Табуретні Історії. Частина “Індійський табурет”

Мої люди взяли мене до рук і вирішили віднести до Індійського океану. Мене потрібно було донести до невеличкого села Кірінда, що знаходиться на півдні Шрі-Ланки. Оскільки відправлялись ми ранньою весною, як завжди від пам’ятника Г. Сковороди, то ніжки мої підкошувались від захвату. 8 людей і я (табурет) вийшли у мандри. На різних точках маршруту нас ставало менше. Однак пригод ставало все більше. Мандрівники планували максимально далеко відійти від цивілізації і минаючи бурхливе міське життя, пройти Монголію, Китай, Тибет, Непал, Індію, Шрі-Ланку. У Монголії студенти йшли переважно однією групою, бо ж грали вистави. Тамтешнім полюбилась вистава “Наречена чи Тигр”. Мої люди її трохи переробили, але здається усім вона була довподоби. Це був їхній хіт. Взагалі моїм людям дуже подобалась концепція вуличних вистав, бо це найкращий спосіб взаємодії з людьми. Так можна стати ближчим один з одним. Крім того, маски, міміка і музика допомагали за лічені хвилини привернути прихильність глядачів. Що більше у вас способі художнього вираження, то більше шансів знайти спільну мову і з китайцем, і з монголом і з тибетцем. Варто згадати, що я лише дерев’яний предмет, але інколи мені здавалось, що я чую, як люди. Всі кого ми зустрічали у нашій індійській мандрівці, мали чудові голоси та слух. Мої люди співали душевно, але не аж так мелодійно, щоб давати концерти. Тож коли місцеві люди відповідали на їхній музичний балаган своїми традиційними піснями, то у мене відростали вуха.

Там, де була можливість використовувати цивілізований транспорт, вони їздили електричками та трамваями. Але такі подарунки долі траплялись рідко. Після чергового перевалу ми зовсім від'єднались від цивілізації й лише інколи зустрічали джипи, які люб’язно підкидували когось із нас до наступної точки. Невдовзі ми почали пересуватись від юрти до юрти за допомогою верблюдів. Хто ж знав, що кізяки верблюдів стільки разів нас врятують! Ми використовували ці коричневі коржі для того, аби швидко розпалити вогонь і приготувати їжу, поки на нас на звалилась чергова пустельна буря. Нас дивувала погода. Ти засинаєш у наметі, а потім з його даху просочується вода. Відкриваєш намет, а там стоїть верблюд і падає сніг. Клімат - не для слабеньких. Часто було так холодно, що вода замерзала і для того, щоб щось собі приготувати ми спали на пляшках з водою, аби підігріти її. Варто додати, що у цій мандрівці ми відчували себе справжніми інопланетянами. В одному із селищ ми були першими білими людьми. Нас чіпали за руки, бо на них було волосся. Здавалось, що це була інакша планета. Ніби ми до цього на Землі й не жили. Отож я частенько був у руках одного сміливого чоловіка. Якось перед тим, як потрапити до Тибету з нами сталась цікава історія. Справа в тім, що потрапити до Тибету можна лише із власним водієм, перекладачем, дозволом і ще купою бюрократичних юридичностей. А все через те, що на той момент у Тибеті нещодавно була війна і були місця, куди туристи не мали заїжджати. Для іноземців, там створили ілюзорний світ з пам’ятками для гарних фоток. Але мої люди були не такими. Тому ми перейшли кордон нелегально із контрабандистами. Було боязко й у мене тремтіли ніженьки, але ми відчували, що все йде, як треба.

