Як журналістика перетинається з реальним кіно? Якою може бути співпраця телебачення з документалістами? Чому новинний канал закуповує документальні фільми? Як знімати документальний репортаж для сучасних медіа? Чи готове комерційне телебачення давати більше живих історій і жанрового різноманіття?

Людина в фокусі

Ангеліна Карякіна, шеф-редакторка новин «Громадського».

– Починати цю дискусію з прикладу «Громадського» трохи дивно, тому що «Громадське» така біла ворона на ринку телебачення. Проте ми вважаємо, що є історієцентричним медіа. І в нашому фокусі, в фокусі всієї нашої роботи взагалі – людина. Людина, її драма, її трансформація. Тому це наше самовизначення впливає на певні жанри і формати, в яких ми працюємо. Якщо можна, дещо структурую розмову і почну з можливих форматів співпраці телебачення і документалістів загалом, і як це працює з «Громадським». Ми живемо, можливо, в дещо утопічному світі, або з утопічним уявленням, що ми працюємо з документальним жанром. Ми це називаємо документальним репортажем, ф’южин-журналістикою, і постійно шукаємо визначення для того, що ми робимо. Але знову ж таки, завдання форматів, в яких ми працюємо – дати слово людині, герою. Дуже часто ми ставимо собі запитання, скільки ми можемо займати ефірного часу? Ми як журналісти, ми як репортери, як редактори. І доходимо висновку, що в більшості випадків можна просто віддати слово герою. Часто це спрацьовує, адже це те, що цікавить нашого глядача, – він хоче чути героя, а не журналіста. І тут теж є своєрідна проблематика, оскільки завдання журналіста – скеровувати розмову, пояснювати, чому ми обираємо того чи іншого героя. Такий, скажімо, бездумний live, бездумний монолог героя так само для телебачення і для медіа дещо небезпечний, і ми це дуже добре побачили в 2014 і 2015 роках. Утім ми себе шукаємо. Ми багато працюємо з документалістикою in house. Ми намагаємося виробляти документальне кіно і репортажі. Є кілька проектів, наприклад, проект «Абілітація», який розповідає, як продовжують своє життя після війни ветерани і учасники АТО.  Це також такий чистий жанр, де історія повністю належить герою, ми йдемо за ним, ми йдемо за його життям, ми дивимось на те, чи вдається йому побудувати життя чи не вдається. І єдина проблема таких форматів – час. Телебачення – це дуже швидка історія, вона потребує швидких форматів, швидкого ефіру. А документалістика – це жанр, який потребує часу, редактури і взагалі простору для думки і розгортання самих історій. У нас також є передачі, які, можна сказати, вироблені з документальним підходом, наприклад «Бізнес-план». Це таке напівдокументальне шоу про молодих українських бізнесменів, які в режимі real time намагаються започаткувати свою справу. Комусь це вдається, комусь не вдається. Метою цього проекту є максимально відвертий і чесний показ того, що відбувається з цими людьми. І це один з небагатьох проектів, які нам вдалося монетизувати. Ми також його, можна сказати, продаємо, це партнерський продукт. І працює над ним частково команда документалістів. Люди, які знімають його – режисери, сценаристи і оператори – мають кінобекграунд. Нам дуже подобається ця команда, вона також є частиною великої команди «Громадського», і вона доводить, що це можливо робити десь на зрізі журналістики і документалістики. І також, напевно, ви знаєте про один формат, Громадське.doc. Це авторський проект Богдана Кутєпова. Це такий бекграунд новинної повістки, яку ви кожного дня бачите і чуєте в новинах, а Богдан проживає цей день десь за лаштунками головних героїв, а потім видає невеличкий репортаж, який ми називаємо Громадське.doc. Це стислий огляд того, що ми робимо власними силами. Зрозуміло, що іноді нам вдається партнеритися з людьми, з режисерами, з операторами, придумувати спільні проекти. Але ця ідея про те, що документаліст може працювати на телебаченні, може працювати з телебаченням – мені здається, нам це частково вдається, і ми плануємо додатково з цим працювати.    

Чітка мова

Іван Букрєєв, директор телеканалу НЛО TV, продюсер.

