«За останні роки освітнє поле в Україні проросло потужними освітніми ініціативами. Але цей ландшафт ще дуже свіжий, сирий, у ньому бракує якихось дуже елементарних засобів навігації. Тому ми задумували цю дискусію, щоби зорієнтуватися, налаштуватися один на одного і вибрати власну відправну точку. Скажу особисту думку, що таке стратегія освіти майбутнього: це має бути наш квантовий стрибок у майбутнє», - так розпочав підсумкову дискусію «Освіта у країні майбутнього - стратегічні орієнтири» на цьогорічному Форумі видавців у Львові освітній експерт “Українського інституту майбутнього” (UIF) Микола Скиба.

Ми зібрали для Вас кілька думок учасників цієї важливої розмови.

	Вікторія Бриндза, соціолог, учасниця «Несторівської групи» та волонтерської групи «Освіта – 2030»
«ДАВАЙТЕ ДУМАТИ ПРО ДЕРЖАВУ, ЯК ПРО МЕНЕДЖЕРА, І ВЧИТИСЯ ДОВІРЯТИ»

 – Перебуваючи в Австралії, система освіти якої є, мабуть, однією з найкращих у світі, я досліджую глобальні виклики освіти і шукаю корисні для України рішення.  Одним із таких проектів, в якому втілюються ці пошуки і спостереження, є українська волонтерська ініціатива «Освіта – 2030». Це спроба подивитися у перспективу майбутнього і саме цією перспективою доповнити сьогоднішнє реформування освіти. Ми звикли порівнювати Україну з різними суспільствами. Аналізувати, хто кращий, хто гірший, у кого краще вдається, в кого слабше. Я пропоную подивитися на все під дещо іншим кутом. Є речі, в яких ми дійсно унікальні. І я про них скажу за хвилину. Але є речі, в яких ми дуже схожі навіть із найбільш розвиненими суспільствами світу.  І одна з таких головних речей – необхідність давати відповіді на глобальні виклики. Ось деякі з них.

Не лише українська школа вже не має монополії на знання. Відповідальність за освіту розподіляється між учасниками процесу. Серед іншого вона покладається і на учня. Не лише українська школа потребує постійної гармонійної інтеграції технологій. Ви ще робите Power Point-презентації? Ось і я роблю. Але це технологія минулого століття.

Не лише українська освіта потребує вкладень. І важко сьогодні зрозуміти, які саме вкладення будуть потрібні, адже результат цих вкладень дуже відтягнутий у часі.

Не лише в українській освіті з’являються нові ролі, які потрібно планувати і втілювати. Зокрема, ролі взаємодії школи з громадою, адвокації, комунікації. А роль вчителя молодшої школи, наприклад, із найпростішої стає чи не найскладнішою. І зрештою, не лише в Україні є проблема рівного і відкритого доступу до освіти. Забезпечення масової, якісної, актуальної освіти – це глобальний виклик.

Але є речі унікальні для українського суспільства. І їх потрібно враховувати та вивчати. Ми спробували розібратися, чи є щось, що стримує сьогодні систему освіти. І ми припускаємо, що це не брак коштів, не брак спроможностей, а радше наші з вами уявлення про роль і значення освіти. І навіть ширше – наша з вами формула життя. «Сиди і не висовуйся, тобі що – найбільше треба?» – ось формула виживання пострадянського суспільства. А формула успіху приблизно така: «Нехай у тебе все буде, а тобі за це – нічого». І де тут самостійність? Де тут відповідальність? Хочемо ми того чи ні, але наші з вами уявлення і переконання проступають крізь будь-які правильні підручники, крізь будь-які правильні слова, які ми закладаємо в уста вчителю. Так, як ми думаємо, – саме такі ціннісні орієнтири передаватимуться дітям. Навіть якщо вони вивчать правильні слова вчителя.

Але чому ми так думаємо? Тут я хочу зупинитися на характеристиці українського суспільства, яку потрібно розуміти і здолати. Ця характеристика дозволяла нам дуже довгий час виживати. Вона виправдовувала себе. Це недовіра.

Подивіться на нашу історію: репресії, війни, геноцид, жебрацькі, несправедливі умови існування, це все спричинило те, що ми дуже глибоко не довіряємо системам, інституціям і державі загалом. Бо ж системні інституції держави траплялися нам або злочинні, або дурні, або некомпетентні, або все разом. І відповідно, кожен рятувався від держави, як міг, у своїй мережі знайомих юристів, лікарів, майстрів, закривався у своєму безпечному середовищі, сидів і не висовувався. І сподівався на милість долі. Захист від ворожих систем – це українська традиція, яка передавалася з покоління в покоління, і це, власне, одна з наших формул життя – не довіряти владі.

