Homo urbanus — новий вид людини?

Homo urbanus — новий вид людини?

421 8 хвилин хв. читання
8.12.2017

У якому суспільстві ми житимемо через тисячу років

«Питання на порядку денному: чи ми помилково зібрана до купи маса окремих індивідуумів, чи всі разом формуємо щось на кшталт колонії мурах? Чи можемо стати добре організованою державою мурах? Гуманною бджолиною сім’єю? І: що про це нам може сказати біологія?» Відповіді на ці запитання у своєму нон-фікшині «Homo Urbanus. Парадокс еволюції» шукає Йелле Роймер, учений-палеонтолог із Нідерландів.

Директор природничо-історичного музею в Роттердамі та професор Утрехтського університету побував в Україні восени під час Форуму видавців у Львові, де й презентував свою книжку, що вийшла українською у «Видавництві Жупанського». Автор визначає своє біологічно-соціологічно-філософське есе як «намагання пізнати себе і спробу зазирнути у майбутнє»: в якому суспільстві житиме людство через тисячу, десять тисяч або мільйон років, і чи ми все ще будемо Homo sapiens?

Мурахи, сардини і люди

Свою гіпотезу науковець вибудовує, базуючись на біологічних фактах, а саме еволюційної теорії. Подібність людини й тварин, звичайно, ні для кого не новина. Але, за Роймером, це важлива передумова трансформації людини на шляху до нового виду — Homo urbanus. Йдеться зокрема про роль інстинктів, схильність людей збиратися докупи, як це, наприклад, роблять мурахи, сардини чи шпаки.

Хоч ми й думаємо про себе як про неповторних індивідуумів, котрі мислять самобутньо і контролюють свої думки, рішення, вчинки, проте де це все, коли ми опиняємося серед інших, у натовпі? Пригадаймо себе під час футбольного матчу, фестивалю чи якоїсь демонстрації. Як багато там тебе, твоєї власної волі? Ти мимоволі піддаєшся колективним поривам: страхам, емоційному піднесенню тощо. Йелле Роймер згадує випадок на площі Дам (центральній площі голландської столиці), коли під час поминального заходу кілька тисяч осіб через тривогу (як з’ясувалося, даремну) поводились, наче табун рибин, в котрий поцілив камінь: запанікували, заметушились, кинулись у різні боки, перекидаючи загорожу й збиваючи одне одного з ніг… І так у схожій ситуації чинитиме кожен — інстинкт самозбереження!

Отож: люди схильні групуватись, що, на думку автора книжки, визначальне для нашого майбутнього. Об’єднання є феноменом, який можна прослідкувати скрізь у природі (серед рослин і тварин, одноклітинних і багатоклітинних, хребетних та безхребетних) — і це доволі успішний «винахід»:

«Ми стадні тварини і залишаємося ними тому, що в стаді маємо більшу силу. Поодинці ми мало чого варті. Ні як поодинокий хуліган, ні як поодинокий чернець, ні як поодинокий солдат. У всякому разі, у більшості випадків. Тому ми об’єднуємося наперекір всьому неоліберальному прагненню до індивідуалізму».

Індивідууми чи суперорганізм?

Людина — ланка у світі живого. З погляду біології вона є «мандрівною екосистемою», її тіло — «спільнотою спеціалізованих індивідуумів», тобто органів, які виконують відповідні функції. Водночас людина — складник низки систем: як біосоціальна істота вона не може існувати поза об’єднаннями, меншими чи більшими (мешканці будинку, міста, професійний колектив, популяція, екосистема й т.д.).

«На локальному, «внутрішньому» організаційному рівні ми більше видаємося чимось схожим на сукупність пов’язаних кооперацією різноманітних бактерій, вірусів, аніж окремим ссавцем. І на загальному, громадському організаційному рівні ми, як індивідууми, нічого не вартуємо, бо не можемо існувати поза колективом. Ми з вами індивідууми? Забудьте!»

Голландський вчений певен: відбувається «деконструкція індивідуума» — й «масовість таки переможе індивідуальність». Через схильність до гуртування і розподіл праці людина, як читаємо у книжці, подібна до видів тварин з еусоціальним укладом, а це: мурахи, терміти, бджоли, оси, трипси, один вид креветок, із гризунів — голий землекоп. Люди, як і ці види, живуть у колоніях, по кілька поколінь, у високих «вежах», тобто будинках. Діють — як єдиний індивідуум (за В. М. Вілером суперорганізм), й поодинці не здатні дати собі раду. У нас, як і у згаданих тварин, є певні «домовленості» про розподіл функцій і злагодженість дій: хтось захищає гніздо (поліція, армія), хтось добуває корм (система постачання й торгівлі), інші турбуються про потомство (соціальні й медичні служби) й т. д. І, до речі, на думку Роймера, люди вже трохи експериментували з еусоціальним форматом — то були хіпі з їхніми комунами і нелюбов’ю до приватності.

Пристосуватися або вимерти

Людина розумна виникла в природному середовищі декілька сотень тисяч років тому. Тепер ми живемо в інших умовах — штучних, які самі собі створили. Урбанізація як форма об’єднання вигідна, бо дає нам певні гарантії для виживання — безпеки, продовольчого забезпечення, освітнього й медичного обслуговування.

