Тетяна Переверзєва: “Волонтерство — це коли ніякого героїзму на словах”

Подруга Тетяна — засновниця Пластового осередку в Авдіївці Донецької області, волонтерка в Пласті, що вже понад 20 років виховує дітей та молодь попри все — і війну в тому числі. Вона є організатором національно-патріотичної гри “Джура” та однією із засновниць першого Фестивалю мистецтв в Авдіївці, а також організатором пластових таборів для переселенців. Дізнайтеся більше про її  історію волонтерства в Пласті. 

Тетяна ніколи не мала сумнівів, яку професію вибрати. За фахом    вона вчителька російської мови, відпрацювала в системі освіти  майже 30 років. Але вже півтора року у школі не працює — нині  завідувачка новоствореного Народного музею історії міста Авдіївки.

А як почалась Твоя історія з «Пластом»?

Я працювала у школі, яку час від часу закривали. Сама там навчалась — школа була класною за духом. Але весь час «оптимізація», дітей не вистачає і т.д. То ж вирішила створити якийсь етнографічний або пов’язаний із козацькою історією профіль школи. У ті часи — у 2001-2002 роках — це було в тренді.

В пошуках нових ідей для школи власне і наштовхнулася на «Пласт». Коли мені стали розповідати про організацію — то було як перше кохання: мене наче і зацікавило, а наче і є якийсь страх. Сказала собі: «Ні, я не така ідеальна, щоб піти в цю організацію».

І все — поговорили та розійшлись, у мене тоді навіть мобільного не було. А через кілька місяців той чоловік, що розповідав про Пласт, десь знайшов мій домашній, зателефонував і каже: «У Чугуєві Харківської області будуть проводити пластовий табір. Хочете поїхати та подивитися?»

Це була авантюра авантюр. Я збираю 14 дітей. Батьки питають: куди? де житимете? що їстимете? А я нічого не знаю. Але мені, мовляв, подзвонила серйозна жінка і сказала — взяти ось те, чекаємо ось там. І поїхали якимсь напіврозваленим автобусом.

Заходимо в табір, а там діти вже облаштувались, лежать на матрацах на підлозі. Мої дівчата відразу: «І це ми тут будемо спати?» Дівчата: «А погляньте, які в них брудні ноги!». І справді — вони були такі немиті. (Сміється)

Та врешті діти повернулись додому і кажуть: «А в нас таке буде?» Я відповіла, що не знаю і що треба вчитися, як це все робити. А вже через рік ми заснували Пласт в Авдіївці.

«Пласт» тоді був популярним?

Чесно кажучи, я ніколи не робила якоїсь широкої реклами. «Пласт» можна розширювати за рахунок виховників — а в нас їх ніколи не було багато. Та я виховала собі в помічниці двох дівчат — це було моє власне досягнення і перше розширення організації в Авдіївці. У нас були плани, але раптом розпочалась війна.

Пам’ятаю, у 2008 році в мене була серйозна депресія — я її сама подолала і вирішила, що більше нічого подібного зі мною не трапиться. Аж тут 2014-ий — і всі просто виїхали: весь Донецьк, всі мої друзі, знайомі, «Пласт». Я взагалі боялась ним займатись, поки було таке невідомо що.

Згодом ми уже сміялись над цим, згадуючи, як два роки працювали фактично в підпіллі: щось робимо, але нікому про це не кажемо. Тоді ми всі свої документи десь позакопували, повивозили — щоб нічого не було про базу дітей. Нічого. Ну а раптом щось трапиться?

Як Ти наважились займатись «Пластом» у таких умовах?

Сьогодні я на це питання всім так відповідаю — не робіть із себе героїв. Все, що ми робимо, — це для себе, це також і про власний егоїзм. А потім це обростає ідеєю і розвивається. Коли я зупинилась, то задумалась — і це все, кінець? Для мене «Пласт» — це спосіб життя.

Прифронтові міста і справді схожі на віддалені човни. Мені здається, що тамтешні діти дуже відрізняються від дітей з інших областей. Є ризик, що вони можуть стати черговим «втраченим поколінням» — як не втратити цих дітей?

Хочеться, щоб діти і справді не знали, що таке війна. Та водночас мене ображає, коли в дорозі мене питають: «А що, війна у вас ще триває?» Як правило, я відповідаю: «На жаль, у всіх нас війна ще триває».

Доля дітей, які живуть у зоні війни, — різна. Є села, де діти просто покинуті напризволяще. Волонтери їм допомагають, але це на рівні задоволення базових потреб. А спілкування у тих дітей, на жаль, мало. Іноді тренінг буває важливішим, ніж продуктовий набір.

Важливим є те, щоб діти розуміли, що все можна робити власними руками. Війна — це лихо. Та нічого не робити поряд із війною — теж біда.

Для Тебе волонтерство — це самореалізація чи служіння?

Починалось як самореалізація, тепер — служіння. Волонтерство — це коли ніякого героїзму на словах. Приміром, наші солдати не надто охоче приймають продукти від населення: були випадки отруєння. Тому ми не дуже щось ініціювали в цьому напрямку. А минулого року на Великдень мої дівчата запропонували щось організувати. Спитали хлопців: «А візьмете м’ясний салат?»

Погодились. Ми зорганізували збір коштів, зробили п’ять пластикових відер салату — і хлопці просто кланялись. Та була домовленість — нехай у місті про це ніхто не говорить, не пише, у фейсбуках подяк не висловлює.

Волонерство — це потреба. Щастя, Сватове, Краматорськ — я знаю, що там і в багатьох інших містах усю війну супроводжують волонтери. Просто роблять. Бо інакше ніяк.

Сьогодні Пласт об’єднує близько 2000 дорослих волонтерів, які як і Тетяна просто роблять свою справу, не чекаючи подяки чи слави. Та ми все ж дякуємо ВАМ за ваші «маленькі діла», що «творять великі» зміни для цілої країни.

Підтримай проект Пласту по розвитку Півдня і Сходу України, щоб таких Таких Волонтерів тут стало значно більше!

На основі статті Ілони Громлюк в “the Ukrainians”