Але сьогодні 2017 рік, і вже 26 років держава не є чужою. Наша держава – це сходинка, яку ми подолали. Держава не є владною над народом. Давайте краще думати про неї, як про менеджера, який управляє нашою з вами спільною власністю.

Довіра не з’являється за день і навіть не за рік. Але освіта має велику перевагу перед іншими суспільними сферами, тому що освіта взаємодіє з наймолодшими. А це ніби бачити майбутнє раніше за інших. У дітей немає обмежень, які маємо ми. Але це не означає, що вони наївні, а ми мудрі. Ні, вони думають інакше, бо, великою мірою, оточуючий світ вже зовсім інший, ніж тоді, коли ми були дітьми. Інше мислення – це не тільки любов до ґаджетів і непосидючість. Інше мислення – це необхідність жити в суттєво швидшому темпі, в умовах набагато більшої свободи і необхідності приймати набагато більше рішень, ніж нам це було потрібно, коли ми були дітьми.

Гнучкість для вчителів сьогодні – це не зрада переконань, не програш і не слабкість. Це демонстрація здатності до розвитку. А це один із ключів до розуміння з дітьми. Ми живемо у дуже непростий час, у дуже несприятливих обставинах, але іншого не буде. Та й, зрештою, жодне суспільство не захищене від викликів і проблем. 

	Лілія Гриневич, Міністр освіти України
«ТЕПЕР МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ЗАЛУЧАЄ «АГЕНТІВ ЗМІН». ІНАКШЕ РЕФОРМИ НЕ БУДЕ»

–Уся нова українська освіта має базуватися, насамперед, на створенні перспективи для українського громадянина. Якою має бути освіта, щоб кожна дитина, яка є українським громадянином, не залежно від її національності, змогла реалізувати свої таланти, і ми знайшли для неї природовідповідний спосіб, у який вона може створити і для цього суспільства, і для себе особисто, і для своєї родини найкращу додану вартість? Ми маємо зробити систему освіти такою, щоб ці українські громадяни були і патріотами, і інноваторами. І патріотизм зараз – це не просто присвоєна певними патріотичними силами риса. Це просто необхідність для кожного громадянина, для кожної нації. І для нашої політичної нації, для того, щоб ми зберегли власну державу. І на це має відповісти система освіти.

Коли я говорю про інноваційність, здатність приймати нові рішення, підприємливість – це потрібно не тільки для бізнесменів чи для когось, хто розбудовує особливі проекти в науці. Це зараз потрібно для кожної людини, тому що ми живемо в неймовірно динамічному світі. І рішень нам доводиться приймати значно більше, ніж це було 10 років тому. Класична фраза «не вчіть ваших дітей так, як вчили вас» зараз набуває великої актуальності. Тому нам потрібна нова система освіти. Але от параметри такої системи – це дуже серйозне завдання.

Коли закон ухвалили (йдеться про закон «Про освіту», який сьогодні уже підписав президент) і я прийшла в міністерство, мої колеги мене почали вітати, а я кажу: «Спокійно, у нас починаються тепер справжні галери».Тому що, щоб цей закон запрацював, нам потрібно прийняти тепер ще багато спеціальних законів, до сотні постанов Кабінету Міністрів, перебудувати величезну кількість різних документів, які сьогодні регламентують систему освіти на всіх її щаблях. Але ми це все зробимо. Питання полягає в іншому. Чим відрізнявся попередній час?

Ми жили в рамках закону, прийнятого 1991 року. Ми жили в пострадянській системі освіти, яка українізована (і живемо, фактично). Ми змінили змісти в певній низці предметів, але досі маємо авторитарний стиль навчання, викладання, відсутність партнерства і розгляду освітніх інституцій як центрів громад… Можна ще багато дати параметрів, яких нам бракує, і які характерні для цивілізованих відкритих освітніх систем, що працюють на майбутнє.  

Коли ми починали робити цей закон, такі майданчики для дискусій були, як паростки, які, може, проростуть колись. А тепер такі дискусійні майданчики – це просто необхідність. Інакше реформи не буде. Тепер ми, Міністерство освіти, бігаємо за «агентами змін». Інакше реформи не буде. Ми шукаємо, зокрема і в новому законі про освіту, як мотивувати і знайти тих кращих, які поділяться з іншими досвідом, тому що вчителі не люблять, коли їм щось вказує міністерство. Недовіру до влади ми будемо тягнути на своєму горбі ще багато років, розплачуючись за все, що було доти. Як то кажуть «за свої і чужі гріхи».