«Отож: Homo urbanus. Якщо умовно перенести такий людський екземпляр урбануса в середовище проживання його пращурів (у савану з левами і гієнами), він загине за двадцять чотири години. Його зжере лев, смертельно вжалить змія або скорпіон, а якщо його оминуть ці напасті, він не знатиме, як добути їжу, і все одно помре. Неможливо викликати службу екстреної допомоги, не можна скористатися кредитною карткою, жодних дефібриляторів, ані таксі, щоб виїхати геть. Савана і місто — два абсолютно різні середовища проживання, які відрізняються, як пустеля і тундра. Вид, який заселяє одне середовище проживання, не може жити в іншому. Це погано закінчується. І тоді дарвінський вибір простий: пристосуватися або вимерти».

 Наша еволюція у наших руках

Ми, як Homo sapiens, взяли нашу еволюцію у власні руки: завдяки сучасному стану медобслуговуання, гігієни, міської інфраструктури відбір здійснює вже не лише природа, вороже довкілля, а й сама людина.

Як пише Йелле Роймер, ми віримо, що можемо змінювати і середовище, і власне тіло. І змінюємо: через вакцинування, хірургічне втручання, пересадку органів. А ще нині є штучне запліднення, що дозволяє народити, наприклад, у 66 (чи варто, то інше питання), а також можливість виходити недоношену дитину. Словом, ми можемо «обійти» природу, принаймні у низці ситуацій, що було немислимим якесь століття чи й кілька десятиліть тому. Нідерландський науковець називає це наше сміливе корегування процесу еволюції синдромом «все є можливим».

Урбаністичний термітник

Із 2007 року в містах живе понад половина населення планети. А у 2050-му, за прогнозами, — це  буде три чверті усіх людей.Місто — створене людиною середовище — радикально змінило і змінює її.

Через тисячу, десять тисяч років воно, як певен Роймер, стане єдиним середовищем існування людини. У місті вже з’явилися свої види живих істот, як-от комар лондонського метро (такий собі урбаністичний комар). І все це, на думку науковця, неминуче вимагає змінитись, еволюціонувати і саму людину — у новий вид Homo urbanus.

«Це наша доля — пристосовуватися. Ми не можемо інакше. З нашого життя зникли хижаки, на зміну савані прийшло місто з усіма його зручностями — від дитячих ясел до лікарень, де лікують хворобу Альцгеймера. Це означає, що місто, урбаністичне довкілля, стало фактично середовищем проживання Homo sapiens. Від палеолітичної халупки в сьогоднішній Танзанії до квартири з центральним опаленням на дванадцятому поверсі бетонної вежі в районі Х міста Y — і без необхідності ходити сходами: людина зробила крок уперед!.. Можна говорити про «вид» людини, котра краще пристосована до міст. Хоча, назагал, ми облаштовуємо довкілля повністю на наш лад, і це, тепер урбаністичне, довкілля все ще чинить певний селекційний тиск».

У сучасних мегаполісах науковець вбачає перші паростки прийдешнього злиття людей в єдиний колективний суперорганізм, який житиме в урбаністичних термітниках майбутніх міст.

 Чого не вистачає

Як і в еуосоціальних тваринних системах, у людей є інфраструктура (міста) й колективна організаційна форма співжиття (розподіл праці й спеціалізація). Єдине, що віддаляє нас від еуосоціального суспільства й Homo urbanus’а, — відсутність регламентованості  розмноження, яке в тих самих мурах забезпечують окремі особини, адже існує розмежування між репродуктивною і робітничою (нерепродуктивною) кастами. Проте Йелле Роймер, вважає, що в процесі еволюції через певні генетичні трансформації і в людського виду можливою є поява «антисексового гену».

«Нам потрібна адекватна гіпотетична мутація, щоб зробити наступний крок в еволюції. Проста мутація в теорії людського  розмноження може привести до активності однієї або щонайбільше декількох самок, що здатні розмножуватися, і незначної кількості самців, які можуть здійснити запліднення… Homo sapiens буде еволюціонувати в соціальну структуру голого землекопа».

«Homo Urbanus. Парадокс еволюції», як кожна добра книжка, ставить низку цікавих  запитань — про людину, людство та його майбутнє. На декотрі автор дає свою відповідь. Інші залишаються відкритими. Наприклад, до якої міри можна регламентувати життя людини? Наскільки людська природа піддається цьому? Як стосовно тонкощів душевного і духовного рівнів? Якою в цьому контексті поряд з біологічною складовою є роль людської психіки? Почуттів і стосунків, цінностей, сенсів, віри, творчості, мрій, потреби у самовираженні і самовдосконаленні? Що з цим всім у майбутньому в своєму термітнику робитиме Homo urbanus?..

 

Ілюстрації з ресурсу Unsplash

Як різні фундаментальні аспекти реальності поглинають одні одних

Роберт Халф дослідив відмінності роботи представників різних поколінь на робочому місці. Директорів компаній запитували: «У якій із наведених сфер ви бачите найбільші відмінності серед співробітників вашої компанії різних поколінь?» 30% відповіли, що в навичках спілкування, 26% — адаптації до змін, 23% відповіли, що в технічних навичках. Тільки 7% відповіли, що люди різних поколінь не відрізняються в роботі.