Ми не гаяли час

Почну зі спойлера . Для початку трохи сумних новин. Ми втратили дитбудинок в с. Кривошиїнці. Боролись за нього як могли, хоча кожного з нашої команди не полишає відчуття, що можна було зробити більше. можна було спати менше. Можна було вірити більше. Багато таких “можна було” залишилось в нас. Знаєте, на початках ми продумували і план В, і С. Але перешкодою стала система, яку ми, визнаємо, не змогли подолати. Ми тихо вже, але ще з певністю говоримо “поки що”.  Ми вели переговори з міністерством Освіти, від якого очікували схвалення програми, натомість отримали папірець ні про що. Вони дозволили нам про себе заявляти. Ми посміялись, але не все так смішно. Найстрашнішим стала незацікавленість керівництва дитбудинку в розвитку дітей як особистостей. І, можливо, саме їх страх та байдужість стали найбільшою перешкодою. Я для себе зрозуміла, що біда не в сирітстві саме по собі, а в тому, хто доглядає сиріт. Це виявило найсуттєвіший недолік проекту. Який сенс вкладати в голови дітей зерно, яке одразу після нашого від'їзду місцеві соціальні педагоги вимітають грубою мітлою? Як пояснити дитині базові речі про взаємоповагу, любов, щирість, підтримку, про критичне та оцінювальне мислення, про право на існування власної думки, коли їх життя з такими “керівниками” доводить кардинально протилежні речі. Коли прибирання використовується як покарання, як пояснити про важливість наведення ладу навколо, у власному просторі, і що цього, насправді, можна хотіти(?) В Нас не було плану працювати з тими дорослими, але ми зробили декілька спроб, за що отримали копняка під зад, перепрошую. Саме в той момент, коли діти звикли до нас, коли вони почали чекати нас та просити негайно приїхати, бо вони вже зробили наші завдання.

І замість того, щоб покидати дітей, мусили працювати масштабніше…

Місяць ми шукали інший дитбудинок, через друзів-організацій знайшли один, де директор обізвала дітей нездатними ні до чого, а після попросила грошей на погашення боргів по харчам.  

Ми повинні були це передбачити...

Та на початку Лютого ми вирішуємо переорієнтувати поки до що проект на дитбудинки сімейного типу. Як-ні-як Мама і Тато бажають для дітей кращого, але не в змозі їм дати все. І ми знаходим один такий  в сім'ї Іщук. Наша команда розповіла про програму і розпитала в кого які мрії та захоплення. Почали з блоку профорієнтації, він виявився найбільш актуальним для них. Після того, як виявили різницю між метою та мрією, за смачним трав'яним чаєм, пережили в компанії Уілла Смітта всі труднощі, які підкидає доля тому, хто обрав правильний шлях. Мені страшне як прикро, що мене з ними не було, і через переїзд навіщатиму їх рідко, та координатор проекту в Києві Оля Ніжник запевняє мене, що вони сподобались одне одному, і що все буде WoW;)

Ми контактуємо з ініціативними групами в інших містах, які хочуть реалізувати проект на місцях. Я знаю, що в них і в нас все вийде, але ні з голови, ні з серця в мене не вийдуть діти з дитбудинку в Кривошиїнцях. Не було дня, коли б я не згадала про них з теплом і сумом, посмішкою та сльозами. Я все робитиму для того, щоб настав день, коли ми знову сядемо з ними на килим і я почну розповідати їм про щось важливе та не дуже, а вони питатимуть таке, про що не питають найрозумніші серед дорослих. Про любов. 

Я не знаю чим варто завершити це свідчення. Я довго мовчала... ми довго мовчали в мережах, роблячи той день, коли будуть добрі новини. Сьогоднішній, і кожен наступний день має бути таким. Над чим, встаючи і витираючи бруд, ми продовжуємо працювати.

Дякую всім. Моліться за нас, а ми будемо молитися за Вас. 

П.С. більше мовчанок не буде... 

Автор проекту

Кадирова Рая

Щиро.