Легенда про жінку Шуа-шуа, яка винайшла театр
Друзі привіт!
Свята завершуються, але це не означає, що завершуються подарунки :) Напередодні Різдва ми вирішили додати ще одну винагороду до списку подарунків. В обмін на 250 гр ми подаруємо п'яти доброчинцям друковане видання книжки Боаля "Ігри для акторів та не акторів" українською мовою, яку ми зараз перекладаємо. За кілька днів цей подарунок вже обрали двоє з вас в якості винагороди.
Робота над перекладом книжки є для нас надзвичайним натхненням, і ми вже чекаємо можливості поділитись цим прекрасним текстом з вами. Сьогодні ми хочемо трошки відкрити для вас завісу цієї книги, та опублікувати передмову Августо Боаля до першого видання книги. В ній він розповідає легенду про те, як було винайдено театр і пояснює суть Театру пригнічених. "Легенда про долюдську жінку Шуа-Шуа, яка винайшла театр" - це довга, але надзвичайно гарна історія. Отже, наприкінці робочого дня, налийте собі чаю та зосередьте увагу на цьому тексті на декілька хвилин. Сподіваємось, що цей текст надихне вас на переосмислення того, що ми називаємо "театром" та по-іншому подивитись на мистецтво як таке. А раптом ви захочете подарувати таку книжку своїм друзям - у нас залишилось ще три копії в списку винагород :)
Легенда про жінку Шуа-Шуа, яка винайшла театр
Слово “театр” дуже багатозначне. Деякі його значення близькі за змістом, інші майже протилежні, тож ми точно не знаємо, про що говоримо, коли говоримо про театр. Про який театр йдеться?
По-перше, театр – це місце: це приміщення, або будь-яка будівля, яка спеціально збудована для того, щоб там відбувались вистави і театральні перфоманси. В цьому контексті слово “театр” несе значення театральної вистави – світло, реквізит, декорації та інше – та всіх учасників цієї вистави – акторів, драматургів, режисерів, дизайнерів і набагато більше.
“Театр” – це також контекст, в якому відбуваються важливі події, сумні чи веселі, але події, за якими ми маємо спостерігати на відстані, як заворожені глядачі: театр злочину, театр військових дій, театр наших пристрастей.
Ми також можемо вживати слово “театр” для визначення важливих соціальних подій: урочисте відкриття пам’ятника, запуск корабля, коронація монарха, військовий парад, церковна служба, бал. Такі театралізовані заходи можна назвати словом “обряд” або “церемонія”.
Театром також можуть бути наші повторювані повсякденні дії. Ми граємо спектакль “сніданок”, сцену “дорога на роботу”, акт “я працюю”, епілог “вечеря”, епопею “недільний обід в родинному колі”, і так далі. Як актори в багатоактовій виставі, ми повторюємо одні й ті самі рядки з одними і тими ж партнерами, виконуємо одні й ті ж самі рухи, в один і той же час, тисячі разів, знов і знов. Життя може стати низкою механічних вчинків, бездушних та мертвих, як рухи машини. Такий театр, вбудований в наше життя, можна назвати “світським обрядом”.
Такі фрази, як “драматизувати”, “влаштовувати сцену”, “розігрувати з себе когось”, використовуються для опису таких ситуацій, коли люди маніпулюють, перебільшують або викривляють правду. В цьому контексті, “театр” є синонімом “брехні”.
Але за своєю суттю, театр – це здатність, яка властива саме людям, а не тваринам – спостерігати за собою в дії. Людина здатна спостерігати за тим, яка вона спостерігає, думати про свої емоції, відчувати натхнення від власних думок. Вона може бачити себе тут і уявляти себе там, може бачити себе сьогодні та уявляти себе завтра.
Саме тому люди можуть ідентифікувати, а не лише впізнавати, себе та іншого. Кіт впізнає свого хазяїна, який годує та пестить його, але він не може ідентифікувати його як вчителя, професіонала, коханця. Ідентифікувати – означає вміти не лише впізнати когось в повторюваному контексті, але також винести уяву про цю людину в інші контексти, побачити більше, ніж бачить око, почути більше, ніж чує вухо, відчути більше, ніж те, що відчувається шкірою, думати за межами того, що означають слова. Я можу ідентифікувати друга за єдиним рухом, художника за стилем, політика на основі рішень, які він підтримує. Навіть, коли суб’єкт відсутній, я можу визначити його сліди, його стиль, його дії, його досягнення.
