ВЕЛИКА ІДЕЯ продовжує слідкувати за парадоксальними ідеями сучасності. Сьогодні мова піде теорію «посткапіталізму» запропоновану політичним журналістом з Лондона Полом Мейсоном. Вказуючи з одного боку бурхливу хвилю соціальних протестів останнього десятиліття, а з іншого стрімкий розвиток неприбуткової цифрової культури та «економіки спільного», автор ідеї вбачає всі підстави для початку нової економічної ери. Книга Мейсона «Посткапіталізм: гід по майбутньому» вийшла в Британії влітку 2015 році, але вже пережила кілька перевидань. Пропонуємо вам переклад однієї з головних рецензій на цю книгу. 

Завдяки цифровій революції багато речей, які раніше, здавалось, належали до світу наукової фантастики, сьогодні стали реальністю. Машини самостійного керування, телепатична комунікація – все це у найближчому майбутньому. Газети з картинками, що рухаються та розмовляють вже є настільки звичним явищем, що лишаються поза нашою увагою – а в останній книзі Гаррі Поттера, опублікованій вісім років тому, рухливі газетні новини могли існувати лише у відьом та чарівників. Сьогодні Пол Мейсон стверджує: інтернет продукує іншу вигадливу та фантастичну ідею в межах досяжності – соціалізм.

Але під соціалізмом він не має на увазі приборкану соціал-демократію другої половини ХХ століття, яка наголошувала на зменшенні нерівності та ствердженні трудових прав. Він також не має на увазі її загострену версію, яка зараз асоціюється з Джеремі Корбином (британський лівий лейборист – прим. пер.) і СІРІЗою (Коаліція радикальних лівих Греції – прим. пер.). Він має на увазі реальну угоду, повертаючись до утопістів початку ХІХ століття і їхніх остаточних послідовників – Маркса, Люксембург і Леніна.

Це соціалізм, що цілковито є викликом для капіталізму, ринку і самої ідеї приватної власності. Однак Мейсон не є ортодоксальним марксистом. Він еклектично живиться історією соціалістичної думки. Від утопістів він взяв ідею необмеженого вибору і радикального соціального експерименту, який цілковито уможливлює інтернет.

Його Маркс – не так автор «Капіталу», як автор маловідомого тексту «Про машини», де він наполягає на тому, що інформаційний надмір остаточно зруйнує капіталізм, поширюючи знання поміж робітників. Ленін і Люксембург виявляються пророками монопольного капіталізму, який зараз відтворюється в час фейсбуку і гугл.

Щойно народжену цифрову еру важко прилаштувати до попереднього соціалістичного проекту, але вона справді має моторошні відлуння минулих уявлень про альтернативне майбутнє. Критики монопольного капіталізму традиційно стверджують, що єдиним способом врятувати систему є постійний пошук нових ринків для завойовування.

На початку ХХ століття це означало імперські завойовницькі війни. Мейсон зазначає, що на початку ХХІ століття вони мають форму «масової комерціалізації людського життя», коли ринкові механізми стають частиною приватного світу наших непромовлених надій та бажань. Що є рекламною моделлю фейсбуку, як не це? Тиск економіки знання і цінові механізми призводять до невпинного пошуку нових речей для продажу. Для Мейсона капіталізм не може вижити, якщо його основні ресурси стануть легкодоступними та матимуть практично безмежний термін придатності. Поширення інформації є водночас надто цінним і надто дешевим явищем, щоб економічна модель, заснована не приватній власності, змогла вистояти. Це напруження між безмежним знанням і обмеженою власністю відображає базову суперечність капіталізму. Раніше мислителі дивились на неї з різних кутів. Тепер її цілковито розкрила цифрова революція.

Проблема в тому, що будь-які суперечності капіталізму завжди продукували суперечливі політичні відповіді від його опонентів. Чи потрібно дозволити глибоко помилковій системі знищити себе самій чи вона має бути повалена силою? Чи можливо виправити її помилки, якщо взяти їх під контроль, чи мають соціалісти взагалі від них відмовитись і створити свої власні альтернативні спільноти? Ви отримаєте дуже різні відповіді залежно від того, чи починаєте ви з Фур’є або Маркса, Чартизму чи Ленінізму. Торкаючись базових принципів кожного з підходів, Мейсон вказує, що підходить будь-що. Він хоче більше кооперативних схем вільного обміну – щоб економіка спільного замінила грабіжницьку, а також більш колективну модель власності. Він хоче, щоб держава робила більше, щоб приборкати приватні фінанси, і щоб конкретні особи робили більше, щоб оминути їх. Еклектизм підходу Мейсона до економіки викликає лише збентеження, коли просочується до політики.

