу місію!»

Богдан Ковальчук — український прозаїк і поет, найбільше знаний як автор коротких текстів для розмаїтих літературних часописів («Дніпро» та «Дзвін»), колективних збірок («Теплі історії», «Сила почуттів, «Скарбниця мудрості» та ін.), лауреат цьогорічного конкурсу короткої прози імені Григора Тютюнника, активний громадський діяч України та випусковий редактор літературного альманаху «Палісадник». Четвертий рік поспіль пан Богдан бере активну участь у житті низки волонтерський організацій, а зокрема — ГО «Координаційний Центр Допомоги». Цього місяця він був удостоєний медалі народної пошани «За гідність та патріотизм» за активну допомогу воякам АТО й ООС, вимушеним переселенцям, родинам загиблих бійців російсько-української війни. У межах своєї доброчинної діяльності він, зокрема, долучився й до допомоги Вишгородському районному дитячому будинку «Любисток», що на Київщині, організувавши й провівши там низку низку позакласних активностей. Тож що спонукає письменників долучатися до волонтерських ініціатив, як можна суміщати волонтерство і літературну діяльність, а також про проект «Летючі байдарки» — з перших уст.

— Пане Богдане, скажіть, будь ласка, чому ви вирішили стати волонтером?

— Вирішив не я — вирішили обставини. Чи можна всидіти на місці та вдавати, що нічого не відбувається, коли довкола горить війна, гинуть найкращі люди, сотні тисяч або й навіть мільйони залишаються без рідних осель?

На самому початку війни я походив по відповідних інстанціях, але мене не брали у військо за станом здоров'я. Вроджена вада серця, вкрай поганий зір та низка інших хвороб, про які я волів би не говорити, поставили хрест на перспективі безпосередньої участі у бойових дійях. Та й бойова одиниця з мене була б, м'яко кажучи, така собі. Але чи є це причиною не допомагати тим, хто на передових позиціях? Звісно, ні!

Тому я обрав для себе шлях волонтера. Починалося це з невеличкої громадської ініціативи «Друзі України», де, крім мене, було ще четверо вірних українським ідеям хлопців. Здружилися з однією з розвідувальних бригад, почали збирати речі, котрих вона потребувала, з'їздили кілька разів у гості — на «передок». Паралельно відбувалася допомога речами, продуктами харчування, медикаментами Дарницькому районному штабі волонтерів, що його очолює пані Раїса Шматко. Словом, хай нас було небагато, а проте ми намагалися якнайефективніше «затулити прогалини» там, де це тільки було можливо.

А взагалі, сам незчувся — а вже волонтер. Думаю, це швидше громадянська позиція, а не статус. І, гадаю, будь-яка притомна людина, що вважає себе українцем або українкою, займається нині тим самим. Можливо, менше, можливо, більше, та головне — факт.

— Як сталося так, що ви ввійшли до складу Координаційного Центру Допомоги?

— Цьому передувало переусвідомлення того, що вже було зроблено, зарівно як і перспектив діяльності. «Друзі України» — це все-таки був неформальний проект, а для більш-менш ефективної допомоги потрібна була юридична особа. Саме тому я долучився у 2016-му році до Координаційного Центру, коли той тільки-тільки виформовувався.

На превеликий жаль, спершу справи в організації йшли не дуже, тому що очолювала її людина... не будемо про неї. Хвалити Бога, з часом вона самоусунулася, Головою організації обрали пані Ольгу Мотінову — і от тоді волонтерство розгорнулося повним ходом. Звідтоді Центр працює на повну потужність, допомагаючи широким колам тих, хто цієї допомоги потребує. Саме в такій організації я й мріяв брати участь.

— Чи не вважаєте ви, що «формалізація» волонтерської діяльності шкодить їй?

— Крий, Боже! Навпаки — тільки покращує!

— А як же ті волонтери, що не беруть участь у громадських об'єднаннях, але все одно є волонтерами?

— Це — їхнє невід'ємне право. Комусь легше бути самотою або ж просто свій гурт однодумців не виводити на рівень юридичної особи. Нехай так. А мені легше там, де я є тепер. Це відкриває переді мною нові можливості, поготів маючи таку мудру лідерку, як пані Ольга Мотінова.

— Як вдається поєднувати літературну діяльність і волонтерство? Взагалі, скільки часу займає волонтерство?

— Волонтерство у мене забирає під 80% вільного часу по буднях. Я віддаю Координаційному Центру Допомоги свій час із десятої ранку по п'яту годину вечора. Це як інші ходять в офіси чи щось таке. Терпіти не можу саме офісної праці, всього цього одноманіття бюрократії й сотень папірців, безкінечного клацання по клавішах комп'ютера і так далі. Але тут подеколи доводиться миритися. Головне, що результат цього вартий. Хоча, звісно, наведений графік — це дуже грубий підрахунок, адже вряди-годи й по вихідних ми бігаємо, і серед ночі прокидаємося... все, як у всіх.

Щодо поєднання волонтерства і літературної діяльності, то я — не такий знаний письменник, як, до прикладу, Сергій Жадан або Максим Кідрук. Отже, по-перше, читацьке коло — значно менше, як і очікування читачів, а по-друге, не так багато у моєму житті всього й відбувається.

Хоча інколи буває й складно поєднувати. Скажімо, впродовж усього липня цього року я на запрошення Міністерства культури мусив би їздити містами України з низкою практичних семінарів для працівників бібліотек. Цим довелося пожертвувати й залишитися в Києві, щоби ефективніше працювати для людей.

— А чи волонтерство не «перетікає» у вашу творчість? Ви пишете про війну?

