Узимку сніг у Добропіллі недовго лишається білим. За кілька годин його вкриває чорно-синій вугільний пил. Темний порошок тут усюди: на асфальті – нанесений роками вітром із териконів, на кузовах вантажівок, що їдуть із шахт, і в повітрі – викинутий з димарів котельні. Місцеві мешканці нечасто бачать білий сніг, але для них вугільний пил – добрий знак: він означає, що працюють шахти, від яких цілком залежить життя тридцятитисячного міста на заході Донеччини.

– Зазвичай ми гуляємо на закинутих спорудах. Проганяємо звідти наркоманів і самі тусуємось, – говорить дев’ятикласниця Даша. Дівчина прийшла до колишнього літнього кінотеатру в міському парку, щоб у товаристві однолітків відзначити день народження подруги. Це – не проблемні діти: вони навчаються добре, ходять на баскетбол або до музичної школи, виграють олімпіади й спортивні змагання. Їм просто більше ніде зустрітись у вихідний день. У Добропіллі є піцерії, проте немає кінотеатру, концертного майданчика чи ковзанки.

Їдальня шахти «Алмазна»

Дашина подруга Саша розуміє, що в Україні є сотні міст, цікавіших і перспективніших за Добропілля. І знає, що колись доведеться звідси поїхати:

– Цього року нас об’єднають із паралельним класом, а ми ворогуємо. Хоча це триватиме недовго: згодом ми всі звідси виїдемо. Хтось до Краматорська, хтось до Харкова. Мені пощастило: маю тітку в Києві, буде простіше там жити й учитися.

Повернення до Добропілля по завершенні навчання в інших містах ці підлітки сприйматимуть за поразку. «Тут добре, – резюмує один із хлопців. – Але робити далі немає чого».

Поїхати не так просто

Якщо стати на перехресті проспектів Перемоги й Шевченка, що за п’ятнадцять хвилин від міської ради, можна побачити терикон, який обмежує місто зі сходу, й міський парк, яким Добропілля закінчується на заході. Місцеві вважають невеликі розміри міста перевагою.

– Раніше містом їздив тролейбус – було два маршрути, що сполучали шахти з центром. Мережа простягалась на шістнадцять кілометрів – кажуть, що Добропілля потрапило до Книги рекордів Ґіннесса як місто з найкоротшою у світі тролейбусною мережею, – розповідає місцевий бізнесмен-активіст Володимир Орос.

Знайти Добропілля у книзі рекордів не вдається, проте це не зменшує гордості мешканців: без сумніву, це одне з найменших міст у світі, що мало тролейбус. Щоправда, останнім часом нема чим пишатись.

– Років шість тому останній маршрут закрили. Міська влада вирішила, що місту вигідніше здати мідні дроти на металобрухт, аніж дотувати тролейбус. Здали й обладнання підстанції. Ніхто не знає, скільки місто на цьому заробило – казали про тисячі доларів, але точних цифр ніхто не оприлюднив, – говорить Орос.

«Доброполье – территория успеха»

Якби дроти залишились, можливо, тепер удалося б знайти меценатів і відновити зручний для міста електротранспорт. Та поки цього не сталося, Володимир відкрив перше в Добропіллі арт-кафе «Тролейбус».

Залізниця теж у минулому. Місцевий вокзал – важливий об’єкт пам’яті: це найдавніша споруда, зведена 1914 року, коли Добропілля ще було селом. Тепер у просторій залі очікування залізничної станції вже немає на що чекати: останній поїзд із одного вагона від’їхав звідси 2007 року. Щоб дістатись Покровська чи Краматорська, мешканці міста мусять встигнути на автобус до сьомої вечора.

Майбутнє без вугілля

Добропілля отримало статус міста 1953 року завдяки вугіллю. Раніше на цьому місці було кілька сіл і шахтарських селищ, мешканці яких працювали на поближніх вугільних родовищах. Шахти «Алмазна» й «Добропільска» визначають життя в місті. Абсолютна більшість мешканців працюють на шахтах або підприємствах, пов’язаних із ними. Принаймні, так кажуть містяни. Заступник міського голови Олексій Кормільцев має іншу думку:

– У нас багато приватних підприємців. Хтось плиткою тротуарною займається, хтось торгує, хтось відкриває кафе. Ні, ми не зав’язані на шахтах.

– За надходженнями до бюджету цього не скажеш, – заперечує Володимир Орос. Чиновник визнає: в місцевому бюджеті понад 80% надходжень – від вугільної галузі.

Мурал на міській раді

Коли вантажівки з вугіллям перестануть виїжджати з території «Алмазної» й «Добропільської», місто ризикує поринути в економічну кому. За минулі роки на шахтах провели значні скорочення. Звільнили переважно літніх працівників.

– Ми всі розуміємо, що шахти за якийсь час закриють. Але, якщо триватиме те, що відбувалося в місті останній рік, я спокійна за наше майбутнє, – каже касирка в їдальні міської ради й перелічує зміни: нові ліхтарі на відновлювальній енергії, лавки на центральній алеї, ремонт у приміщенні міськради. – Місто рухається.

Олексій Кормільцев запевняє, що міська влада не асоціює майбутнє міста виключно з вугіллям, і з обранням 2015 року нового мера Андрія Аксьонова все в Добропіллі змінилося. 

Агенти змін

Вугільне Добропілля визначене наперед іще на чотири десятиліття. На цей термін компанія ДТЕК Ріната Ахметова взяла в оренду в держави «Алмазну» й «Добропільську». Енергетичний монополіст утілює в місті більшість бізнесових і соціальних проектів – окрім тих, що започатковані за підтримки Організації Об’єднаних Націй чи Євросоюзу.