Одна давня китайська легенда, яка сягає десятків тисяч років до нашої ери, розповідає про долюдську жінку на ім’я Шуа-Шуа, яка зробила неймовірний винахід – вона винайшла театр. Згідно цієї давньої байки (цю історію мені розповів останній нащадок Шуа-Шуа, який вже помер), саме жінка –а не чоловік! – зробила цей винахід. Чоловіки лише привласнили собі цей чудовий вид мистецтва і довгий час не допускали жінок до ролі акторів, а іноді навіть не дозволяли їм бути глядачками. В деяких суспільствах чоловіки навіть привласнили собі жіночі ролі – наприклад, за часів Шекспіра молоді хлопчики (тобто, ще незрілі підлітки) грали ролі дорослих королев! Оскільки театр – настільки потужний вид мистецтва, чоловіки винайшли нові способи його використання. Але, втім, з самого початку театр винайшла саме жінка. Жінка винайшла театр, як мистецтво, а чоловіки – його витвори: будівлі, пєси, акторську гру.
Жінка Шуа-Шуа жила сотні тисяч років тому, коли долюдські жінки та чоловіки гуляли горами та долинами, від землі до моря, вбивали тварин, аби прогодувати себе, їли листя та плоди з дерев, пили воду з річок та ховались в печерах між скелями. Це були часи ще задовго до появи неандертальців та кроманьонців, задовго до хомо-сапієнс та хомо-хабіліс, які вже були майже людьми за зовнішністю, вагою мозку та жорстокістю.
Ці людиноподібні істоти жили стадом, так їм було легше захищатись. Шуа-Шуа, в якої тоді, звісно, не було цього імені, або будь-якого іншого імені, оскільки тоді ще не було винайдено не лише вербальну, а й навіть примітивну мову, була найгарнішою жінкою у своєму стаді, а Лі-Пен був найсильнішим чоловіком. Звісно, вони приваблювали один одного. Їм подобалось плавати разом, лазити по деревах та горах, їм подобалось нюхати і лизати один одного, торкатись, обійматись, займатись сексом разом. Їм було добре один з одним. Разом.
Вони були настільки щасливі, наскільки могли бути щасливими людиноподібні істоти.
Одного дня Шуа-Шуа відчула, що її тіло почало змінюватись. В неї почав рости живіт. По мірі того, як зростав її живіт, вона ставала все більш сором’язливою та почала уникати Лі-Пена, який не міг зрозуміти, що відбувається. Його Шуа-Шуа вже була іншою Шуа-Шуа, як фізично так і за настроєм. Вони тримались на відстані один від одного. Шуа-Шуа полюбляла бути наодинці та спостерігати за своїм животом. Лі-Пен пішов шукати іншу жінку, але не міг знайти жодну, яка була б схожа на його першу жінку.
Шуа-Шуа відчула, як її живіт почав рухатись. Коли вона вже майже засинала, живіт рухався з права наліво, і навпаки. З часом її живіт зростав все більше, і рухався усе частіше. Як добропорядний глядач, Лі-Пен просто спостерігав здалеку, дуже засмучений та переляканий. Він дивився, але нічого не робив, як глядач, що спостерігав за незрозумілими діями жінки.
А в утробі матері Лі-Лі-Лі – так звали дитину, хоча тоді в нього не було імені, адже мови ще не існувало, але це стара китайська легенда, де дозволено все! – Лі-Лі-Лі зростав все більше, але він не міг визначити обсяг та межі свого тіла. Чи закінчувалося його тіло там, де була його шкіра? Чи там, де була амніотична рідина, в якій він плавав? Або ж Лі-Лі-Лі завершувався там, де завершувалося тіло його матері? Чим був світ? Він, його мати та світ були одним єдиним цілим, він був ними, а вони були ним. Саме тому, навіть сьогодні, коли ми занурюємо свої голі тіла у воду в ванні, в басейні чи то в морі, ми знову відчуваємо ті первісні почуття, коли ми об’єднуємо свої тіла з усім світом, з Матір’ю Природою.