– Звісно, ми також маємо документалістику, не дивлячись на те, що НЛО передусім молодіжний розважальний канал. Я як ніхто знаю, наскільки складно комунікувати з молодіжною аудиторію, тим паче доносити більш-менш серйозні документальні речі. Ми показуємо вироблені на ринку фільми, наприклад, транслювали «Все палає», «Шерифів» показували. Також ми намагаємося щось робити у документальній ніші на каналі. Так до 25-річчя незалежності канал разом з Вахтангом Кіпіані, ZIK-ом, і проектом «Історична правда» зробив цикл «Шлях до незалежності» очима молоді різних поколінь, він досить добре пройшов на каналі і є важливою частиною нашої бібліотеки. Насправді, коли ми розмовляли з паном Вахтангом про цей проект, постало питання – що зробити? 25 років незалежності, молодіжний канал, що показати? Як підійти до молодої аудиторії, тому що ядро нашої аудиторії – молодь віком від 14 до 25 років. Тому зняти таку стандартну пафосну стрічку про те, як у нас все вдалося чи все попереду, чи там ставити якісь полемічні питання дуже недоречно і неправильно, якщо ти звертаєшся до молоді. І ми вирішили зробити цикл із 5 фільмів, в кожному з яких був молодий герой. Перший фільм присвячений визвольним змаганням і молоді, яка брала участь у боротьбі за незалежність країни. З елементами доку-драми, ми намагалися показати молоді 20-25 років, молоді, що є ровесниками Незалежності, що таке Україна, що значить бути патріотом, любити її, але без пафосу, очима молодих людей різних поколінь. Більшості з них вже немає з нами, але вони своїм життєвим шляхом показали, що для них значить Україна. Цього року ми показали, знову ж таки проект з «Історичною правдою», «Крути» – годинна доку-драма, присвячена сторіччю подій. Звичайно, ми показуємо на каналі західну документалістику, але передусім розважальну. Тому з каналами можна співпрацювати. Можна співпрацювати з каналами, які спеціалізуються на документалістиці, як канал «Мега» та інші, і можна навіть співпрацювати з каналами, які не спеціалізуються на цьому і лише зрідка показують документальні фільми, як наш канал. Але треба шукати шляхи і передусім, якщо ви бажаєте зробити документальний фільм чи передачу, важливо розуміти глядача. Не тільки намагатися висловити вашу думку тою мовою, яку ви розумієте, а мовою, зрозумілою для глядача. Для каналів це дуже важливо. Канали працюють не лише з дуже ерудованою аудиторією, яка вишукує класні проекти на Netflix, але з усією аудиторією країни, і вона дуже різна. Якщо ви пробуєте донести свою ідею, дуже важливу, треба, щоб проект мав зрозумілу і чітку мову. Можливо, декілька рівнів, але базовий рівень має бути зрозумілим якнайширшому загалу. Якщо це є в проекті, є цікава ідея, є зрозуміла мова і проект актуальний, то ви, звісно, знайдете спільну мову з тим чи іншим каналом, чи з усіма.              

Включи аудиторію

Ольга Захарова, директорка зі стратегічного маркетингу медійного холдингу «Медіа Група Україна». 

