Тихо: в університеті йде діалог

Тихо: в університеті йде діалог

675 9 хвилин хв. читання
13.10.2017

До чого готуватись випускникам через 10 років

Чому університети «втрачають стіни»? Як українським вишам стати конкурентними у світі? Чому їм варто кооперуватись із бізнесом? І в чому ще є можливості для росту?.. Про майбутнє університету дискутували під час 24 Форуму видавців у Львові в рамках кластеру «Освіта — ключ до майбутнього», який організували «Форум видавців» та Український інститут майбутнього.

 

Рухаються чи на місці?

«Українські університети стоять, — впевнено заявляє Михайло Крікунов, декан Київської бізнес-школи і додає, — світові університети в таких самих умовах… Вони шукають нові напрями».

У різних міжнародних рейтингах вишів зазвичай фігурує лише кілька українських університетів (традиційно це ХНУ ім. В. Каразіна, КНУ ім. Т.Шевченка, КПІ ім. І.Сікорського, ХПІ, ДонНУ, Сумський держуніверситет). Там вони не в першій-другій і навіть не в третій сотні — і до лідерів, американців та  британців (як МІТ, Стенфорд, Гарвард, Кембридж чи Оксфорд) їм далеко. Хоча рейтинги відображають загальний стан справ (невтішний для нас), до них все ж таки не варто ставитись надто емоційно. Показовими є радше факти. Наприклад, те, що українські абітурієнти з найвищими балами їдуть здобувати освіту за кордон. Або, що чимало випускників воліють емігрувати, не бачачи в Україні для себе жодних перспектив. Як можна змінити цю ситуацію?

Єгор Стадний, аналітик центру CEDOS порівнює виші з «рибалками» і в цьому контексті звертає увагу на «сегрегацію між українськими університетами». Є такі, що «ловлять щуку» (вступники з найкращими результатами ЗНО), а решта задовольняються «карасем». Однак не всі виші-лідери дають своїм вступникам із високими балами «додану вартість», а от деякі, здавалось би, невеликі навчальні заклади, допомагають студентам за роки навчання відчутно «підкачати інтелектуальні м’язи», причому не залежно від їхніх стартових позицій. За приклад аналітик CEDOS наводить Острозьку академію — порівняно молодий внз: у невеликому районному центрі з населенням 15 тис осіб академія дає досить якісну освітню пропозицію.

 

Університети втрачають стіни

«Університети втрачають стіни, — каже декан факультету прикладних наук Українського католицького університету Ярослав Притула. — Це не єдине місце, де можна здобути освіту». Університетський диплом уже не має такого значення, як раніше. Так, наприклад, у переліку обов’язкових вимог для працевлаштування у компанії Google коледж чи ступінь не згадується: тут цікавляться твоїми навичками і досвідом, чи ти на своєму місці і робиш справу до душі. У цьому вбачають потенціал. Роботодавцю загалом важливі знання і вміння, а не те, де ти їх отримав — в університеті, завдяки тренінгам, репетитору, стажуванням, онлайн-курсам чи інформальній освіті (тобто самоосвіті).

Цікаво, що нині найбільше з неформальної освіти користають у країнах Африки, Південної Азії й Тихоокеанського регіону. Крім конкуренції з неформальними освітніми майданчиками, Марія Зубрицька, проректор ЛНУ ім. І.Франка, бачить перед українськими вишами й інші виклики. Це зокрема «вибухова академічна мобільність» (до 2025-го по 25 млн. китайців та індусів потребуватимуть вищої освіти), а також важливість «колективної згоди між університетом, суспільством та бізнесом». Взаємодія з бізнес-структурами і справді має велике значення для вищої школи: так, у США й Західній Європі університети отримують частину фінансування саме від бізнесу. В Україні компанії, передовсім в ІТ-сфері, надають перевагу корпоративній освіті: пропонують студентам курси, відкриваючи внутрішні академії. Проте все-таки є й приклади кооперації з вишами й інвестування в їхню базу, залучення фахівців компаній до навчального процесу. Та в будь-якому випадку у парі «бізнес — університет» останній повинен мати що запропонувати партнеру. Як каже засновниця і декан Львівської бізнес-школи УКУ Софія Опацька, завдання сучасного університету — знаходити не лише студентів й хороших викладачів, а й гроші, щоб забезпечити їхню взаємодію.

 

Неформальний мейнстрім

Студенти, які міркують глобально і дивляться далеко вперед, в університеті й поза ним шукають можливості. Або ж створюють їх самі. Здається, нині цих можливостей розвиватись, пробувати щось нове чимало: відкриті лекторії, курси, конкурси, інкубатори, акселератори… Це вже радше стає мейнстрімом.

Один із прикладів практиків, представлених у програмі кластеру «Освіта — ключ до майбутнього», — мережа академічних бізнес-інкубаторів в українських університетах YEP. Ксенія Семенова, PR-менеджер YEP, координатор проектів неформальної освіти, асистент кафедри електроніки НАУ, розповідає:

— YEP — це можливість спробувати себе у підприємництві — втілити свою ідею, почати власний проект безпечно, безболісно — без бюрократії, не маючи грошей, з надійним тилом. Інкубатор пропонує студентам навчальну програму з підприємництва, роботу з менторами з України, Польщі, Ізраїлю, Естонії, місце в коворкінгу у своєму університеті або поблизу, онлайн-портал, де ментори слідкують за прогресом проектів. Перша програма закінчилася успішно для 22 з 24 проектів. Успішними далі вважаємо 5 проектів: команди продовжують розвивати бізнес, продукт, шукати інвесторів. Навіть якщо після інкубації студенти не йдуть у бізнес, вони вже навчені підприємницькому мисленню, соціальним навичкам, проектному менеджменту, комунікації з інвесторами, партнерами, в команді. Це хороший старт для 1-3 курсу.

