Ключ до майбутнього — у школі

Ключ до майбутнього — у школі

702 10 хвилин хв. читання
6.10.2017

Як сформувати навички ХХІ століття: комплексне розв’язання проблем, критичне мислення, креативність, уміння взаємодіяти з іншими й керувати та емоційний інтелект.

На школу нині звернено чимало критичних поглядів — школярів, їхніх батьків, учителів, університетських академспільнот, соціуму загалом. Бо вона не встигає за сучасним світом, його динамікою, новаціями, інформаційними потоками, врешті, загрозами. Не готує дітей до майбутнього, його непередбачуваності та змінності. Не дає відчуття цінності вчительської професії. Не до кінця виконує свою соціальну функцію… Про це і про те, якою має бути школа, аби відповідати викликам ХХІ століття, говорили під час 24 Форуму видавців у Львові в рамках кластеру «Освіта — ключ до майбутнього», який із низкою партнерів організували «Форум видавців» та Український інститут майбутнього.

 

Трикутник — то не тільки геометрична фігура

 «Учні — батьки — вчителі». Їхня залученість до навчального процесу і рівноправність — це «педагогіка партнерства». Ці гравці взаємодіють між собою, перебувають у постійному діалозі: кожен має право озвучити свою думку щодо різних аспектів діяльності навчального закладу. Так, скажімо, мама котрогось із учнів може звернутись до директора й інших батьків з ініціативою обговорити відповідність певного підручника для навчання N класу, однак експертиза літератури — і мама свідома цього — то вже справа фахівців-учителів. Тут фактично всі сторони рівноправні й однаково важливі, кожен розуміє зону власної компетентності й відповідальності та довіряє професіоналізму, досвіду інших. Така модель-трикутник, як засвідчує досвід різних країн (Канада, Німеччина, Польща), дієва — вона здатна визначати якість життя у школі, динаміку її розвитку.

Цікавим у цьому контексті є німецький досвід. Слід мати на увазі, однак, що кожна земля ФРН вирішує освітні питання по-своєму, а школи загалом є досить автономними. Завдяки журналістці Олені Перепаді, яка нині мешкає в Німеччині, зазирнемо до Північного Рейну-Вестфалії: тут в одній із гімназій навчається дитина Олени, а жінка є членом шкільної (чи радше гімназійної) конференції. У її складі 18 осіб, по третині представників від батьків, учителів та школярів. Вони фактично й вирішують, «як живе школа»: на що витрачати кошти бюджету (наприклад, профінансувати матеріали для дітей із малозабезпечених сімей, залучити певних фахівців для позакласних дитячих активностей), які форми навчання апробувати чи, можливо, запропонувати вивчення нового предмета (скажімо, іспанської), як харчувати дітей тощо. Рішення на конференції приймають шляхом голосування (більшістю голосів), вирішальне слово належить директорові навчального закладу (його, до речі, теж обирають на конференції). Цікаво також, що батьки беруть активну участь у проектному тижні: незле креативлять, пропонуючи дітям різні пізнавальні заходи (наприклад, чийсь батько-астроном везе клас в обсерваторію). Це для школярів і практика, і пізнання різних професій, і дещо глибше спілкування з батьками. Дітям, за спостереженнями Олени, загалом байдуже, хто  приймає рішення, їх хвилює одне — аби у школі було цікаво.

 

Учні в кабінеті директора

 Довіра. Без неї неможливо будувати зв’язки як на міжіндивідуальному рівні, так і в суспільстві загалом. Брак довіри між учнем і вчителем дорівнює страху дитини ставити запитання, страху помилитися. Але чи можлива відповідь без запитання? Чи можливе тоді взагалі пізнання? Відкритість і довіра дитини до світу — зокрема світу дорослих — і здатність та сміливість вести діалог, очевидно, починається із сім’ї, але саме школа розвиває ці навики і є найліпшим майданчиком для їхнього практикування.