Це об’єднання тіла та світу сталося тому, що відчуття Лі-Лі-Лі ще не були повністю включені. Він не міг бачити, бо його очі ще були заплющені; не міг відчувати запахів, бо в цьому маленькому, тісному просторі не було атмосфери, отже він не міг дихати; не відчував смаку, бо отримував їжу через пуповину, а не через рот. Він не відчував дотиків, бо його шкіра завжди торкалась однієї й тієї ж рідини, яка була завжди однакової температури, її не було з чим порівняти. Усі відчуття засновані на порівнянні: ми чуємо звуки, бо можемо чути тишу; ми любимо добрі парфуми, бо також можемо відчувати і поганий запах.
Звук –це перше відчуття, яке включилося більш-менш чітко. Лі-Лі-Лі чітко відчував стимуляцію через вуха. Він чув постійні ритми, періодичні звуки, випадкові звуки – серцебиття матері та власне серце, кров, яка пульсує його венами, звуки шлунку, голоси ззовні. Його першими чіткими відчуттями були звуки, які він мав організувати. Саме тому музика – це найбільш архаїчне мистецтво, найбільш глибоко вкорінене: воно іде з самої утроби. Музика допомагає нам організувати світ, але не зрозуміти його; це долюдське мистецтво, створене ще до нашого народження.
Інші види мистецтва розвинулись пізніше, коли активізувались всі інші відчуття.
Місяць після народження дитина починає бачити, спочатку лише форми, потім більш чітко. Але що ми, дорослі, можемо бачити? Ми бачимо постійний потік образів, що рухаються. Саме тому нам потрібне візуальне мистецтво, аби зафіксувати ці образи, зупинити їх – те, що неможливо зробити в повсякденному житті. Фотографія, кіно та імпресіонізм з’являються пізніше, аби зупниити не лише речі, які рухаються, а й сам факт руху. Ці види мистецтва бачать реальність ззовні. Танець, навпаки, проникає всередину руху та організує його, використовуючи звук для допомоги. Танець – це звук з тілом та кров’ю. Ось це – три художні відчуття: основні це звук та зір, і дотик – те, що відбувається між двома акторами та іноді між актором і глядачем. Інші два – смак та запах – пов’язані з практичними аспектами тваринного життя.
Одного сонячного дня Шуа-Шуа народила дитину на березі річки. Лі-Пен все ще спостерігав за нею з-за дерева, переляканий, нічого не роблячи.
Це була справжня магія. Шуа-Шуа дивилась на свою дитину, але не могла зрозуміти. Цей маленький хлопчик був частиною її тіла; він був всередині неї, а тепер вже назовні, але все одно, безсумнівно, він був нею. Мати і дитина були єдиним цілим; доказом цього було те, що маленький хлопчик (її частинка) хотів повернутись, об’єднатись з її великим тілом, через смоктання її грудей. Тож, вона могла бути спокійною: вона була цими обома істотами, і обидва ці тіла були нею. Безсумнівно. Лі-Пен спостерігав здалеку, як добрий глядач.
Лі-Лі-Лі зростав, вчився ходити, почав їсти іншу їжу, не лише молоко матері. І таким чином він став більш незалежним; іноді він не слухався великого тіла. Шуа-Шуа була перелякана; це як ніби ти наказуєш своїй руці молитись, а вона починає грати в бокс; або наказати нозі сидіти, а вона починає йти. Починався бунт, який очолила маленька частина неї – маленька, але дуже цінна частина її тіла. І вона дивилась на себе-мати і себе-дитину; обидві були нею, але одна з них грала в забавки, вередувала, не слухалася. Лі-Пен тримався на відстані, просто дивився.
Одного дня Шуа-Шуа заснула. ЛІ-Пену було цікаво, бо він не міг зрозуміти стосунків між Шуа-Шуа та її сином, тож він хотів спробувати встановити з хлопчиком власні стосунки. Отже, коли хлопчик прокинувся раніше від матері, Лі-Пен привернув його увагу, і вони обоє пішли кудись разом. Від самого початку Лі-Пен знав, що він та хлопчик – це два різних тіла: хлопчик був “іншим”, він був не Лі-Пеном.