Наша місія — розбудувати потужну екосистему для розвитку молодіжного підприємництва в Україні. Сформувати партнерство держави, науки, бізнесу, венчурних фондів, освіти та експертного середовища. Впровадити навчання підприємництву в усіх університетах України. Створення мережі бізнес-інкубаторів є важливим елементом розвитку малого та середнього підприємництва в Україні й одним із ключових напрямів підтримки інноваційних та технологічних стартапів як частини розвитку креативної економіки.

— Неформальні освітні майданчики є критично важливими, — каже Ксенія. — Зміни в формальних інституціях, університетах, державних організаціях, часто навіть в бізнесах не бувають швидкими. Реформи довго розробляються, ще довше втілюються, ціна помилки висока. Тим часом громадські проекти дають можливість експериментувати, підлаштовуватися під мінливий світ. Дають вибір, можливість реалізувати свої ідеї в колі однодумців, без бюрократії і неконструктивної критики. Викликом для таких майданчиків є розвиток, співпраця з формальними інститутами освіти, місцевою владою, бізнесом, закордонними партнерами, експертами. Адже тільки в синергії всіх зацікавлених сторін народжуються найуспішніші проекти.

 

Яка ваша додана вартість?

«У 2028-му 40% випускників повинні будуть створювати собі робочі місця, створювати додану вартість. Чи готові й наскільки готові до цього молоді люди?» — запитує Софія Опацька. Водночас це питання звертає погляд ще трохи назад: якою мірою у 17 років ти можеш сказати, що саме тобі до душі? До прикладу, в Ізраїлі у виші вступають на п’ять років пізніше, ніж у нас: пройшовши армію, помандрувавши й побачивши трохи світу, люди можуть ліпше зрозуміти, що їм потрібно в житті, чим вони хочуть і можуть займатись.

В Україні серед вступників домінує мотивація «мене сюди батьки привели», зауважує Євген Ніколаєв, доцент КНЕУ ім. В.Гетьмана. Нерідко на рішення впливають друзі-знайомі та, звісно, мода на певний фах. Так, під час цьогорічної вступної кампанії найпопулярнішими серед вступників на бакалаврат (за кількістю поданих заяв) були «Філологія», «Право» й «Менеджмент», що не є затребувані на ринку праці.

Давати додану вартість студентові, готувати фахівця для ринку праці — лише одна із функцій вишу, вузька, технологічна, зауважує Інна Совсун, віце-президент Київської школи економіки, екс-заступниця міністра освіти. І пропонує думати про університет у ширшому контексті: «що він може зробити для суспільства, демократії». Вона згадує дослідження місії університету, проведене у Британії в 1960-х роках, результати якого, схоже, не втратили своєї актуальності. Крім таких цілей вишу, як підготовка потрібних фахівців та поширення і створення знань, там також були два інші, загальніші пункти — зміцнення раціональності (що є своєрідним антидотом до популізму) й формування ідей, якою має бути людина, громадянин. Бо де ще, крім університету, це можливо?

«Університет — це для дорослих людей, де йде діалог, де діалог є основною формою існування, методом і результатом для суспільства», — каже Михайло Крікунов. На його думку, університет, будучи частиною екосистеми, має багато різних цілей, серед яких соціалізація, загальна гуманітарна освіченість.

 

У пошуку

Дехто вбачає перспективи вищої школи у навчанні дорослих, тіснішому зв’язку зі школою (очевидно, в напрямі профорієнтації та антимасовізації вищої освіти), орієнтації на потреби економіки та суспільства. Хтось ратує за нові моделі, як публічно-державні виші, англомовні університети. Важливими є зв’язки між університетами. Без них неможлива якісна наукова діяльність, що нині є неодмінною складовою функціонування вишу: масштабні проекти під силу лише науковій команді. Чи не всі оглядачі погоджуються, що українським університетам потрібно більше реальної гнучкості й автономії (що прописано законодавчо) — в управлінні, у підходах до фінансування. Так, зокрема дискутують про західну практику формування ендавментів — безстрокових фондів, які переважно складаються з донорських благодійних внесків та є елементом стабільності для вишу.

За останнім індексом людського розвитку, який щороку визначає Програма розвитку ООН, Україна серед 188 країн — 84-та (опустилась на кілька сходинок порівняно з 2015-м). Не надто втішно, але, з іншого боку, це все ще категорія високого рівня людського розвитку. Суть же в тому, що серед різних критеріїв індексу (рівень, тривалість життя), ситуація з освітою та грамотністю у нас стабільно непогана. То чому немає відповідного ефекту? Утім, як  свідчить соціологія, значна кількість українців має високий рівень довіри до університету як інституції (після ЗСУ, церкви, волонтерів та ГО). І в будь-якому випадку освіта залишається основним чинником у процесі формування нашої ідентичності, критичного мислення: знання не є панацеєю від проблем, однак вони, безумовно, допомагають нам ліпше розуміти світ довкола, себе та інших.


Фото з архіву YEP та Фейсбук-сторінки Ukrainian Institute for the Future

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Ті методики, за якими вчать дітей сьогодні, не мають жодних перспектив у майбутньому. Проблема з гуманітарними науками впливає на відсутність соціального інженерингу. Ми не розуміємо, ким ми є. Тому ці блукання переростають у намагання повернутися до архаїки.