Екватор експедиції

Відколи ми востаннє виходили на зв’язок у блозі, експедиція неслася шаленим темпом. В серпні ми побували в трьох селах на Бойківщині, в сімох — на Закарпатті, в одному волинському та одному західнополіському селі.

Зараз ми приблизно на екваторі експедиції. Були в центрі України та об’їхали більшу частину Західної, а тепер рухатимемося на Схід. Пишемо “більшу частину”, а не всю, бо є села в Карпатах і на Поліссі, куди хочемо повернутися восени.

Ми вже не раз розкреслювали аркуші офісного паперу, щоб спланувати, куди й на які дати ми їдемо. Але експедиція все одно непередбачувана. І тому День Незалежності ми зустріли в малесенькому селі майже на кордоні з Польщею. Після служби в церкві десять парафіянок заспівали гімн України — і це було сильно.

Ми не планували цю поїздку на кордон, тим паче що перед тим уже були на українсько-польсько-словацькому кордоні в Закарпатті. Але нам написала Наталя Гром: приїздіть до Мшанця, побачите бойківські хати. Ми мало знали про той регіон, а бойки здавалися напівміфічним етносом, але ризикнули. Автобус зі Львова до Старого Самбора, а тоді до Мшанця — і ми на місці. Села не було видно за верболозами, і ми вже почали шкодувати про своє рішення.

Та виявилося, що чоловік Наталі — місцевий священник, а хто краще за священника знає жителів села? Ніхто не знає. А до кого з більшою повагою ставляться? Ні до кого. Так що ми були забезпечені і контактами співрозмовників, і повагою селян, і транспортом до сусідніх сіл Галівки і Плоского, і їжею та дахом над головою. До речі, Роман і Наталя потужно розкачують громаду, й одне з їхніх починань — Мшанецькі колиби. А ще ви могли чути про їхню успішну історію боротьби за будівництво дороги до сіл.

Показуємо кілька бойківських хатів — типових для першої половини ХХ століття і тих, які будувалися в 1960-х — 1970-х.