Перед українським учителем багато хто бачить непросте завдання — стати до дітей ближчим, відкритішим, доступнішим. Адже він сприймається школярами або як строгий авторитет, недосяжне джерело знань (якого боїшся) або ж як той, хто не є авторитетом (до кого відтак немає поваги). Тоді, як учитель міг би бути другом, провідником учня до знань, посередником між ними, з яким можна помилятись, жартувати, разом відкриваючи світ довкола. За такого підходу спільна ранкова зарядка директора з дітьми вже не виглядатиме дивацтвом. І діти в кабінеті директора — як це, скажімо, буває в Новопечерській школі у Києві — можуть опинитися не через якусь пригоду — ні, а на запрошення директорки, котра цікавиться їхньою думкою, хоче поспілкуватись із ними. Така проста природна — і незвична для українських реалій — ситуація. Керівниця цієї школи Ірена Корбабіч-Путко має більш ніж двадцятирічний досвід роботи в  канадській освітній системі й нині охоче застосовує його в Україні.

 

Нова школа — ще не завтра

 Недавно Верховна Рада України прийняла, а президент підписав Закон «Про освіту», який окреслює шлях до Нової української школи. Її концепція передбачає зокрема педагогіку партнерства,  індивідуалізований підхід до дитини, компетентнісний підхід (мова не про «фарширування» дитини якнайбільшою кількістю різної інформації, а про формування її обізнаності, компетентностей, як уміння спілкуватись державною та іноземними мовами, інноваційність, загальнокультурна, екологічна компетентності й ін.). Також попереду 12-річна школа — 3 роки для старшої профільної школи. Будуть і нові методи навчання (ігри, проектний метод, групові завдання), ґрантова підтримка дітей, які цього потребують, інклюзивна освіта. Учитель тим часом отримує більше свободи: зможе готувати власні авторські навчальні програми, обирати підручники, методи викладання, інституції для підвищення кваліфікації. Загалом же педагога орієнтують на постійний розвиток. Нині в Україні 18 тис. закладів середньої освіти, де працює 480 тис. учителів (цікаво, що лише 4% чоловіків, а, до прикладу, в Австралії їх — 42%). Чи відповідає нині кожен учитель новим запитам? Чи доведеться з кимось із них попрощатися? Якщо так, то як саме коректно це зробити? Як заохотити молодь вступати в педагогічні виші — і  забезпечити зміну тим 20% вчителів, які через п’ять років вийдуть на пенсію?.. На ці складні запитання одностайних і однозначних відповідей не мають навіть експерти.

Один із важливих пунктів концепції — автономія школи: формування навчальних програм, вибори директора на конкурсній основі. Відповідно до законодавчих нововведень, тепер директор школи обиратиметься на 6 років максимум на два терміни. Для порівняння, в інших країнах директорська каденція — 5 років. У Канаді кандидат на цю посаду мусить відповідати низці критеріїв, як фахові рекомендації, 7-10 років роботи у школі, досвід учителювання тощо. А от  у Польщі — має представити візію розвитку школи перед комісією у складі управлінців від освіти, батьків, педагогів. Якщо ж згодом його діяльність на посаді не відповідатиме задекларованому, він повинен піти геть.

Зрозуміло: на видимі результати реформування в українській школі треба почекати, кажуть, принаймні 3-5 років. Законодавчі рішення — лише початок, реальні трансформації можливі, якщо зміняться учасники освітнього процесу: вчителі, батьки, школярі, управлінці на рівні навчальних закладів та профільних державних інституцій. Скажімо, у Фінляндії, чия модель реформування шкільної освіти вважається успішною, нововведення почались у 1970-х: вчителі аж через років десять відчули себе вільнішими і у впровадженні інновацій, і в тому, як керувати школою, поділився спогадами Арі Покка, Президент міжнародної асоціації шкільних директорів Фінляндії. Набратись терпіння для довгої непростої дистанції радить і Пшемислав Вантух із Польщі, нині старший інспектор Ради з питань освіти Познані. З власного директорського досвіду він знає, що успіх реформи залежить від міри взаємодії директора й учителів з батьками та учнями, від відкритості й виваженості директора, його віри у свою справу і вміння чекати.