— Про війну я написав «аж» одне оповідання — «Вогнеграї Донбасу». Й ним, гадаю, сказав усе. Взагалі, є дуже-дуже багато письменників, що пишуть про буремне сьогодення... наприклад, нещодавно мій добрий друг Назар Розлуцький видав книжку «Нотатник мобілізованого», де все чітко й захопливо розклав по поличках. Ну, і такі праці, як «Аеропорт» Сергія Лойка, «Інтернат» згаданого вже Сергія Жадана, ясна річ, забувати не можна.

Уважаю, що про війну мусять писати її безпосередні учасники. Хороший автор пише про те, що його цікавить, на чому він знається. Мій обмір досвіду й знань об'єктивно замалий — а для чого я буду писати на тему, в якій не надто петраю?

— Розкажіть, будь ласка, як Координаційний Центр Допомоги допомагає дітям. Наскільки відомо, ви займаєтеся цим напрямом в організації...

— Не зовсім так. Точніше, я займаюся, але не тільки я. Центр — це команда однодумців, і тут немає розрізнення типу «Ти робиш те, а я роблю це»: всі працюють, скажімо так, суголосно, синхронно, допомагаючи одне одному.

Гадаю, зайвим буде розповідати про те, чого вже вдалося досягти, — про це, зокрема, чудово розповіла Голова Координаційного Центру Допомоги пані Ольга Мотінова, коли я брав у неї інтерв'ю. Між іншим, там само пані Ольга й розкрила питання актуальності допомоги дітям.

Я ж хотів би тільки додати, що на плечі майбутнього покоління українців ляже величезна відповідальність. Колись така сама відповідальність лягала й на плечі мого покоління, та ми впоралися з викликами тільки частково. На превеликий жаль. Чому? Тут я хотів би зацитувати власний же допис на «Фейсбуці»: ми не змогли побороти так званий «совок головного мозку», але от наші нащадки, народжені вже не просто у вільній, а у зміцнілій Україні, його не матимуть апріорі. Хочу в це вірити.

А взагалі, щоби не рахувати дерева в лісі, скажу простіше — прийдешнє покоління має надважливу місію! А нам із вами треба зробити все, аби воно її виконало.

— Поговорімо за «Летючі байдарки». Як виник цей проект?

— Справа в тому, що ми вже не перший рік допомагаємо Вишгородському районному дитячому будинку «Любисток». Один із напрямів — це ремонт будівлі. Зараз, до прикладу, він перебуває у надзвичайно активній фазі, й через це діткам із сиротинця банально некомфортно там перебувати. Зрештою, чи багатьом подобається жити на будівництві? От ми й вигадали «Летючі байдарки» як таку собі суміш із дійсно корисного дозвілля та можливості на певний час «переспрямувати» дітей на іншу локацію, щоби ми встигли закінчити ремонт до вересня, коли їм доведеться знову ходити до шкіл.

Сам же проект, як зазначала пані Ольга, виник із ідеї навчити дітей грамотної поведінки на воді та забезпечити їм корисний відпочинок. Це дозволить їм ефективніше адаптуватися у суспільстві, соціалізуватися, що відбувається вкрай тяжко, коли йдеться про дітей без батьківської опіки. Це — дуже специфічна категорія, і працювати з нею потрібно понад власні сили. якщо бажаємо досягти успіхів.

— Пане Богдане, скажіть, будь ласка, як просувається реалізація «Летючих байдарок»?

— Проект перебуває на стадії залучення внесків окремих доброчинців на краудфандинговому ресурсі «Спільнокошт». І справи, чесно кажучи, просуваються не дуже: ми отримали величезну кількість схвальних відгуків, сотні поширень у соцмережах, але кошти заходять украй неохоче. Не знаю, чому так. Можливо, у людей погіршилося фінансове становище, або ж більшість уже «перегоріла», втративши сподівання на поступ... Прикро це все: ти докладаєш зусиль, працюєш, не знаючи відпочинку, а все впирається у такі от банальні негаразди. І навіть публікації у ЗМІ не допомагають! Мені взагалі про це все неприємно говорити — опускаються руки. Та ми не здаємося.

— Що буде, якщо «Летючі байдарки» не наберуть потрібного фінансування?

— По-перше, всі внески повернуться доброчинцям. По-друге, ми й надалі допомагатимемо «Любистку», але це буде трошки важче. А якщо серйозно, я навіть не думав, що такий сценарій, як недостатність фінансування, може нас спіткати. Певно, я — мрійник. Тим паче на тому ж «Спільнокошті» є сила-силенна проектів, не дотичних до благочинності, котрі з якогось доброго дива набирають гроші вельми успішно. Я не кажу, що ті проекти погані, ні — просто гадаю, що допомога жертвам російсько-української війни та дітям — тим, хто скоро стане при кермі держави — має бути в пріоритеті. Вочевидь, зі мною згодні далеко не всі.

— І наостанок: які плани у вас як у письменника зокрема та в Координаційного Центру Допомоги загалом?

— Планів багато. Та я — не з тих, хто забігає далеко наперед. Буде те, що Бог дасть. Як письменник я наразі працюю над класним проектом, присвяченим рідному Києву, і, сподіваюся, вже дуже скоро ви зможете побачити його результати. А Координаційний Центр працював, працює і працюватиме попри все, тому що війна триває... та й навіть якби війна закінчилася от просто тепер, ми однаково мали б роботи років на п'ятдесят наперед — допомогти всім, хто через неї постраждав, реабілітвувати їх і, як уже зазначав, поставити на ноги прийдешнє покоління — наших наступників.

— Дякую, пане Богдане, за цікаву розмову.

— Дякую за гарні питання!

Спілкувався Антон ЯЦЕНКО.