Поява міст стала одним із найпотужніших феноменів людської цивілізації. Власне, саме поняття цивілізація, що походить від латинського civilis — громадський, суспільний, первинно стосувалася саме міст.

Кожне місто – це здизайнований спосіб жити разом, адже місто вимагало навичок уживатися великими групами на обмеженій території, часто – з вкрай обмеженими ресурсами. Відтак міста стали ареною, на якій виробляються правила гри певних суспільств. Це був болісний, драматичний і нелінійний процес. Міста ставали символами влади, але вони ж і просякнуті боротьбою за свободу.

Архітектоніка вулиць, площ і скверів – це ментальна мапа, що усіяна знаками перемог, поразок і компромісів у цій боротьбі, ілюзій та мрій щодо майбутнього. Власне, процес триває. Складно передбачити його результат, але вектор в цілому зрозумілий.

Йдеться про прагнення вивільнитися від природних стихій, про емансипацію розуму від релігійних догматів і традицій, тощо. Кульмінаційним, але не фінальним актом цього дійства стало утвердження суб’єктності особистості. Прямо чи опосередковано міста призвели до вивільнення і розкриття творчого потенціалу людини. Власне, він і став основним ресурсом міст і економіки починаючи із 60-х років ХХ століття.

Джон Гоукінз, який ввів в обіг поняття креативна економіка, свого часу підрахував, що сукупна вартість 15 креативних секторів в усьому світі склала 2,2 трильйон доларів США.

Кардинальний поворот у бік капіталу знань демонструє дослідження Ocean Tomo LLC: Тут бачимо, що частка нематеріальних активів в ринковій вартості компаній зросла з 17 % у 1975 році до 84 % 2015 році.

З новими трендами в економіці, з’явилися і нові підходи до урбаністики. На сьогодні міста конкурують в основному за мізки і таланти, а чинниками конкурентоздатності стають умови життя, праці і творчого самовираження, які вони можуть надати мешканцям та гостям. За останні два десятиліття з’явилося сотні праць, присвячених значенню креативності для розвитку міст. Найпомітнішими, окрім вже згаданого Джона Гоукінза, є книжки Чарльза Лендрі «Креативне місто» та Річарда Флоріди «Хто твоє місто».

Коли ми з Іриною Соловей обговорювали, як можна виміряти креативний потенціал міст у рамках програми «Код міста» базовою версію була модель Річарда Флоріди, заснована на правилі «трьох Т»: таланти, технології, толерантність.

Досвід роботи ГО «Гараж Генг» з міським спільнотами підказував, що в Україні досить добре з талантами, гірше, але не безнадійно, з технологіями але кепсько з толерантністю. Це достатньо наглядна модель, вона непогано піддається верифікації, але її було недостатньо для цілей, закладених у концепцію програми «Код міста», що мала спонукати спільноти і організації взяти більше відповідальності за свої міста, стати в них впливовою помітною силою, а значить – орієнтуватися на довгий горизонт планування, сталий розвиток, ухвалювати рішення на основі даних.

Шукаючи модель, що дала би картинку з більшою роздільною здатністю, я звернувся за порадою до мого естонського друга і колеги Рагнара Сііла, який тоді консультував робочу групу з розробки Довгострокової стратегії розвитку культури. Рагнар порадив ознайомитися з Креативним індексом (Creative index), розробленої фахівцями Центру досліджень культурної політики Університету Гонконга (The Centre for Cultural Policy Research, The University of Hong Kong Desmond HUI).

Команда проекту, зокрема Director NG Chun-hung, Deputy Director Patrick MOK, Consultant поєднала концепти Лендрі та Флоріди за основу розрахунку CI індексу взяла п’ять ключових активи сучасного міста, що їх вони назвали «капіталами». Відтак для зручності методика називається «C5».

Методика передбачає вимірювання людського, соціального, культурного капіталів міста, інфраструктури (як капіталу), а також – впливу креативності на економіку міста. Розробникам С5 йшлося передусім про те, щоби створити концептуального інструмент для регулярного вимірювання конкурентоздатністі Гонконга як «світового міста». Врахувати у ключових показниках емержентну (таку, що раптово виникає) економічну природу таких міст, базовану на управлінні знаннями та інформацією.

Розглянемо детальніше, що «зашито» у цьому консолідованому показнику.

Людський капітал – це передусім знання і навички та їх втілення у інноваціях. Цей вид капіталу проявляється через різні форми освіти і самосвіти, розробки і дослідження (R&D), що здійснюються відповідними лабораторіями чи центрами як навчальними закладами, так і підприємствами.

