Табуретні історії. Частина “Тихий океан”

До Тихого океану зі мною йшла дуже голосна і велика група моїх людей. Всього було 4-ри групи, а саме з України, Білорусі, Росії та збірна Європи. Для більшості груп подорож почалась у березні, а зустрілись вони всі вперше в Альбукерке, Нью-Мехіко. Мої дерев’яні фібри відчували, що ця подорож відрізняється від попередніх. У першу подорож до Атлантичного пішли друзі. У другу мандрівку до Індійського океану пішла група різних людей, які на своєму шляху знайомились з новими культурами та пізнавали чужі країни. У цій подорожі Леонід Кантер був тим, за ким було останнє слово. Аби група дійшла до наміченої точки та не розгубилась повністю, часом він мав бути непохитним у своїх рішеннях. Завдяки такій собі диктатурі все склалось. У 3-тю експедицію до Атлантичного океану пішло 4 дівчини й один чоловік. Здавалось, що з дівчатами все мало бути легко і зрозуміло. Проте 4-тий шлях до Тихого океану відрізнявся від попередніх трьох. У цій експедиції було більше про свободу та викликів собі. У неї пішли ті, кого підкупив захват пригод та нового досвіду.



Мене потрібно було доставити до Мису Горн. У моїх людей на це був 1 рік. Всі йшли, як їм було завгодно. Але попередньо вони тицьнули на карту та вибрали 6 точок, у які мали дійти в певні дати всі групи і відіграти фестивалі. Я дуже любив фестивалі, бо це було феєрично! Ви тільки уявіть, що носії певного світогляду намагаються передати власні істини та бачення іншим носіям, а ті потім розповідають про своє. Відчуття, ніби знаходишся у казці. Хоча була команда, які ці культурні трансляції були вже й не такі важливі. Ця команда єдина отримала фінансування від інвесторів і більшість шляху промандрувала у комфортному стилі із хостелами, потягами та смачною їжею. Такий ритм “мажорних туристів” потім було помітно у їх блогах, бо коли більшість з моїх людей писало про нове плем’я, чи гримучий буревій - вони писали про 2-гу частину відвідин музею.

Мої люди постійно передавали мене з рук до рук. Вони, власне, і самі постійно змінювали пари та групи поки їхали, бо так було цікавіше. Наприклад, один білорус проїхав центральну Америку з дівчиною на ім’я Аліса. Оскільки шлях був довгим і не завжди легким, деякі учасники подорожі припиняли мандри раніше, аніж було заплановано. Хтось зламав пальця та поїхав до нової любові до Америки, комусь вже вистачило мандрівок і духу пригод, тому він повернувся додому.



Цікаво, що під час цієї подорожі улюблений вид пересування під назвою “автостоп” для моїх людей не працював. У Америці заборонено підбирати людей на дорозі. Все через те, що у США купити підтриману машину коштує 500 баксів, а це 4 дні напруженої роботи. Якщо ти не здатен стільки попрацювати і заробити на машину, то навряд тебе можна пускати у салон власної автівки. Ось таку логіку мають тамтешні місцеві. Було таке, що одного разу зупинилась автівка і хлопець у манюсіньку щілину просунув моїй людині 20 баксів та подався геть. Але з один з моїх чоловіків трапилось таке, що він подолав 13 штатів завдяки автостопу та свої посмішці. Цей сміливець просто не думав нічого поганого і не просив зайвого. Його кликали мандри, а не відчуття комфорту. Мабуть, коли робиш все у кайф, то всесвіт і віддає це тобі. У Мексиці мене частенько кидали у кузов. Справа в тім, що там розповсюджені пікапи із величезними кузовами. У них подекуди влізали величезні мексиканські родини, а це на хвилиночку в середньому 13 людей. Отож у цій країні мої люди спокійно стопили.

Коли один зі сміливців цієї подорожі збирався у неї, то він дав собі настанову, що він йде у подорож. А значить з ним повсякчас має щось траплятись. Тобто якщо він завжди намагатиметься знайти зручне місце, спосіб та ситуацію, то навряд це можна бути назвати справжньою мандрівкою. Одного разу йому було складно на Дар’єнському пробілі. Це такий собі простір між Панамою та Кубою з великою кількістю Карибських островів. Подолання цих шматочків було досить складною справою. По-перше, там був місцевий люди з племені Куна-Яла. Леонід одразу з ними здружився і знайшов спільну мову. По-друге, моєму чоловіку довелось поспілкуватись з різними індійцями, але загалом це було доволі складно. Всі вони погано відносяться до туристів. Білі люди проходять повз їх домівки з товстими гаманцями та бажанням комфортно відпочити, а їм доводиться охороняти свою культуру від псевдомандрівників. Мабуть, через те індійці безпідставно брехали моєму чоловікові. Вони без підстав та власної вигоди чомусь говорили неправду, коли моєму сміливцю просто потрібно було взяти човна та доплисти до наступного острова. Дивина, але таке життя.

У мого відчайдухи 7 разів закінчувались гроші. Він запланував собі, що візьме грошей лише на їжу, а от про транспорт та проживання подбає в інакший спосіб. Ні, він ніколи нічого не просив у людей, окрім, як за можливості підкинути його кудись. Коли ти відкритий серцем, тобі відкриваються інші. Його частенько кликали на обіду, переночувати у будинку чи пропонували допомогти коштами. Але історія не про це. Вся ця історія про нових людей. Ти їдеш з ними в автівці та протягом декількох годин пояснюєш хто ти, куди йдеш, у чому цінність проекту. А людина поруч слухає і перемикається зі свого щоденного життя на нову хвилю. Хвилю табуретів та океанів, які змінили багатьом учасникам життя.

Дякую Кирилу Кравцову, який нагадав мені, як же я дістався Тихого океану!