Лучяно Барізоне та Лорен Віссо розмовляють про чуттєвість кінематографістів та художність документалістики

Лучяно Барізоне

– Я в кіно уже понад 40 років, почав з ігрових фільмів. Пізніше відкрив для себе документалістику. Для мене не було різниці між цими жанрами, для мене все це було кіно. Проте мені не подобається термін «документальний фільм». Слово «документальний» походить від docere, що означає «навчати». І коли я іду до кіно, це може бути ігровий фільм або гібридний. Сінема дю реаль, фільм про реальність – мені це подобається більше, ніж документальне кіно. Хочу пригадати слова філософа Паскаля, який сказав: «Кожна людина шукає рішення там, де немає нічого, крім загадки». Я думаю, що перед лицем світу, перед реальністю, нас більше тягне до себе, до відкриття, ми очікуємо чогось нового, замість того, щоб просто отримати інформацію. У будь-якому разі, будь-який акт з інформацією, не залежно від того, наскільки вона є провокативною, – це сорт пропаганди. Якщо ви у щось вірите і хочете показати – це вже пропаганда. Навіть, якщо це показано політично чи соціально правильно. Але в фільмі я хотів би побачити дещо інше. Тому в певний момент з’явилась ідея поезії. У кіно для мене є горизонтальна лінія і вертикальна. Як простір і час. І емоції, невидима частина життя, можуть бути сприйнятими, якщо є певне натхненне відношення до цієї горизонтальності та вертикальності. Є багато фільмів, повністю горизонтальних, які ми бачимо і називаємо документальними: вони показують нам ситуацію, свідка, ще одну ситуацію, знову свідка, ситуацію, свідка, ситуацію, свідка і потім кінець. Це просто візуальний ряд, це не кіно.              

Я взяв короткометражку, зроблену у 62 році іранською поетесою Форуг Фаррухзад (англ. Forough Farrokhzad – The House is Black, перс. فروغ فرخزاد - خانه سیاه است), яка після цього фільму померла в автокатастрофі. Це єдиний фільм, який вона встигла зняти. І вона написала багато чудових віршів, які використовувались Абяке Рустамі в його фільмах. У цьому фільмі чітко розпізнається його тема. Це про права людини, це дім для прокажених, це установа, де живуть люди, які страждають на проказу. І це цікаво, бо вона (Форуг Фаррухзад) поєднує три мови: мову науки, яка описує цю хворобу і як її лікують; мову релігії у молитвах до Бога про спасіння, коли ми в поганій ситуації; і мову поезії. Цей фільм має дуже серйозну тему, але тема – це не диктатор, не вона диктує цей фільм, вона залишає простір ще для чогось. У більшості фільмів, які я побачив тут (на П'ятнадцятому міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA – ред.) про права людей, жертва завжди показана як людина, яка не знаходить шляху до щастя. А в цьому фільмі ми бачимо людей, які опинились у жалюгідній ситуації, вони живуть в колонії для прокажених, ви бачите їхні руки, обличчя, частково їх навіть немає, але цей фільм поважає їх. І ця повага дозволяє мені розглядати їх як тих, хто нічим від мене не відрізняється. І коли я спостерігаю за їхніми умовами життя, в яких вони опинилися, я вважаю себе щасливим, тому що немає в мене такої хвороби страшної. Але як людина, я опиняюся в подібних обставинах. Певним чином всі люди неідеальні. І оце нещастя може дістатися до мого життя будь-якої миті. Саме це, мені здається, і є невидимою стороною цієї реальності. Дещо, що навіюються голосом поета. І все ж таки не одразу це стає зрозуміло. Крок за кроком, потроху я починаю перейматись їхньою долею, вони стають мені близькими. І тут ще дещо цікаво: в цьому фільмі є те, що називають горизонтальною площиною, тобто умови. І її вертикальність полягає в тому, що це вертикальність поетичних рядків, роздумів, звуків. Протягом фільму чутно якийсь ритм. Відбивається такт, або ж інший ритм, ніби ритм колеса, що котиться. І це змушує мене роздумувати про колесо життя. У цьому колесі в будь-який момент ти можеш постраждати від чогось. І це те, як, на мою думку, фільми, які називаються документальними, мають ставитися до своєї теми. Не лише переконати нас боротися за вирішення проблем, але задля того, щоб ми не думали, що ми чимось відрізняємося від людей на екрані.                   

Лорен Віссо

– Фільм змусив мене замислитися ось над чим: коли ти хочеш призводити до змін, ти хочеш змінювати ставлення людей до соціальних проблем через документальні фільми, що ти можеш зробити? Ми можемо подивитись на художню сторону, як можна зробити все більш поетичним. Таким чином твоя аудиторія залишається з тобою. І по суті, ми можемо сказати, що це наше публічне служіння, яке ми здійснюємо через художню роботу. З моменту до моменту, коли ми творимо свої фільми, це наче пускати смс-ки в життя. Мене завжди шокувало, коли кінематографісти не розуміють, що це їхня секретна зброя. Художня сторона фільму примусить твого глядача перейнятися темою і прагнути думати про те, про що думаєш ти. Тема – це завжди важливо, але якщо не буде художності у вашому фільмі, ваша аудиторія ніколи не пристане на ваш бік. Тому для мене це постійне нагадування, що якщо ти хочеш заволодіти серцями і умами людей, художність має бути найпершим, чим ти займається як кінематографіст.      

 

Автор
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини

Наскільки комерційні та суспільні інформаційні служби схильні до експериментів та гри в умовах високої потреби реальних новин?

Ті методики, за якими вчать дітей сьогодні, не мають жодних перспектив у майбутньому. Проблема з гуманітарними науками впливає на відсутність соціального інженерингу. Ми не розуміємо, ким ми є. Тому ці блукання переростають у намагання повернутися до архаїки.