Культурний капітал – цінності, творчі практики, що змінюють моделі поведінки і дають змогу переосмислювати і дизайнувати життєвий досвід. Наприклад, до таких практик належать читання, відвідання музеїв, концертів, вистав, участь у фестивалях, майстер-класах та інших інтерактивних подіях. Цей вид капіталу також визначає, яким чином у суспільстві відбувається обіг решти капіталів, адже йдеться про систему неформальних правил, які переважно є сильнішими за формальне законодавство.

Соціальний капітал – довіра, соціальна участь. Проявляється через залучення містян до розв’язання проблем міста та доброчинність.

Інфраструктурний капітал описує сукупність умов, в яких розгоратається креативний потенціал. Це механізм, що уможливлює процес обігу і конвертації капіталів. Ключовими тут є такі показники, як: законодавча система, індекс сприйняття корупції, толерантність і свобода самовираження, наявність і якість публічного простору, заклади культури і освіти (взяті передусім як приміщення і матеріально-технічна база), фінансова інфраструктура.

Вплив креативності на економіку міста визначається за таким показниками, як: створення нових робочих місць, спроможність залучати інвестиції та ефективно використовувати їх, створенням ланцюжків доданої вартості, в якому поєднуються представники «традиційних» і креативних індустрій (наприклад, перевізники, які обслуговують відвідувачів музеїв чи фестивалів). Опосередкованим і важливим показником також є опосередкований внесок в економіку міста шляхом сплачених податків та зборів, інвестицій в інфраструктурний капітал, та сукупний обсяг регіонального валового продукту.

Звісно, управляти можна лише тим, що можна поміряти, але для чого ускладнювати собі життя такими неочевидними матеріями, тим більше коли немає ясності щодо таких базових речей, як безпека, розбиті дороги, брак енергоносіїв, тощо?

Звичними активами, як-от влада, земля, нерухомість, енергоносії, фінанси тощо, справді набагато легше управляти. Але суспільно-економічна модель при цьому виходить вертикально інтегрована, повільна, з малим запасом гнучкості. А тому часто – неефективна. Утримання позицій передбачає тут обмеження доступу до перерозподілу, а отже збільшує видатки на контроль, породжуючи інститут «смотрящих», які в силу обмеженого горизонту мислення починають діяти як ліквідатори. Творення нового виноситься за дужки і мури як єресь.

Перехід до моделі відкритого доступу передбачає не лише боротьбу з корупцією, прозорі закупівлі, електронне урядування, тощо. Так, звісно, це також – перезавантаження системи освіти, нова культурна політика і розвиток публічних просторів.

Але й ці реформи можуть перетворитися на карго-культ без введення в модель урядування категорії емерджентності, тобто раптового і, переважно нелінійного, виникнення нових соціальних явищ, індустрій, просторів.

Методологи ще називають емерджентність системним ефектом, коли властивість нової системи на порядок вища від суми властивостей її компонентів, оскільки вирішальну роль при цьому відіграють взаємодії між ними.

По суті таким саме чином працює наш мозок. Низка філософських течій використовує теорію емерджентності для поясненням унікальності виникнення самого феномену свідомості у всесвіті. До компетенцій управлінця нового покоління має входити створення умов про продуктивної емерджентності. Тоді місто стає мега-мозком, мультирозумною системою, яка дає своїм громадян достатньо шансів не лише задоволення життєвих потреб, але й для щастя розвитку.

Річард Флоріда, у своїй книжці «Хто твоє місто», в якій він багато уваги приділяє нерівномірностям глобального урбаністичного ландшафту, таким чином описує цей процес: «Знайшовши місце, де людина почувається щасливою, вона отримує потужний «імпульс включення». Цей процес залежить від візуальної і культурної стимуляції, що її надають місця: парки і відкриті простори, культурні можливості, що їх Тінальї називає «символічними зручностями». Створюється замкнений цикл: стимуляція вивільняє креативну енергію, яка в свою чергу, приваблює до міста більше енергійних людей. Результат — пришвидшення інновацій, економічний розквіт, високий рівень життя».

Про те, що це можливо і в українських умовах, свідчить приклад проекту «Тепле місто» в Івано-Франківську та Львові, де нові креативні, емердженті за своєю природою, простори: «Фабрика повидла» і «Креативний квартал» дизайнуються саме з амбіцією стати центром тяжіння для креативного класу не лише України, але й всієї Центрально-Східної Європи.