Метамодернізм — філософія та погляд на життя, що відповідає діджиталізованій, постіндустріальній, глобалізованій епосі. Він може бути протипоставлений модерній і постмодерній філософіям.

Філософія модерну — це загальний механістичний, редукціоністський світогляд, який допоки є загальним, «мейнстримним» наративом, що викладається в школах і має більшість прихильників у західних суспільствах та інших розвинутих країнах. Модерний світогляд вперше розцвів із науковою революцією 17 століття (фізика Ньютона, філософія Декарта та науковий метод Френсіса Бекона). Цей світогляд стверджує, що фізика є основою реальності і що наука та раціональність здатні звільнити людей. Він пов'язаний з такими речами, як демократія, капіталізм, соціалізм та права людини. Він відповідає умовам життя індустріального суспільства у межах держави.

Сальвадор Далі “Геополітична дитина спостерігає за народженням нової людини” 1943

Філософія постмодерну — це критична концепція, що виросла з соціальних та гуманітарних наук протягом останнього століття і отримала міцну підтримку університетів та соціальних рухів останніми десятиліттями. Постмодернізм містить критичну позицію щодо знання та науки і стверджує, що людська свідомість захоплена владними структурами, несвідомими спонуканнями, когнітивними відхиленнями та довільними соціальними конструкціями. Ми зовсім не настільки раціональні, як ми думаємо. Отже, історія науки та прогресу не обов'язково є правдивою: з погляду пригнічених та слабких, прогрес цивілізації часто є лише трохи більшим, ніж експлуатація, димові завіси, виправдання та більш систематизований утиск. Постмодерна свідомість розвивається у пізніх модерних суспільствах, в яких мас-медіа та культурні відмінності часто викликають більше страждань у житті людей, ніж прямі економічні нерівності.

Енді Варгол “Бляшанки з супом Кэмпбел” 1962

Філософія метамодерну виходить на сцену лише тоді, коли Інтернет та соціальні медіа стали справді домінантними факторами в житті людей, і коли більшість із нас вже не бере безпосередньої участі у виробництві та розподілі промислових виробів. Це світогляд, що поєднує модерну віру в прогрес із постмодерною критикою. У результаті ми отримуємо погляд на реальність, в якій люди перебувають на довгому й складному шляху розвитку, рухаючись у напрямку до більшої складності та екзистенційної глибини. Метамодерна філософія — цілий світ ідей та припущень, які є контр-інтуїтивними як щодо модерних, так і до постмодерних ідей. Але оскільки модерні та постмодерні філософії стають все більш застарілими, ці метамодерні ідеї будуть розвиватися, вкорінюватися і поширюватися. Одного дня вони можуть посісти місце сучасної філософії.

Девід Торп "Роби те, що повинен зробити"

Модерні ідеї:

• Віра в науку
• Розвиток і прогрес
• Демократія
• Індивід
• Меритократичний соціальний порядок
• Людство може відновити природу чеснотою свого розуму 

Постмодерні ідеї:

• Критичний підхід до всіх знань і науки
• Недовіра до всіх великих наративів про «прогрес»
• Акцент на символах та контекстах
• Іронічна дистанція
• Культури були утиснуті і зруйновані модерним суспільством
• Виявляє несправедливість у «демократичних» суспільствах
• Індивід створюється зв’язками
• Мультикультурний порядок, в який включені слабкі
• Людство знищило біосферу

Метамодерні ідеї:

• Як ми можемо пожинати кращі частини двох інших?
• Чи можемо ми створювати кращі процеси для особистого розвитку?
• Чи можемо ми відтворити процеси, якими керується суспільство, на локальному та глобальному рівнях?
• Чи можуть внутрішні виміри життя набути більш важливої ролі у суспільстві?
• Як можуть модерні, постмодерні та домодерні люди продуктивно жити разом?
• Як можна адаптувати політику до світу, який стає все більш складним? 
• Яка унікальна роль людства в екосистемах природи?

Ханзі Фрайнахт — політичний філософ, історик і соціолог, автор «The Listening Society», а також майбутніх книг «Nordic Ideology» та «The 6 Hidden Patterns of World History». Більшість часу проводить на самоті у швейцарських Альпах (... а може й ні. Таємницю Ханзі Фрайнахта розкрито тут — ред.)

Як письменник Ханзі поєднує глибоке знання декількох наук і дисциплін та пропонує дорожні карти нашого часу і людського стану у його характерному доступному, поетичному та гумористичному стилі письма, кидаючи виклик читацькому погляду на себе та світ.