Лі-Пен навчив Лі-Лі-Лі полювати та рибалити, і хлопчик був щасливий. Коли Шуа-Шуа прокинулась, почала шукати своє маленьке тіло та не знайшла його, це її засмутило. Вона довго плакала, бо втратила частину себе, Вона довго кричала, сподіваючись, що її крик почують, але Лі-Пен та хлопчик пішли далеко. Втім, оскільки вони жили в одному стаді, через кілька днів Шуа-Шуа побачила їх разом, батька й сина. Вона хотіла забрати назад своє дитя-тіло, але він відмовився, бо йому також було добре з батьком, який навчив його речам, про які не знала мати.
Шуа-Шуа мала змиритись з тим, що її маленьке тіло, хоча воно і було народжене всередині неї – воно було нею! – також було кимось іншим, і в нього були свої власні потреби та бажання. Коли Лі-Лі-Лі відмовився слухатись матір, вона зрозуміла, що вони – двоє, а не одне. Вона не хотіла залишатись з Лі-Пеном, а Лі-Лі-Лі хотів – кожен з них робив власний вибір! У кожного була своя думка. У кожного були свої почуття. Вони були різними людьми, і вона мала визнати цю різницю, для того, щоб був можливий діалог!
Це визнання примусило її ідентифікувати себе: Хто була вона? Хто була її дитина? Хто був Лі-Пен? Де вони були? Що станеться наступного разу, якщо її живіт знову почне рости? Чи подобався їй Лі-Пен так само, як і раніше? Чи хоче вона спробувати бути з іншими чоловіками, так само, як Лі-Пен спробував бути з іншими жінками? Чи будуть інші чоловіки такими ж хижими, як Лі-Пен? А як щодо неї? Чи вона залишиться такою ж самою? Що буде завтра? Шуа-Шуа шукала відповіді, споглядаючи себе.
В цей момент було винайдено театр. В момент, коли Шуа-Шуа перестала намагатись повернути дитину та залишити його лише для себе, прийняла, що він був іншим, та подивилась на себе, спорожнила частину себе. В цей момент вона була водночас акторкою та глядачкою. Вона була акторкою-глядачкою. Через винахід театру істота стала людиною.
Ось це і є театр – мистецтво самоспоглядання.
***
Театр пригнічених – це театр у своєму найдревнішому сенсі слова. В цьому сенсі, усі люди – актори (бо вони діють!), та глядачі (бо вони споглядають!). Вони актори-глядачі.
Ця книжка систематизує вправи (фізичні монологи), ігри (фізичні діалоги) та техніки Театру образів, які розроблені для роботи акторів (тих, хто професійно займається акторською майстерністю) та не акторів (тобто, всіх!). Грають всі, Усі – актори.
Мова театру – це найважливіша людська мова. Все, що роблять актори на сцені, ми робимо в своєму житті, завжди і всюди. Актори рухаються, говорять, вдягаються відповідно до контексту і декорацій, висловлюють ідеї, проявляють свої почуття – все, що ми робимо в своєму житті. Єдина різниця в тому, що актори усвідомлюють, що користуються мовою театру, і можуть краще використати це собі на користь; в той час, як чоловік та жінка на вулиці не знають, що вони говорять мовою театру, так само, як Мол’єрівський месьєе Журден (з Міщанина-шляхтича) не знав, що говорить прозою.
Багато ігор, вправ та технік в цій книзі є оригінальними, тобто були створені мною; інші розроблені на основі відомих ігор, які я змінив, аби вони краще слугували нашій цілі – а саме, розвивали здатність кожного з нас висловлювати себе мовою театру.
Ця книга – не збірка рецептів. Для того, щоби прояснити завдання Театра пригніченіх (хоча я повторюю, що цю книгу можуть використовувати також і актори-любителі, вчителі, терапевти, поличні та соціальні активісти і дослідники), я включив в неї розділ, де описав численні експерименти, які проводив протягом кількох років роботи в Європі, починаючи з 1976 року. Я також включив теоретичне пояснення методики та інформацію про свою роботу в театрі Арена Сан Паулу, де я працював 15 років.
Це найбільш повне видання книги. Я сподіваюсь, що воно буде корисним та цікавим; театр має бути щастям, він має допомогти нам дізнатись більше про себе та про часи, в які ми живемо. Ми маємо розуміти світ, в якому живемо, аби змінювати його на краще.
Театр – це форма знань. Він може і має бути також способом трансформації суспільства. Театр може допомогти нам побудувати власне майбутнє, замість того, щоби просто чекати на нього.
Аугусто Боаль, 2002 рік