Табуретні Історії. Частина "Атлантичний табурет"

Якось група юних студентів-кіношників вирішили походити із виставою "Коза" селами України. Ходили вони та розважали наших людей смішними та ліричними виставами. Пригоди закінчились і вони повернулись до навчання в університеті. Вчилися вони різним екранним мистецтвам та були закохані у кіно. Аж поки до групи студентів не прийшли двоє молодих викладачів, які спонукали студентів помандрувати до міста Ла-Рошель, що омивається Атлантичним океаном. Десь тоді і народилась думка про мене. Щоб мандрівка не була даремною і нудною, мандрівники вирішили зробити мистецький акт, який скаже більше, аніж найвдаліший маршрут. Вони запланували лишити мене біля Атлантичного океану.



Мандрівники вирушили одним серпневим днем до Польщі, але там одразу зрозуміли, що зі своїм бюджетом вони не дістануться до французького міста. І хтось запропонував розбитись на групи та самоорганізовано дістатись до Ла-Рошель. Молоді люди трохи перелякались, коли почули слово автостоп, але цей перший виклик долі навпаки розширив кордони їх особистостей. Протягом свого шляху мандрівники мали зустрічатися у певних точках маршруту та грати вистави. Майданчиками стали базари, центральні площі та вулиці. Глядачами - випадкові перехожі. Виконували переважно комедія дель арте та усілякий веселий балаган, що мав нагадувати людям про радість та щастя.

До речі, у Польщі ми потрапили до одного відомого університету кіномистецтв. Мене і моїх людей прийняли в обійми знань, всупереч тому, що було літо і ніхто не вчився. Нам влаштували показ фільмів відомих випускників і, здається, що мої мандрівники були у захваті. Під час перегляду однієї стрічки я зустрів свою сестру - шафу. Якісь мандрівники також хотіли донести її до океану. У них це виходило трохи гірше, бо ж їм випала габаритна пані.



За той час я побував у різних руках. Одного разу мене несла пара закоханих, яких одного дня прихистили інша пара милих німців. Вони просто їхали дорогою і побачили молодих людей. Хлопець та дівчина нагадали їм власних дітей, які мандрували й десь так само чекали на талан долі. Мене кинули у багажник, а голуб’ятка сіли до салону. Дуже скоро ми милувались затишним будиночком і чарівним видом на озеро. Мене постійно носили з собою, як мале дитинча. Отож відчуття краси мене не позбавили. У будинку німців була міні-фабрика з виготовлення конопляних виробів, різні смаколики та тепло. І хоча я лише дерев’яний предмет, але враження тоді було таке, ніби потрапив в історію не свого життя, а прожив день з історії їх життя.

Ще якось нам з закоханими зустрілась приємна іранка, яку настільки вразили наші плани, що вона забрала нас у гуртожиток і ввечері влаштувала справжнісінький пікнік на даху! Чомусь з цією парою нам дуже щастило на гарних жінок. Наступну красуню ми зустріли десь за 30 км. до Ла-Рошель. Мене несли в руці і все, що я бачив тоді - дивовижної краси квіти, мабуть, то були цілі поля. Аж раптом зупинився маленький Фіат і звідти вистрибнули гарні ноги. То була Ніні - молода француженка, яка забрала наші рюкзаки до свого маєтку та показала куди нам іти. Вона захотіла прихистити мандрівників та їх красивезний табурет. Я не міг відмовити таким ногам і ми поїхали до неї. Ніні вирішила піти з нами до океану. Коли ми дійшли до Ла-Рошель, то одразу впізнали Форт Байяр. Виявилось, що коли менше чекаєш, то приємніше виходить. А ще Ніні і один з двох викладачів почала ближче спілкуватись. Кажуть, що той сміливець потім ще на деякий час повіз її милуватися полями України.

Не знаю, як склалось життя у всіх тих, хто мене доніс до Атлантичного океану. Але певний, що я не хотів би залишитись в жодному іншому місці світу.
Дякую Ганні Гавриш, яка нагадала мені, як же я дістався Атлантичного океану!