Читайте також: Постнормальність – це нормально

Як і багато опонентів капіталізму, Мейсон, здається, не може вирішити, чи система має стати ще гіршою, щоб змінитись, чи має змінитись настільки, щоб не стати ще гіршою. З одного боку, він пропонує щоб Республіканська партія США, з її ідеологічним зобов’язанням похитнути неоліберальний капіталізм, могла б прийняти систему після точки неповернення, якщо б їй дали повну свободу дій. Однак, зазначає Мейсон, республіканська адміністрація буде перешкоджати прогресу в питаннях зміни клімату, без якого втрачається далека перспектива майбутнього для всіх нас.

Цифрова революція надала небувало нову владу робітникам, але також зміцнила позиції банкірів, не в останню чергу даючи їм можливість створювати гроші практично з повітря. Нові технології руйнують старі ілюзії, але формують не менше нових. Нам досі потрібна політика, щоб впорядкувати той безлад, який ми маємо в результаті.

Об’єднувальна ідея, за допомогою якої Мейсон намагається поєднати свої різноманітні схеми, є формула «мережі проти ієрархій». Він справедливо думає, що попередні теорії про класову боротьбу і революційну політику є надто вузькими, щоб охопити всі доступні нині політичні можливості – особливо такою фундаментальною соціальною зміною є для нього рух у напрямку ґендерної рівності.

Однак «мережі проти ієрархій» є надто абстрактним девізом, щоб щось пояснити. Мейсон не пояснює, як і чому мережі мають подолати ієрархію. Зрештою, ієрархії досі мають перевагу в тому, що їх набагато легше контролювати. Сам Мейсон не проти охопити деякі аспекти ієрархічної політики, якщо цього потребує ситуація. Його особистим рішенням виклику кліматичних змін є поштовх до дії, який має бути «централізованим, стратегічним і швидким… це вимагатиме пріоритету державного володіння більше, ніж хтось міг очікувати».

Щоб пристосуватись, держава повинна використовувати «розумні мережі», щоб регулювати енергопостачання – але важко повірити, щоб ці держави не були чимось більшим за звичайні мережі. Основним завданням сучасної політики є відкриття нових шляхів примирити мережі з ієрархіями через залучення інституцій представницької демократії. Проте ви не знайдете рішення цих викликів у книзі.

Цей короткий огляд має віддати належне тому списку джерел, які Мейсон залучає у пошуках рішення. Ми отримуємо Шекспіра і Маркса, Рудольфа Гільфердінґа і Річарда Гоґарта. Більше того, він використовує теорію довгих хвиль Кондратьєва, яка стверджує, що капіталізм проходить крізь цикл стагнації і інновації. Мейсон вірить, що ми перебуваємо у хвилі, відмінній від попередньої, адже ми зараз однозначно застрягли. Нові технології дали капіталістам здатність адаптуватись без нововведень, забезпечуючи їх інструментами для пошуку нових форм цінності. Водночас вони забезпечили решту з нас здатністю до новаторства без адаптації, дозволяючи нам досліджувати нові стилі життя і не думати про політичні наслідки. Мейсон вибудовує цілком правдоподібну ситуацію, за якої наша сьогоденність виявляється нестійкою.

У цьому контексті він надкусив більше, ніж зміг проковтнути. Але це і робить цю «заохочувальну» книгу настільки привабливою. Мейсон не має відповідей, але він задає найбільш цікаві питання незалежно від того, куди вони можуть привести. Більше того, він пише з неабиякою легкістю і проникливістю.

«Посткапіталізм» сповнений висловів, які хочеться запам’ятати. Щоб вижити у ХХІ столітті капіталісти повинні «ставитись до людей, які цілуються безкоштовно, як у ХІХ столітті ставились до браконьєрів». Маржиналізм – це теорія суспільства, яке є «більшим ніж бухгалтерський облік і меншим ніж історія».

Я не можу пригадати останньої книжки, яку я прочитав, яка б так вправно і жваво торувала свій шлях крізь хащі політичних і економічних ідей. Часто здається, що Мейсон не знає, куди він прямує, але це і є частиною задоволення.

Критики вже намагались класифікувати книжку, розміщуючи її в межах розділів сучасної політики (ви або з Мейсоном, або проти нього). Мейсон не допоміг з його деякими короткими переліками, поєднуючи кризу у Греції або останній цифровий крах. Однак «Посткапіталізм» є набагато більш цікавою книжкою, ніж могли б бути будь-які короткі резюме, адже найцікавіші місця трапляються у відступах від основних питань. Він йде далі за Корбина і СІРІЗу, Uber і Occupy. Підзаголовок каже, що книжка є путівником до нашого майбутнього.

Вона не передбачає майбутнього, адже Мейсон, як і будь-хто інший, не має підказок до того, що трапиться далі. Що вона робить насправді – це розглядає сучасність у неочікуваному й іноді навіть викривальному ракурсі. Як частина футурології ця книжка є не кращою за інші, рівноцінною у теоретичних побудовах. Але її важко переоцінити як спалах уяви, з частими рентгенівськими променями, спрямованими у світ, де ми зараз живемо. У цьому сенсі Мейсон є гідним спадкоємцем Маркса.

Девід Рансимен, The Guardian