– 5 років тому телеканал «Україна» амбітно декларував, що хоче повернути авторську документалістику на телеекран. Це, звичайно, дуже легко сказати і значно складніше виконати. Почали ми з проекту Ігоря Кобріна «1941», п’ятисерійного фільму, який ми показали прем’єрно на загальнонаціональному каналі. Цей фільм викликав неабияку суспільну дискусію, тому що тут піднімалися питання тоталітарних режимів, радянського насамперед. Другим кроком була спроба розказати історію української державності, і разом з Данилом Яневським та Ігорем Кобріним ми зробили документальний цикл «Історія України». Скажу, що цей проект був експериментальний, тому що дуже важко про історію розповідати глядачам, вихованим на радянських підручниках. Середній вік нашого глядача 35 – 45 років. Звичайно, дуже йому важко без зворотної дискусії, без діалогу, лише спостерігаючи думку автора з телевізора, сприймати деякі речі. Ми вирішили, що нашому глядачеві це цікаво, і запитали в аудиторії, які питання їх цікавлять, а тоді разом з командою Іларіона Павлюка зробили кілька фільмів. Це були документальні науково-популярні фільми, в основі фільмів завжди лежали наукові дослідження. Ми досліджували ДНК нації, досліджували IQ українців – всі фільми можна знайти в інтернеті. Через них ми спробували побудувати розмову на майданчиках наших ток-шоу «Говорить Україна», де теж обговорити ці питання, які ми вважали цікавими для того часу. Усі дослідження ми передавали у відповідні інститути, науковцям, які з нами співпрацювали. Після 2014 року канал зрозумів, що потрібно розповісти, як впливають аудіовізуальні засоби на нашу свідомість, на те, які кроки ми робимо, які вчинки, які висновки. Тобто ми дослідили механізми впливу на свідомість і зняли фільм під назвою «Звичайні зомбі, або як працює брехня». Звичайно, це пов’язано зі збільшенням в інформаційному просторі фейкових новин. На той час російські канали ще не були вимкнені на території України, і глядачі перебували під впливом інформаційних та пропагандистських програм... Крім цього, ми два роки працювали над проектом «Розстріляне Відродження» разом із «Коронацією Слова», зокрема Юрієм та Тетяною Логуш, які принесли цю ідею. Цей проект також був для нас масштабним, і ми почали повертати забуті імена наших репресованих митців. В межах рубрики «Ранок з Україною» ми зробили близько 60 новел, короткометражок про кожного з репресованих митців України. І результатом стала підтримка фільму Тараса Томенка «Будинок Слова», двосерійного документального фільму... Якщо говорити про телебачення, це завжди гра в довгу. Не можна каналу сьогодні вирішити на завтра, що будуть в ефірі стояти всі ці фільми. Глядача треба привчати, тому зазвичай усім тим фільмам, про які я казала, передувала чотирьох чи шестимісячна промокампанія. Ми залучали інтернет, ми залучали пресу, ми розповідали, що це важливо, і результати, а результат – це рейтинг, нас задовільнили. Річ у тім, що звичайно документальні фільми, особливо в жанрі кінодокументалістики, зазвичай спрямовані на вузьку аудиторію, і для митця, для режисера, сценариста, автора документального кіно успіх – це коли подивилися 200-500 тисяч людей. Для каналу такого рівня, як «Україна», це провал. Бо якщо ми виходимо з документальними проектами в ефір, у прайм тайм, ми маємо привести щонайменше 3-5 мільйонів глядачів. І це наша ціль, для цього всі ресурси задіяні, і звичайно цей фільм має бути потенційно спрямованим на те, що аудиторія саме в такому обсязі його й подивиться.             

Вийти зі студії

Кенан Алієв, виконавчий директор незалежної міжнародної служби новин «Настоящее время», російськомовного каналу, заснованого 2014 року.

– Канал «Настоящеє Время» (“Current Times”) є продуктом «Радіо Свобода Європа» у співпраці з «Голосом Америки», фінансується Конгресом США і є фактично суспільним іноземним мовником. У нас немає жодних комерційних цілей, наша мета – доносити інформацію,  дати можливість людям висловлюватися, обговорювати і мати платформу для незалежного обміну інформацією. Однією з місій нашого каналу є підтримка документального кіно, ми маємо проект під назвою «Реальне кіно», і кожного дня о 8 годині ми показуємо документальне кіно. Кожного року канал купує приблизно 100 фільмів, тобто у нас дві прем’єри кожного тижня. У нас є фільми різних виробників, ми купуємо фільми вироблені в Росії, в Україні. Ось недавно, в день окупації Криму, ми показали фільм українського виробництва «Мустафа» про Мусафу Джемілієва. І в той же час ми купуємо і показуємо фільми, вироблені такими російськими авторами, як Віталій Манський, наприклад, фільми «Родные», «Мой друг Борис Немцов». Ми намагаємось показувати фільми, які ніколи не покажуть в Росії. Наш канал мовить на супутнику, у нас є доступ на російський ринок через супутник і цифрові платформи. Ми також мовимо в Україні на платформі кабельного телебачення «Воля», канал також доступний в країнах Балтії, на Кавказі, в Центральній Азії. Канал працює російською мовою, і це єдиний канал, який може пишатись тим, що показує документальні фільми російською мовою. Це до певної міри унікальне виробництво, оскільки ми знаємо, що в Росії існував такий канал, але він нещодавно був закритий і пішов знову під контроль Кремля. Показуючи ці фільми, ми намагаємося пробити цензуру для російськомовної аудиторії і показати їм фільми, які вони ніколи не подивляться у себе вдома. Ми активно співпрацюємо з фестивалями, як Docudays, «Артдокфест» в Москві, яким керує Віталій Манський, і також намагаємось підтримувати незалежний фестиваль в Білорусії «Сєвєрноє сіяніє». І наше завдання – дати можливість глядачеві подивитися дуже якісні фільми, надати доступ до них, і в той же час ми підтримуємо виробництво цих фільмів, фінансуємо їхнє виробництво і розповсюдження.