Коли кілька людей працюють над втіленням одного проекту, на різних стадіях у них можуть виникати суперечності щодо розвитку концепції, взаємодії з аудиторію, стратегій просування, фінального вигляду продукту. Проте завжди можна обговорити спірні моменти і зрештою прийти до консенсусу. Але що робити, коли твій партнер… помирає? Яку міру відповідальності може взяти на себе режисер монтажу, якщо з режисером фільму вже не можливо узгодити всі деталі? Саме з цього починається розмова двох відомих режисерок – Моніки Віллі та Катерини Горностай.

Монікою тісно співпрацювала з Міхаелем Ханеке, Барбарою Альберт та Міхаелем Ґлавоґґером. Її монтажна робота була відзначена Austrian Film Award за фільм «Мертві і живі» (реж. Барбара Альберт), та Filmplus Editing Award за роботу над фільмами «Біла стрічка» і «Спасибі за бомбардування» (реж. Барбара Едер). У стрічці «Без назви» Моніка дебютувала як співрежисерка, і про цю роботу зокрема вона розповідає українській режисерці Катерині Горностай під час DOCU/КЛАСу.

«Чим довше ви працюєте, чим більше досвіду ви маєте, тим легше вам сформулювати уявлення про те, що увійде у фільм, а що – ні… Думаю, картинка повинна бути сучасною, також потрібне розуміння контексту всього фільму. Чим більше там є смислових шарів, глибини, тим краще… Міхаель любив казати, що реальність не є гіршою від того, якщо її погано знято… Але вам потрібно докласти зусиль, щоб усе виглядало саме у той кінематографічний спосіб, який ви визначили», – говорить Моніка Віллі.

Про співтворення режисерів та композиторів під час роботи над документальними фільмами, як відчути, що фільм завершено, про особливо сумну папку режисерів монтажу, де зберігаються епізоди, які не ввійшли до фінальної версії стрічки, і чи можливо в принципі створити фільм, не маючи конкретної наскрізної ідеї, теми, зняти ніщо? Так подекуди розмова практиків перетворюється у поділ емпіричним досвідом, розкриваючи внутрішній світ режисерок.

Фото © repor.to/popenko