І питання полягає у тому, як зробити так, щоб «агенти змін» ділилися з ширшим колом? Тому такі майданчики потрібні не просто для обговорення майбутнього, а зараз ми вже будемо мати законодавчу базу, в межах якої ми зможемо діяти. І той, хто буде діяти, той якраз буде працювати вже в рамках реформи. Я не ідеалістка, і розумію, що тих, хто здатний на зміни – не більше 10%. Є частина людей, які відкриті до змін, а є ті, хто вже ніколи не зможе змінитися, і це буде проблема. Доволі болюча. А є ще ті, хто піде за першими, але для цього їм треба показати лідерство.

Нинішні діти інші. І класична методика не може втримати їхній інтерес до навчання. Ми повинні прийняти це як реальність і працювати з вчителями. Тут я мушу поділитися своїм найбільшим розчаруванням. Це про університети. Коли я дивлюся  на досвід освітніх реформ в країнах, які демонструють найкращі результати у галузі освіти, то джерелом натхнення до цих реформ, зокрема в середній та педагогічній освіті, виступали університети. Вони продукували ідеї і нові підходи до навчання вчителів. Найбільш консервативні середовища, які я зустрічала в українських дискусіях про реформу освіти і методи роботи вчителів, – це наші педагогічні університети. Це нас спонукає найперше працювати і над реформою педагогічної освіти, ми повинні подумати, яка роль класичних університетів у цьому питанні. Але це окрема дискусія. 

	Лілія Боровець, співзасновниця освітньої проекту «Про.Світ», учасниця волонтерської групи «Освіта – 2030»
«СЬОГОДНІ ОСВІТА – ЦЕ ВЖЕ НЕ ПРО ТЕ, ЩО ВЧИТЕЛЬ ЗМІНЮЄ СВОЮ ШКОЛУ»

– Якщо говорити про місію і візію майбутнього освіти, то, зустрічаючись кожного місяця з різними людьми, ми розуміємо, що нам важливо не лише дбати про спроможність кожної людини реалізувати свій потенціал. Нам потрібно думати, на що людина має скерувати цей потенціал. Нещодавно було опубліковане дослідження про індекс розвитку людського потенціалу, в якому Україна займає 24 місце у світі серед 180 країн. Це дуже обнадіює. Також Україна входить у топ-5 країн, які зміцнюють потенціал освітньої галузі зокрема.  З іншого боку, ми можемо звернути увагу на ті процеси, які відбуваються у суспільстві, подивившись на інші глобальні індекси, скажімо, індекс конкурентоздатності, конкурентоспроможності суспільства. І там Україна значно далі – на 90-х позиціях. І це свідчить, що, попри те, що в нас є доступ до освіти, кожен має право навчатися, отримати вищу освіту,  ми все ще не маємо можливості реалізовувати свій потенціал. Цей виклик стоїть не лише перед Україною, але й глобально перед світом. Ми намагаємося дати відповідь, власне, на цей виклик.

Ми працюємо зі школами, намагаємося трансформувати їх, допомагаючи вчителям та адміністрації у цій трансформації. Сьогодні ми можемо говорити про певні інструменти, які в цьому допомагають, про певну культуру взаємодії, яка існує в тій чи іншій інституції. Власне, культура взаємодії дозволяє нам впроваджувати зміни у школах.

Наведу приклад. Кілька років тому ми почали співпрацювати з педагогами, допомагаючи їм додавати технології в освітній процес, запроваджувати нові методи викладання.  Але згодом ми зрозуміли, що, повертаючись у середовище, яке було несприятливе до змін, вони ставали білими воронами, тобто ворожими об’єктами. І дуже часто ми розуміли, що завдаємо їм більше шкоди, ніж користі. Тоді ми зрозуміли, що нам потрібна системна робота зі школами. Що маємо змінювати не просто те, як викладають, а те, якою є візія школи, якими моделями мислять люди, які працюють у школі чи причетні до школи, яке в них бачення освіти і школи в контексті громади. Це дуже непростий процес, який потребує дуже багато часу і зусиль. Щоб змінити ставлення до певних речей, треба здобути власний досвід. У «Про.Світ» ми намагаємося змінювати культуру взаємодії школи.

