Де сучасна людина проводить більшу частину свого часу? У соцмережах та інтернеті загалом. Інакше кажучи – у світі ідей. Дискутуючи про політику, релігію, екологію, соціальні норми, ми відкликаємося на певні концепції, відстоюємо ті чи інші погляди. Ознаки нового часу формують у одних бажання переосмислити наявну соціокультурну парадигму, тоді як інші відкидають ці спроби, іноді навіть заперечуючи те, що зміни відбуваються.

Із Тарасом Лютим, українським філософом і письменником, доктором філософських наук, ми говоримо про те, чи настане майбутнє після постмодерну? Автор низки наукових праць і монографій, присвячених проблемам історії філософії та філософської антропології, розмірковує, чи можна синтезувати ідеї двох епох, чи існує місце, де народжуються цінності, і як зрештою усі ці глобальні тенденції відображаються на мапі України?

Тарас Лютий. Фото Володимира Мукана

            — Все більше філософів і культурологів стверджують, що ми живемо на зламі епох, і на зміну постмодерну приходить нова епоха, і навіть зроблено кілька спроб позначити її основні риси. Чи є сенс продовжувати тенденцію, розпочату модерністами і постмодерністами, і намагатися визначити основні риси сучасності?

            — В принципі, спроба підводити підсумки після великої епохи спостерігалася часто. Звідси ми маємо періодизацію, на кшталт: античність, середні віки, Ренесанс, Новий і Новітній час у найзагальніших рисах. Якщо так є, то людині в принципі властиво упорядковувати час, який позначає якісь віхи та закріплені за ними певні характеристики.

            Постмодерн не стільки визначає риси сучасності, скільки намагається вийти за риси модерну — звідси пост- («постум» рим.) — те, що йде після. Постмодерн є спробою поквитатися з модерном через те, що модерні ідеї, мовляв, вичерпали себе. Модерн, який заявив про себе в часи Просвітництва, виступив проти забобонів, релігійного догматизму і деспотизму, задекларував, що людина, яка користуватиметься розумом, може досягнути розумної мети свого існування. В постмодерному уявленні такі речі виглядають ідеологічними.

            Mодерн утворює певну вісь — інтелектуальну, цивілізаційну, — навколо європейської культури. Постмодерн критикує монологічну розумність і орієнтується на «інакшість», альтернативність, декларуючи не змагання між ними, а комбінацію, гру, якій притаманні іронія, пастиш — такі підходи, що дозволяють послабити ієрархічні структури.

            Як зауважив Юрґен Габермас, постмодерн актуалізував питання, що були незаслужено забуті в модерні. На загал, потрібно розрізняти постмодерн і постмодернізм як добу та сукупність мистецьких спроб відобразити цей період. Теоретики постмодерну прагнуть вийти за межі сучасності, наголошуючи, що розум був покликаний до емансипації, а не підкорення. Утім, водночас відбулося перетворення постмодернізму (як сукупності навколохудожніх рухів) на інтелектуальну моду: дехто з його допомогою почав пояснювати все нетрадиційне й оригінальне. Виникло багато профанацій. Звісно, постмодерн (як теорія) має свої обмеження. Постмодернізм потрапив у власну пастку. Адже завжди існує небезпека релятивізації: якщо немає якоїсь осі, тоді все можливо, anything goes. Коли існує багато осей і центрів, то питання полягає в тому, як забезпечити те, щоб вони не перетворилися на центри домінування.

            Існують аналоговий і цифровий типи зв’язку. Принцип аналогового — від одного до багатьох, а принцип цифрового — від багатьох до багатьох, як-от у середовищі соцмереж. Дійсно, осередком інформації є не одне джерело, а ми самі можемо створювати інформацію і маємо можливість фідбеку і обговорення. Це схоже на ризому (Дельоз і Гватарі), що зародилася за часів постмодерну. Отже, те, що називається метамодернізмом — дуже нагадує використання постмодерної риторики. Але хочеться поглянути в майбутнє.