Втім, у міській владі кажуть, що й ДТЕК розуміє, що шахти не мають великих перспектив. Тож намагаються вкладати в розвиток підприємницького середовища міста, зокрема, збираються будувати бізнес-центр. «Центр муніципального розвитку Добропілля», розташований на першому поверсі будівлі міськради – це ініціатива місцевих активістів, підтримана ДТЕК. Її мета – зробити мешканців міста соціально активнішими й відповідальнішими.

Фото із музею шахти «Алмазна»

– Ми допомагаємо подавати заявки на ґранти. Шукаємо донорів, пишемо проекти разом із людьми. Це невеличкі ініціативи: утеплення будинків, дитячі майданчики, ремонт, – розповідає координатор ініціативи Андрій Гончаров, один із тих небагатьох молодих людей, що не поїхали з містечка.

Спершу мешканцям міста було складно пояснити, навіщо потрібен Центр і чому деякі проблеми слід вирішувати власноруч, а не чекати, поки це зробить влада.

– 2012 року, коли організація виникла, нам надіслали дванадцять заявок. 2016 року їх уже було вісімдесят шість. Людям важливо було побачити, як це працює. Дехто поглянув на своїх сусідів, які отримали ґрант, і вирішив, що й він нічим не гірший. Дехто приходить із другим, третім проектом.

Володимир Орос був одним із перших, хто зрозумів потенціал громадських ініціатив у Добропіллі. Сім років тому він започаткував молодіжне об’єднання «Добро». Тепер його знає більшість містян, а з Володимиром радиться міська влада.

– Тепер зусилля скоординували в Центрі міської активності. Маємо приміщення в будинку культури, проводимо там тренінги, заняття англомовного клубу, виходимо на толоку, щоб облаштовувати місто, – розповідає він. Важливий напрямок роботи активістів – створення можливостей для молоді: журналістика, молодіжний бізнес-центр і молодіжний парламент, простір для репетицій музичних груп. Щоправда, молодих людей у Добропіллі мало – вони здебільшого навчаються чи працюють в інших містах, а додому приїжджають рідко.

Достатньо одного «дурного»

Добропілля може мати майбутнє, але за однієї умови: переорієнтування економіки. Багато хто з мешканців міста це розуміє – як і те, що за теперішньої ситуації в регіоні та країні загалом зробити це швидко неможливо.

– Досі мало хто тут розуміє, навіщо цікавитись діяльністю міськради, навіщо подавати запити. Люди не звикли контролювати владу, братися за власні проекти. Але, якщо ми їх розворушимо, то зможемо залучати до міста донорів та інвесторів. Тоді й ситуація поступово зміниться, – говорить координаторка проектів громадської організації «Сильні громади» у Добропіллі Аліна Денисова. Вона займається моніторингом роботи міської ради й допомагає громадянам спілкуватись із владою. Каже, що містяни потроху починають долучатись. – Коли я починала працювати рік тому, взагалі не знала, з ким консультуватись. Тепер я постійно спілкуюсь із п’ятьма-шістьма людьми, які моніторять проблеми міста. Ми просто не знали одне про одного.

Бонус: Орос на одному із суботників. Фото розміщене на стіні кафе «Тролейбус»

Торік добропільський підприємець Олександр Болотов разом з іншими бізнесменами організував у міському парку кінопокази просто неба. Проект тривав ціле літо.

– Мені просто стало нудно, – розповідає Болотов. – Я довго жив у Харкові, а коли повернувся сюди, зрозумів, що тут нема як розважатись. І вирішив організувати вуличний кінотеатр. Ми знайшли майданчик, стіну, проектор, організували бездротовий інтернет… На перший сеанс прийшли лише кілька людей – ішов дощ. Наступного разу було десятеро. На третій раз ми вже не сподвались, але народ повалив. Було два десятки показів. Тепер ми думаємо, як це краще організувати на наступне літо. Можливо, вигадаємо щось нове.  

Олександр працює у школі англійської мови LingvoCentre, що належить його родині. В місті є ще одна – London Bridge, організована бізнесменом із Донецька. «Ми не конкуруємо: вони дають знання вищого рівня, а ми вчимо базових речей», – пояснює Болотов.

Засновник London Bridge – один із сотень мешканців окупованих територій, що переїхали до Добропілля, коли почалась війна. Це дало містечку шанс на якісне перетворення. Переселенці принесли з собою унікальний досвід, і поруч із ними впевненіше почуваються активні мешканці Добропілля. 

– Кажуть, у нашому місті великі проблеми з людьми, готовими брати участь у корисних ініціативах, втілювати якусь ідею, – розмірковує Олександр. – А я думаю, що достатньо одного «дурного», який народить задум. Він знайде гроші, випросить допомогу, підбере місце. А далі його відшукають однодумці. П’ять років тому було не так, як зараз: непробивний сум усюди був – тільки пити або тікати лишалося.

Проект «Метамісто: Схід» здійснюється у партнерстві з ГО "Урбан куратори", ГО "Конгрес Активістів Культури", архітектурним бюро Formografia, Школою журналістики УКУ, за підтримки проекту «Українська ініціатива зміцнення громад (UCBI)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).

Матеріал створено в рамках програми «Код Міста». Це довгострокова програма, що відбувається на перетині інтересів людей культури, аналітиків, бізнесів, а також державних діячів, які займаються розвитком міст.