Одного разу з нами трапилась одна “супова” історія. Після складної ночі мої люди зголодніли й пішли купляти їжу на китайський ринок. Опісля вони недалечко відійшли й прямо на місці почали готувати собі томатний суп. За хвилину на групу оточила купа китайців. Один із моїх відчайдух почав знімати відео, ніби то була передача “Смак”. Дехто наважився скуштувати наш суп. Це був ніби перший контакт з інопланетянами. Я потім зрозумів чому. У них не прийнято так себе поводити. Ще у нас був лист підтримки, де було написано хто ми, чим ми займаємось, яка мета подорожі й прохання всіляко допомогти. Цей лист був заздалегідь перекладений багатьма мовами. І ось ми вирішили передати цей лист до натовпу і він пішов із рук до рук. Раптом з натовпу обізвався поліціянт. Там до них велика повага й авторитет. Цей лист був схоплений ним і за секунду нас оточили дружинники у жовтих жилетах. Натовп розігнали. Один з моїх сміливців встиг зайти на пошту і зробити міжнародний дзвінок до своєї бабусі в Київ. У Києві тоді створився такий собі комітет матерів. Всі були настільки шоковані нашою мандрівкою і проти моїх людей навіть виступив мінкульт. Вони вимагали у ректора, щоб він нас відкликав. Але то деталі мирського життя.

Повернімося до томатного супу, китайців і бабусі. Бабуся знайшла телефон амбасади й після короткої розмови полісмена із представником посольства нам сказали залишати всі речі й просто тікати в посольство. Почався хаос. Мої люди намагались сісти у таксі, а таксисти відмовлялись їх везти, бо “жовті жилети” наказували їм це робити. В результаті ми взяли випадкову попутку, бо їх не встигли попередити й нас відвезли до посольства. Ми там переховувались 3 дні, поки вони залагоджували цей супово-міжнародний конфлікт. Згодом наша консул пояснила, що наша відкритість і простота вразила китайське суспільство. А особливо поліціянта, який просто втратив своє обличчя. Якісь божевільні у вишиванках співали “Ой у лузі червона калина похилилася”, варили томатний суп, знімали те все на камеру і ще якісь документи роздавали простим людям. Але наші дипломати все залагодили й один із відчайдух з'їздив самостійно перепросити у того полісмена. Ще й показав всі відео із Тибету та попросив передати їх до України дипломатичною поштою. На касетах були відео не лише з дозволених точок у Тибеті. Там були ще й ті місця, які ніхто з нас не мав бачити. Тому дипломатична пошта чудово впоралась зі своєю задачею. Після цієї ситуації нам ще дали легальний дозвіл на пересування і ласкаво поплескали по плечу.

У цій подорожі все було інакшим. По-перше, ми їздили на автобусах лежачи. Через те, що у Монголії зазвичай маршрути довгі та система громадського транспорту, майже, відсутня, ми звертались до цих спалень на колесах. Наші чоловіки не могли випростати свої ніженьки у цих ліжках, але комфортно сиділи та навіть курили у транспорті, бо там так можна. Ще нас здивували стоячі вагони потягів. У одному з таких ми познайомились із молодими монахами, які повертались із конференції з США. Вони багато сміялись і обговорювали. Монахи сміялись над довірливими американцями, бо ж ті показували їм обряди, які вигадували на ходу. Ми ж посміялись з того, що монахи везли з собою купу електроніки, хоча не мали навіть розеток у своїх житлах. А іншого разу ми забрали у дорого декого. Один із моїх людей пішов поповнити нам наші китайські сімкарти. Але виявилось, що поповнити картку можна лише у тому місті, де ти її купив. Це йому пояснила при знайомстві американка Стеффані, яка сиділа зі своєю мамою та обговорювала майбутні плани на життя. Молода дівчина викладача англійську китайцям і нещодавно розійшлась зі своїм хлопцем. Опісля декількох годин співів із моїми людьми, вона приєдналась до нас.

З такими пригодами та новими людьми я дістався свого Індійського океану. Тепер мене омиває вода, а я причаровано згадую всі ті світлі обличчя, що принесли мене сюди.

Дякую Мирославе Гаю, який нагадав мені, як же я дістався Індійського океану!