            Метамодерн можна назвати способом виходження за межі обмеженого бачення перспективи. Але постмодерн суворо висловився щодо майбутнього — вічний день бабака, майбутнього не буде. Метамодернізм демонструє своєрідний «антидень бабака» — «нарешті, коли настане новий день?!» Коли розпочати новий лік часу?

            Скажемо знову: метамодернізм — це спроба позбуватися циклічності, спроба відновити якийсь рух часу, вийти з розгалуженого лабіринту постмодерну, подолати розгубленість. І ті рухи, що позначають метамодернізм, напевно, прагнуть вийти за межі цього стану.

            Як на мене, позиція «бути іронічним і щирим водночас» — це спроба синтезувати модерн і постмодерн. Ми для зручності придумуємо ці епохи. Так, говорячи про певний період, наприклад, античність, ми вказуємо на ознаки цієї доби, кожна з яких має виразні характеристики, що відрізняють її від іншої. Проте в описах метамодерну, які мені траплялися, спостерігаються використання постмодерних понять. Для мене метамодернізм — це спроба пошуку тих концептів, які могли б увиразнити добу сучасності. Є модерн, є постмодерн, а мета — це спроба вийти  за межі, спроба перейти модерн і вийти в сферу чогось радикально нового.

            Відкриття нових континентів та «революція Коперника» — це своєрідний політ на Марс того часу. Тому цікаво, що метамодернізм пропонує своїм «мета» подолання модерну. Та я поки не бачу, чим можна подолати модерн.

            Також це ще питання про цінності. Чи існують фундаментальні цінності, чи можлива кардинальна переоцінка цінностей? Чи взагалі є те місце, де народжуються цінності?  Цінності — це остання інстанція, онтологічна, гносеологічна чи антропологічна, завдяки якій відбувається наше існування.

Richard T. Walker - Us through this

            — Постмодернізм виник як реакція на кризу модернізму з його тоталітаризмом і уніфікацією. Незважаючи на те, що цілі, які поставив перед собою модернізм, не були реалізовані до кінця, у другій половині 20 століття стало ясно, що ситуація змінилася і на місце однієї культурної домінанти прийшла інша. Можливо, справа не у вирішенні проблем, а підході до вирішення?

            — Підхід полягає в тому, що немає чогось кардинально нового, на підставі чого ми можемо казати про настання якогось періоду. Якщо хочете, постмодерн — це діагноз модерну, що вказує на його певні вади та започатковує культ всього альтернативного (фемінізація суспільства, права чорношкірих, рух ЛГБТ тощо), — виникає мультикультурне суспільство як на рівні глобальному, так і на рівні субкультурному.

            Утім, у цьому мультикультуралізмі виникає небезпека перетворення світу на глобальне село, потрапляння в іншу уніфікацію. Наразі людству не вдається вийти за межі парадигми, поставленої модерном. Якоюсь мірою постмодерн ефективний в тому, щоб діагностувати суспільство, але він не може продемонструвати виходи, шляхи вирішення.

            — Зміна культурних домінант безпосередньо залежить від зміни технологій. Зараз ми переживаємо досить радикальну зміну телекомунікацій і виробництва. Як ви думаєте, чи може нова концепція охопити ті зміни, які зазнає суспільство з появою глобальної мережі?

            — Якщо іронічно, то астрал чи нірвана — теж спосіб виходу до віртуальної реальності. Якщо ми говоримо лише про технології, ми стикаємося з вихолощенням гуманістичного смислу — світові війни продемонстрували, що ренесансне розуміння гуманізму обернулося блюзнірством, бо з’ясувалося, що в ХХ столітті людей можна спалювати в душогубках чи відправляти будувати Біломорканал. Ми побачили, що цінність людини нікого не цікавить. Технологія — також небезпечна річ, адже є ризик витіснити роботами людину. Тобто технології можуть обернутися проти нас самих (Чорнобиль, екологічні проблеми). Техніка нібито є нашим породженням, але водночас перетворюється на конкурента для нас (як у міфі про Голема).