Ханзі Фрайнахт втілює значну частину метамодерної філософії і може розглядатися як уособлення цього напряму думки. Він видав широкий спектр оригінальних, релевантних та корисних ідей для людей усіх сфер життя. Ці ідеї допомагають вам отримати перевагу в новому політичному, економічному та культурному ландшафті цифрового постіндустріального суспільства.

Ви можете взаємодіяти з Ханзі Фрайнахт через http://metamoderna.org/, [email protected] та https://www.facebook.com/profile.php?id=100015149321507&fref=ts

"Найкращий спосіб передбачити майбутнє — це вигадати його"

 Алан Кей

Давайте подивимося на те, як Ханзі Фрайнахт виділяє основні модерні, постмодерні та метамодерні ідеї.

Справді, послідовний пошук істини і прагнення набути певної структури й порядку, притаманні модерним творам мистецтва, збігається з духом епохи. Демократичні, прогресивні лозунги і стратегії розвитку були невід’ємним складником того часу, задавали його ритм та створювали настрій. Бурхливий розвиток технологій та транспорту, освіти й культури приносив надію на те, що змінити світ на краще можливо. Наука стала для людства новою релігією, яка обіцяє дати відповіді на всі запитання і стерти «біли плями» як і з географічної мапи світу, так і з психологічної мапи людської свідомості. Підкорення космосу, медицина, яка зможе воскрешати людей, доступна для всіх освіта, новий світовий порядок і, як наслідок всього цього, — утопія для всього людства. Модерністське мислення передбачало, що для досягнення утопії можна застосовувати будь-які радикальні дії. В результаті до влади прийшли ультрарадикальні політичні сили: комуністичні, фашистські і навіть націонал-соціалістичні. Засновник футуризму Філіппо Марінетті водночас є одним із засновників та ідеологів фашизму. Окрім науково-технологічного прогресу та мрії про утопію, модерн подарував людству дві світові війни.

Ель Лисицький “Клином червоним бий білих“ 1920

Постмодерні ідеї, викладені Ханзі, можуть нагадати нам пост-травматичний синдром (PTSD). Це травма людини, яка пройшла крізь війну і жахи тоталітаризму та не хоче повторювати цей досвід. Тому постмодерна людина вже не вірить балачкам про прогрес, вона бачить існуючу несправедливість в суспільстві, яку модерністи не змогли виправити попри всі декларативні обіцянки, та… дистанціюється від реальності. Знаходить собі раду по-різному: іронізуючи, нівелюючи, дивлячись із недовірою та критично, висловлюючи себе відповідно до контексту. Людська свідомість ескапічно ховається в пошуку відмінностей, символічних зв’язків, множині переплетених всесвітів, жодний з яких не є справжнім, оскільки населений симулякрами. Дистопічний настрій відмовляє майбутньму в його оптимістичному прояві, декларуючи новий, песимістичний лозунг: «No future». Утім, постмодернізм намагається виконати завдання, що залишилися невиконаними після модернізму. Постколоніальні та постструктуралістські практики наповнюють світ кольоровими різноманітними формами і мультикультурними явищами. Суспільство постіндустріальної епохи вибухає яскравими телешоу та вуличною культурою, нівельованою дистанцію між високим і низьким та пошуком власної ідентичності в цьому контексті.

Дем'єн Герст “Фізична неможливість смерті у свідомості когось живого” 1991

І ось метамодерні ідеї, викладені перед нами як запитання… Ці питання нагадують зустріч двох героїв, які намагаються збагнути, що їм робити зі старим світом, який вони отримали у спадщину. На нашу думку, найбільша цінність нового дискурсу полягає в тому, що це медіація дискусії про те, чим саме є сьогодення.

Як конструктивно використати скарби, що залишилися нам від минулого покоління? Як зрозуміти, що є мотлох, а що — скарб? Що робити з відродженням модерних стратегій, які саме постмодерні практики мають залишитись у новому світі? Відповідь нагадує загадку — і те, й інше, і водночас ніщо з вищезазначеного. Але нічого загадкового тут немає: умови сучасної реальності мають занадто унікальний характер, щоб стратегії минулого функціонували продуктивно; втім, хіба існує на світі щось абсолютно нове? Хіба це не час відкривати нові землі на місці старих? І поки ми коливаємось між щирістю та критичністю, між романтикою та наукою, між внутрішньою та зовнішньою екосистемами, сміливі ставлять питання про те, яким буде наше майбутнє. І саме завдяки цим запитанням знаходять відповіді, які допомагають рухатись далі.

Девід Торп “Пілігріми” 1999