Є кілька інструментів. Це – побудова спільного бачення школи.  Не тільки бачення вчителів, а й учнів, батьків, громади. Тут дуже важлива роль кожного, бо сьогодні освіта – це вже не про те, що вчитель змінює свою школу. Це про те, щоб кожна людина, яка взаємодіє зі школою, розуміла, яку роль і яку відповідальність вона бере на себе у цих змінах. І тому нам, як суспільству, дуже важливо почати цей діалог. Яку роль відіграють батьки, коли вони віддають дитину до школи? Що саме вони мають забезпечити, щоби ця людина реалізувала свій потенціал? Яку роль відіграє районна адміністрація, Міністерство освіти, громадські організації, які існують у цьому районі чи області? Тобто нам потрібен дуже широкий діалог і розподіл відповідальностей для того, щоби уможливити та реалізувати цю місію.

	Віктор Круглов, директор видавництва «Ранок»
«ВІД РІВНЯ ОСВІТИ ЗАЛЕЖИТЬ РІВЕНЬ ЕКОНОМІКИ»

– Я хотів би сказати три тези: про зв’язок освіти з рівнем економіки, про те, якими будуть наші діти через 20–30 років, і про цінності.

Усім відомо, що від рівня економіки залежить рівень освіти. Це зрозуміло. Можна порівняти, скільки грошей вкладає Німеччина та Україна в одного учня. Але є й інший бік: від рівня освіти залежить рівень економіки. То якщо нам зараз вдасться щось змінити в українській освіті, через 10–15 років ми побачимо й реальні зміни в економіці держави.

Друге. Чи ви замислювалися, що діти, які підуть наступного року у 1 клас, вийдуть на пенсію 2075 року? Тобто впродовж цього часу вони будуть активними членами суспільства. А яке буде суспільство 2050 або 2075 року? Ми бачимо, як світ швидко змінюється, і це актуальне питання: чому і як навчати дітей сьогодні? Не можна їм просто давати інформацію. І це добре, що МОН говорить про компетентнісне навчання. Дітей треба навчати дискутувати, критично мислити. Скандинавські країни вже перейшли від компетентнісного до ціннісного навчання. А в Ізраїлі всі діти 10–12 класів повинні бути волонтерами у тій галузі, яку вони обирають. Тому ця маленька країна непереможна, бо цінності – це дуже важливо. 

	Олексій Молчановський, співзасновник освітньої онлайн-платформи «Prometeus», викладач напряму ІТ Українського Католицького Університету
«ПРИНЦИП ПОЖИТТЄВОГО НАВЧАННЯ МАЄ СТАТИ ІНТЕГРАЛЬНИМ»

– Якщо говорити про ті завдання, які Україна бере на себе в межах «Цілей сталого розвитку» ООН, то зміни в українській освіті у бік більшої сталості не припинялися ніколи, на мою думку. Але завжди постає питання швидкості та залученості більшої кількості учасників: інституцій, організацій та окремих людей. На мій погляд, за останні кілька років, а особливо з 2014 року, відбулося значне збільшення ініціатив в освітній галузі, які мають добру мотивацію, часом непогану стратегію та демонструють гарну динаміку розвитку. Найбільш важливим, як на мене, чинником, який сприяє еволюції (а часом і революції) на українському ландшафті, є збільшення різноманіття гравців та їхня більша свідомість. За прикладами ходити далеко не потрібно: приватні школи, які засновують передусім батьки для своїх дітей, а потім долучають й інших до творення цих шкіл; нова генерація університетів (хоча в силу масштабності питання, тут, звичайно, менше прикладів можна навести); просто гігантська маса ініціатив з навчання для дорослих та неформальної освіти для дітей і юнацтва; поява достатньої кількості цікавих онлайн-платформ з навчання, які є доступними фактично всім. Важливо лише розуміти, що це загальна екосистема. І я би ставив акцент на тому, щоб різні її учасники усвідомлювали це різноманіття й створювали середовище кооперації, а не ігнорування чи брутальної конкуренції. Інакше кажучи, як і скрізь у суспільстві, нам потрібний підхід win-win та «гра з ненульовою сумою».

Окремо я хотів би наголосити на необхідності інтегрованого впровадження принципу «навчання протягом життя» (life long learning). Мені видається, що про це починають думати, коли вже «випустилися» зі школи та університету. На мій погляд, в головах більшості людей є така картинка: (садок), школа, університет, а вже потім life long learning (якщо справді є). Існує якийсь «вододіл» між формальним освітнім треком та подальшим пожиттєвим навчанням. І ось що варто робити далі нам усім, то це долати ці обмеження в головах. Коли принцип пожиттєвого навчання стане справді інтегральним, тоді ми побачимо набагато більш гармонійну освітню екосистему (не хочеться говорити просто про «систему»). Загалом, я вважаю, що в нас є дуже добрі перспективи в освіті, і ми рухаємося у правильному напрямку.

Підготувала Анна Герич

Фото Анни Герич та Українського Інституту Майбутнього