 

Go global & go, go, go…

 Своєрідними каталізаторами у процесі освітнього реформування в Україні нині є різні проекти неформальної освіти. В Україні діє низка прогресивних громадських організацій та ініціатив, які пропонують трохи ширший погляд на можливості освіти й школи зокрема, залучають учителів і школярів до різних проектів і доволі конструктивно взаємодіють із МОН. Серед них: «Освіторія», «Про.Cвіт», EdCamp, Global Office, проект «Освітній експеримент», платформи онлайн-освіти Prometheus, EdEra й «ВУМ online» та ін. Впливають на формуваня нового підходу й  альтернативні школи, як Хеппі-школа у Львові чи ThinkGlobal у Києві, чи практика навчання вдома.

Любов Залюбовська, координаторка освітнього напряму у ГО Global Office (ініціатор проекту GoGlobal), переконана, що українській школі варто вибудовувати партнерство не тільки всередині, а й ззовні, адже вона є центром громади. Зразком може бути GoCamp — літні пришкільні табори із залученням іноземних волонтерів. Цьогоріч вони охопили 16 шкіл. За спостереженнями організаторів, такі проекти — більше, ніж просто мовний табір, адже це майданчик для ширшого міжкультурного діалогу, а також і стартовий пункт на шляху перетворень, бо частина вчителів-учасників табору «забрали» із собою до школи нові методики (ігрові, проектне навчання). Важливим для них є й новий досвід взаємодії з учнями: не оцінювати, не контролювати тотально — бути радше фасилітатором, даючи дітям більше свободи обирати, що саме і як вчити. Дехто з учителів зауважує, що після GoCamp став ближчим до дітей, змінив свою манеру спілкування з ними.

На думку експертів, в Україні є нерозкриті можливості й у самій спільноті вчителів. Їм зокрема не вистачає групової підтримки, яка є, наприклад, у Японії, де вчителі готуються до занять разом, або в Індії, де існують так звані «кола навчання» (learning circles), завдяки яким педагоги періодично зустрічаються для обміну досвідом. Важлива для українського фахівця й відкритість глобальна — участь у міжнародних програмах, комунікація із колегами з-за кордону, переймання й адаптація дієвих іноземних методик.

 

Навчіть мене жити у ХХІ столітті

 Чи не основними орієнтирами для сучасної школи багато-хто вважає навички ХХІ століття (визначені на Давоському економічному форумі 2016), а це насамперед комплексне розв’язання проблем, критичне мислення, креативність, уміння взаємодіяти з іншими й керувати, емоційний інтелект. Так, на думку відомого британського експерта в галузі освіти, відомого TEDx-спікера Кена Робінсона, книжки якого «Школа майбутнього» чи «Освіта проти таланту» можемо читати українською (видавництво «Літопис»), освіта є лінійним процесом підготовки людини до майбутнього і вона має плекати ті таланти й здібності, які допоможуть їй повноцінно жити завтра. Для цього в освіті слід враховувати революційні зміни, пов’язані з розвитком технологій і тим, яке значне місце вони посідають у нашому житті, а ще по-іншому ставитись до своїх талантів й умінь (враховуючи різні види інтелекту, міждисциплінарність, творчу складову, індивідуальні схильності дитини тощо) і змінювати підходи в управлінні школами й університетами.

Перетворення трохи лякають: як не прогнозуй, певною мірою це мандрівка у невизначеність. Але в іншому випадку рух неможливий. Ті, хто на передовій процесу реформування, радять іншим не боятися експериментів та інновацій, бути відкритим та критичним і, звісно, терплячим в очікуванні результатів.

 

Фото Ukrainian Institute for the Future

Від зрілого суспільства до спроможного

Дослідник довів, що штучний розум не володіє свідомістю, властивою людині, а отже, не зможе замінити його в тих сферах, де потрібно розуміння, а не відтворення алгоритмів, і не озброїться проти своїх творців, як в голлівудських фільмах.