Ми живемо у «постнормальний» час – проміжний період, коли старі традиції вже віджили себе, а нові ще не вкоренилися. У цю перехідну епоху людські та природні системи часто наближаються до хаотичного, химерного стану.

Постнормальний час – Сучасна концепція сприйняття часу авторства сучасного мислителя, редактора журналу Futures Зяуддіна Сардара. Відчуваючи на собі всю турбулентність та мінливість сучасності, прихильники постнормальності характеризують новочасність за допомогою трьох c’s – chaos, complexity, contradictions – хаотичність, складність, суперечність. Постнормальність настає в момент усвідомлення безповоротного руху людства до екологічної катастрофи, який в той же час супроводжується оптимістичними науковими проривами в генетиці та інформаційних технологіях.

У таких випадках ми кажемо, що системи стають «постнормальними», тобто більше не виявляють звичних для себе характеристик.

Поряд із добре відомим поняттям глобального потепління з’явився новий термін – «глобальне охимернення» (global weirding). Якщо глобальне потепління – це діагноз, то глобальне охимернення – це прогноз. Цей термін вказує на те, що природні системи, від яких ми залежимо, як то кругообіг води у природі чи діапазон температур в океані, зазнають суттєвих змін, в результаті чого з нашим світом відбуваються дивні, химерні трансформації. Ідеальним символом постнормальних часів є медузи, що причетні до різних потенційних катаклізмів, таких як засмічення водоприймальних труб атомних електростанцій по всьому світу.

Відповіддю на цю проблему є концепція сталого розвитку, відповідно до якої потреби сьогодення мають задовольнятися у такий спосіб, щоб не обмежувати можливості майбутніх поколінь. Але як ми можемо тут і тепер визначити потреби майбутніх поколінь? Хорошими прикладами можуть слугувати рішення, втілені у Новій Зеландії та на Мальті.

У 2012 році Нова Зеландія наділила особовими правами річку Ванґануї. Її захищатимуть двоє опікунів, один із яких буде представником народу маорі. Річка матиме юридичний голос і зможе виступати в суді у статусі особи. З огляду на занепокоєння щодо доступу до свіжої води та стабільності екосистеми, один із можливих способів враховувати інтереси майбутніх поколінь – це наділяти правами системи, які потребуватимуть піклування. На Мальті ж цю ідею реалізували ще системніше – у 2012 році там було сформовано делегацію із захисту майбутніх поколінь, мета якої – добиватися вагомішої ролі сталого розвитку в сучасній політиці.

Ці два приклади постнормальної політики є зразками охимернення, якого можна очікувати у зв’язку з загостренням кліматичних змін. Якщо річки можуть мати права, як це відображається на самій ідеї прав? До того ж, обидва приклади демонструють важливість далекоглядності, що буде орієнтиром в умовах фундаментальної непевності життя у постнормальні часи. Якщо проблеми сьогодення зумовлені вчорашньою недалекоглядністю, ми мусимо зробити все можливе, аби ці проблеми на перейшли у завтрашній день. Обидва наведених приклади є вкрай експериментальними рішеннями, і жодне з них не гарантує конкретного результату, але вони зачіпають важливу проблему того, що чекає нас попереду, та дають голос майбутньому. Питання тепер у тому, хто дослухається до цього голосу.

On jellyfish and listening to the futures

Джон Свіні

заступник директора Центру постнормальної політики та футурологічних досліджень– піонерської у своєму роді інституції, яка базується в Чикаго