Зібрались, поїхали...

Ми запустили кампанію на «Спількошті» наприкінці минулого року. І хочемо поділитися з вами історією про те, як збиралися з силами та думками, щоб зважитися на цей крок, і чому це зайняло в нас доволі багато часу.

Насправді до запуску кампанії «Центр зайнятості Вільних людей» готувався не один місяць. Здавалося б, усі нас підтримували: команда «Великої ідеї» допомагала порадами, ментори — заряджали натхненням, наші неймовірно доброзичливі та попри все життєрадісні кандидати одразу відгукнулися на прохання сказати кілька слів на камеру, невідь-звідки з’явився режисер Олександр, який відзняв і змонтував для нас відео, фотографи Олена Білокурова та Юрко Макух, а також дизайнерка Тоня Мельник допомогли з оформленням. Іще ми відчували підтримку справами та вірою десятків людей, чий вклад лишається невидимим назагал, однак від того не менш значущим для нас і для всієї справи. 

Доки ми готувалися до запуску, «Центр зайнятості Вільних людей» з громадської ініціативи перетворився на громадську організацію. Офіційно. 

Нас підтримали Міжнародний фонд «Відродження» та Програма розвитку ООН в Україні, надавши ґрант, завдяки якому волонтери-координатори Центру стали його першими працівниками. Теж офіційно. 

І це все заради чого? Навіщо витрачати час, —а власне брак часу на всі обов’язки, які одночасно покладає на себе волонтер: дім, роботу, навчання, волонтерство, сім’ю, друзів, — і змушує нас затримуватися з публікацією додаткових описових матеріалів... Тож навіщо витрачати час, якого й так катма, на додаткові формальні процедури чи на публічні заходи? Навіщо шукати додаткового фінансування для своєї громадської діяльності? Адже, здавалося б, Центр близько року існував на суто волонтерських засадах — завдяки роботі небайдужих людей і допомозі дружніх громадських і приватних організацій з приміщенням, технічною, юридичною та інформаційною підтримкою. 

Однак час «на розмови» витрачати треба. Саме для того, щоб такі тривалі зусилля багатьох не зійшли нанівець. Щоб з приватної ініціативи майданівців «Центр зайнятості Вільних людей» став суспільним інститутом, тобто щоб з ідей і спроб Центр став фактом реальності, дієвою силою громадського життя, щоб допомога з працевлаштуванням у нашій країні стала нормою, а не екстреними заходами купки ентузіастів. Для цього всього й потрібна більша систематизація (та формалізація) нашої роботи, яка дозволить працювати в новому масшабі — з центрами в регінах... Ну, про наші амбітні плани ви вже читали) 

Тож на «Спільнокошт» ми подалися в надії, що нова, трішки краща, реальність потрібна не тільки нам-волонтерам, а й нам-суспільству.