            — Виникає відчуття, що ми зробили крок вперед і два кроки назад — назад до модерних стратегій. Чи не погіршить це і без того хитку ситуацію, адже постмодерні практики в поєднанні з модерними стратегіями, про які говорять апостоли метамодернізму — достатньо гримуча і потужна суміш?

            — Метамодернізм просто використовує стару термінологію. Приміром, концепція коливання — типово постмодерна теза. Все рівною мірою небезпечно і ні. Ніцше казав, що світ перевертають думки, які приходять до нас на голубиних лапках. Потім вони просто вибухають, а ми не можемо передбачити цього.

            Ми не можемо дозволити собі дивитися на світ із такої універсальної точки зору. Людина — істота, яка наважується на ризик, ми відкриваємо скриньку Пандори і не знаємо, що в ній. Але цілком можливо, якщо ми не будемо ризикувати, то й нічого не досягнемо.

Dylan Hollingsworth - Of Human Bondage

            — Незважаючи на те, що термін є досить спірним, він вже активно використовується в політиці: alt-right давно називають метамодерним явищем, а стаття в New Yorker прo появу нової «метамодерної» партії викликала широкий резонанс. Чи не можуть привести «метамодерні політики» до нових конфліктів, як це зробили політики епохи модернізму?

            — Використання філософських ідей в політиці — це спроба ідеологізувати ці концепції. Прагматика політики сконцентрована на домінуванні й заради цього будуть створені всі механізми, щоби привести певні сили до влади. Тому, на жаль, не можна сказати, що політика адекватно використовує філософію, вона перетворює її на ідеологію. Якщо філософія — це завжди сумнів, вагання, питання, то ідеологія — це завжди впевненість, принципова некритичність, відома відповідь.

            — Які, на вашу думку, метамодерні тенденції ми можемо спостерігати в українському суспільстві? Адже Україна завжди була «між», на перетині шляхів, різних ідей і культур, що вплинуло на нашу ідентичність.

            — У нас складніше, бо в Україні, з огляду на геополітичні та культурні особливості,  порівняно із західним світом, ми завжди запізно переживаємо, приміром, просвітництво чи модерн.

            Метамодерна тенденція, яку я бачу в Україні, полягає в тому, що ми живемо в синтезі модерну і феодалізму. Також у тому, що ми живемо в еклектиці: наприклад, країна, де аграрні чинники відіграють вагому роль (люди не перестали садити картоплю), і з іншого боку — в кожного українця є мобільний телефон. Ми нібито говоримо про еру цифрової культури, комп’ютеризації, інформаційної доби, а заразом не довіряємо соціальним, культурним і політичним інституціям.

            Бачимо переплетіння архаїки з модерном, в цьому сенсі — це метамодерн. І, можливо, це вихід не вперед, а регрес або рух вбік. Це як подорож Одіссея крізь різні часи і формації, які тривають нібито одночасно. 

            — Якщо розуміти метамодерні стратегії і тактики як ті, що засновані в першу чергу на «принципі коливання», чи ви помічаєте останнім часом у вашій сфері  коливальний зв'язок між полярними факторами (принципами, підходами, явищами) без скасування одним іншого? Або, можливо, баланс між ними?

            — Ми нібито прагнемо реалізації модерну, до Європи, з одного боку, поділяємо цінності демократії, свободи, верховенства права і рівності, а з другого, не можемо подужати корупцію, позбутися кумівства тощо. Це типові ознаки метамодерну. Тобто прагнучи до прогресу, ми самі собі не даємо до нього увійти.

Дмітрій Дульфан - No Future Now

Основна ілюстрація: Bob May - NAV 44